Пташина голова

Я досі не впевнений, чи ґрунтуються мої слова на фактах, а не надмірно бурхливій уяві, однак щось, вловити чого я не можу, змушує нашвидкоруч залишити їх на папері.

Предметом моєї внутрішньої гордості багато років було те, що я людина скромна і потаємна, яка звикла поважати секрети інших, ніколи не сував ніс в чужі справи. Гадаю, ця заувага не дозволить мені надто підпсувати власне реноме розповіддю про наступний випадок.

Кімната гуртожитку академії, в якій я вчусь, призначена для двох осіб. Минулий сусід був вимушений узяти перерву й терміново поїхати додому через проблеми із здоров’ям. До мене підселили іншого. “Байдуже” – потиснув плечима тоді я, наївно гадаючи, що, як завше, цілковито запхнусь в папери та старі трактати. Протягом деякого часу, варто зазначити, так і було, а Авґуст – так звали нового сусіда – не спішив нав’язуватись. Він був миршавий і тихий. Вищий за мене, однак через постійну сутулість це було важко помітити. Мав кілька окулярів, звичку кусати губи та нездорову одержимість езотерикою й міфологією. Найбільш стереотипний нерд серед усіх, що я бачив. Мабуть, варто було відразу зміркувати, що стереотипні нерди мають жахливу звичку приховувати моторошні таємниці. Але я був дурним скептиком-раціоналістом.

Кілька разів на місяць я маю безсоння, і до цього звик. Саме воно ненароком стало каталізатором усього, через нього я й розповідаю цю історію. Однієї ночі після відбою Авґуст вражаюче тихо вислизнув з ліжка й вибрався назовні через вікно. Гадаю, він був певний, що я заснув. Міг би не вдаватися до того – мені було байдуже, з якою красунею у нього таємне побачення. Чи красенем.
Я не звертав би на його вилазки – вони швидко стали регулярними – особливої уваги, якби не почав помічати, як Авґуст щоразу брав туди середнього розміру пакунок, з чим пізніше і повертався. Не знаю, звідки й коли Авґуст його дістав, однак, споглядаючи те, як ревно сусід оберігав вміст цупкої паперової упаковки й носив її повсюди із собою в портфелі, я не міг розчавити паросток зацікавленості у своїй голові. З зітханням усвідомивши поразку перед нею, я почав пильніше придивлятись до Авґуста й вичікувати моменту, коли зможу потайки зазирнути досередини.
Потрібний момент трапився в їдальні тиждень потому. Було гамірно, а Авґуста хтось раптово й безцеремонно – що було мені лишень на руку – відволік. Настирливо требував пояснити якісь моменти з минулої лекції абощо. Юнак був змушений на хвилинку відірватись від столу й, очевидно збентежений, залишив портфель біля стільця.

Це була моя мить, яку я не збирався втрачати. Злодійкувато озирнувшись й упевнившись, що всі зайняті власними компаніями й думками, хутко нахилився до авґуствого портфеля. Розщіпнув та зазирнув усередину – пакунок був там і займав більшу частину місця. Я тріумфаторськи всміхнувся і з збудженим тремтінням розвернув пом’ятий від тривалого тягання папір.
Всередині лежала червона маска у вигляді пташиної голови. Вона мала безсумнівну схожість з маскою палача, що закріпилась в поп-культурі, а від такої асоціації моєю шкірою дрібно пробігли мурахи. Я торкнувся кіноварного пір’я й зрозумів, що воно справжнє. Масивний гачкуватий дзьоб також не виглядав штучним. Мені завжди здавалась жорстокою й збоченою ідея робити опудала з решток тварин, і це тим паче викликало моторошні відчуття.
Тоді я почув голос Авґуста, який наближався, і відсахнувся, швидко повертаючи все, як було. Вдав, що поправляю шнурівку на черевиках, і схоже, це спрацювало. Юнак навіть не зирнув у мій бік.

Протягом наступних кількох днів побачене не виходило в мене з голови попри всі намагання концентрації на навчанні. Я відчував одержимість, яку не міг контролювати. Під час лекцій мої думки були далеко від імен древніх завойовників або нюансів книгодруку вісімнадцятого століття – червона пташина маска заполонила голову, і я постійно ловив себе на тому, що зиркаю на Авґуста. Гадаю, лектори не робили мені зауважень лише з поваги.
Думка прослідкувати за Авґустом в наступну його вилазку з’явилась швидко, однак я довго її ігнорував як безглузду (“не моя то справа”), проте раз-у-раз прокручуючи це в голові, я знаходив усе більше причин. “Врешті, – міркував, – якщо він є членом якогось культу, це може бути небезпечно”. Себто, незабаром я знайшов у собі впевненість та нахабність. Це було лише питання часу. Вичікувати потрібну ніч довелось довго, я навіть почав хвилюватись, чи Авґуст не помітив мого інтересу та не узяв паузу, одначе наступної повні близько півночі розчув шурхіт простирадл з сусіднього ліжка.
Я дихав спокійно й глибоко, як дихає людина в стані глибокого сну, Юнак, здається, на мить-другу завмер й прислухався, а тоді майнув у вікно.
Момент я б нізащо не проґавив. Підвівся, обережно визирнув назовні, а тоді, розрізнивши силует Авґуста, що стрімко віддалявся від стін академії у бік лісу, шугнув за ним.

Юнак не озирався. Спритно лавірував поміж химерно згорбленими деревами по невидимим стежкам. Як звір. Я намагався з усіх сил водночас триматися якнайдалі й не втратити його з очей. Слідувати за Авґустом, безшумно, немов тінь.
Ми просувались довго, майже годину. Я почав сумніватись, чи знайду дорогу назад сам, у разі, якщо загублю свого мимовільного провідника. Про цей ліс серед студентів ходили різні моторошні байки – їх ніхто серйозно не сприймав, та мені починало здаватись, що в плутанині стежок та темних кронах дерев я був здатний повірити в будь-що. Дивний ірраціональний страх зароджувався у моїй свідомості. Час від часу я бачив гачкуваті пазури в покрученому корінні, схожі на черепи замшілі валуни та звисаючі з гілля пасма людського волосся.
Долоні пітніли. Я ледве не відстав від Авґуста, на кілька хвилин втратив його з поля зору й паніка почала швидко дряпатись горлом, але, поблукавши, знайшов, куди майнув юнак.

Розлога галявина здавалась неприродньою, як ніби хтось навмисне викорчував дерева довкруж. Авґуст стояв у центрі спиною до мене, купався в місячному сяйві та здіймав руки догори. Червона маска на ньому здавалась ірреально яскравою.
Я підкрадався, затамувавши подих. Відчував, що кульмінація почалась.
Аж тоді почув його глибокий голос.

– Я дозволив тобі йти за собою, бо вірю в долю і те, що немає нічого випадкового. Можливо, наступним вони оберуть тебе.
Авґуст повільно розвернувся, а я застиг, сполоханий.
Постать сусіда стояла велично й гордо. Він розпростався, його плечі видавались широкими та могутніми. Сірість та миршавість зійшли з Авґуста, немов бруд.
Стало неабияк моторошно. Я здригнувся, але швидко опанував себе і майже добре вдав спокій у голосі.

– Хто “вони”?

– Птахоголові. Сили із сивих давен, що ревно охороняють місто від інших прастарих сил, – Авґуст немов чекав цього питання, – ревно і потаємно. Жодному з тих, хто торкнувся до правди, не дозволено продовжувати навикле людське життя. Тепер вони доєднають тебе до себе.

Моє бажання чимдуж вшиватися й первісний страх межували з завідомо згубною цікавістю. Серце стукотіло набатом.

– А якщо я не схочу? – скрадливо спитав я й прикидав шанси того, чи цей причинний здатний мені нашкодити.
Я відчув, як під маскою Авґуст дивиться на мене пильно. Він зберігав мовчання деякий час, тримаючи мене в напрузі, а тоді розсміявся якось жорстоко й вдоволено.

– Я теж так спершу вирішив. Що ніхто не здатний змусити мене робити щось проти власної волі, а нічого крім людського раціонального новаторського світу не існує. Проте не зауважив, що вже в цій справі. Зовсім як ти.
Юнак замовк й похитав головою.

Тоді я помітив те, що змусило мене мимоволі зробити кілька кроків назад. Мені стиснуло груди. На шиї Авґуста виблискувала кров, маска була грубо пришита до його шкіри товстими нитками. Зовсім нещодавно. Він зробив це сам.

Не знаю, я спершу закричав чи почав бігти.
Тікати, тікати чимдуж.
Не розбирав перед собою дороги й летів навмання, неначе був сповнений нелюдського шалу. В ноги нещадно впивалась колюча трава, а обличчя шмагали гілки дерев. У якусь мить все довкруж стало скидатись потворною калейдоскопічною какофонією. Мозок заполонила хаотична мішанина звуків з лепетіння крил, людських криків, журчання рідини, глухого далекого грому та горлового співу. Здавалось, мене не слухалось власне тіло, я втратив контроль над думками, діями та рухами. Пройшло кілька хвилин, година або декілька коли я впав додолу геть змучений без розуміння того, де я та що я.

Не пам’ятаю, що сталось далі. Коли я прийшов до тями, був у безпеці, в своїй кімнаті. Відразу підскочив, пригадуючи події минулої ночі, і кинувся до ліжка Авґуста. Те виявилось порожнім.
Юнака ніхто не знайшов ані на наступний день ані на будь-який інший. Деякий час академією гуляли чутки про його “прибацаність” й що “подібне було очікуваним”, однак я здогадувався, що це були теревені задля теревень. Про Авґуста забули швидко, неначе його й не існувало.

Мені було важко впоратись зі спогадами про ту ніч, а розповісти комусь випадковому здавалось безум’ям. Декількома тижнями потому я домовився про академічну відпустку й поїхав додому, а тоді звернувся до психіатра. Сивий дядько у літах мені не повірив й співчутливо пояснював, що можуть надмірні фантазії вкупі з емоціями та перевтомою можуть мати дивні й небезпечні наслідки, одначе я так хотів знайти принаймні якесь раціональне пояснення й заспокоїтись, що з кожною консультацією усе більше приймав таке.

Гадаю, якби історія закінчилась на цьому, мені б не було резону писати ці строки, але зараз мушу залишити їх на випадок, якщо згодом мене не стане.
Вчорашнім вечором я повернувся з кінної прогулянки та з’ясував, що мені надійшла посилка: збитий з тонких темних дошок ящик, на якому фарбою було виведене моє ім’я. Адресант був невідомим, а домашні божились, що не бачили кур’єра.
Я знизав плечима й підійняв ящик до своєї кімнати. Інтрига й цікавість наповнювали мене, аж поки я не зазирнув всередину й не побачив пакунок в цупкому старому папері, перетягнутому мотузкою.

Мене охопили дрижаки. Холодними пальцями я розв’язав вузол і швидко розірвав упаковку. Маска червоного птаха дивилась на мене скляними очима.