Псих на даху багатоповерхівки

Через приблизно пів години напруженої роботи в відділенні поліції разом з дюжиною досвідчених фахівців, треба було вирушати на місце нового злочину. Це був дитячий майданчик.

– Вбито дівчину, 23 роки, працювала медсестрою в лікарні поблизу житлового кварталу, де й мешкала. Вбивство скоєно минулої ночі, ближче до ранку, імовірно, жертва поверталась додому з нічної зміни, – на одному подисі видав оперативник, який щойно зайшов до кабінету слідчих з папкою в руках.

Декілька поліцейських машин прибуло на місце скоєння вбивства і слідчий процес розгортався швидкими темпами, не дивлячись на ранній час. Щоправда, густий туман трохи уповільнював роботу, тому майже кожен сьогодні встиг подумки вилаятись через незадоволення погодою. Але Спартак все ж був радий відсутності сонця. Дівчина, а точніше труп ,чи може краще сказати тіло, було майстерно понівечено з вийнятковою, нелюдською жорстокістю. Це привертало увагу Спартака. Вона сиділа на гойдалці зі скам’янілим обличчям, хоча не тільки обличчям. Її очі якийсь особливо вигадливий вбивця замінив на дві блакитні намистини, що тепер стирчали замість попередніх, і як згодом виявилось, карих очей. Вона моторошно всміхалась беззубим ротом, де безладно бовтався язик, бо цей містер “хтось” повністю вирізав у трупа губи, а на підборідді, шиї і грудях запеклись потьоки крові. Голова її була наскрізь продірявлена кулею пістолета. На плечі накинута легка шкіряна куртка, черевики теж шкіряні, джинси — оце й усе, що було при ній. Коли медичний експерт відволікся від об’єкта своєї роботи й відійшов нарешті від дівчини, Спартак нахилився над тілом, прискіпливо розглядаючи найменші деталі, звернув увагу на яскраво-червоний колір крові й подумки зауважив: “Артеріальна”. Його рот викривився в “посмішці здивування”, як це називав Женя. І перед очима психотерапевта постало його обличчя, з яскравою усмішкою майже до вух.Раптовий напад головної болі змусив психотерапевта на мить облишити труп, але мить затяглась надовго. Він зняв окуляри, потер очі, закрив їх на секунду, а тоді, коли знову розплющив , круги світла розмивали все довкола, в голові паморочилось. Спартак вирішив трохи пройтись, озирнувся, закинувши голову назад, підняв очі до неба, аж раптом в його полі зору опинилась нечітка постать на даху дев’яти- чи то десятиповерхового будинку прямо навпроти цього злощасного майданчика. Спочатку він вирішив, що це йому вже привижається від перевтоми : сьогодні він був дійсно , як вижатий лемон, цедру якого ще й натерли на тертку. Але ні, хтось справді стояв прямісінько на краю даху: от-от зірветься униз. Миттєво Спартак кинувся на дах, тупо слідуючи інстинктам, він боявся, що якщо приверне увагу натовпу, то буде вже запізно, звичайно, той чоловік бачив його, він чекав. Спартак підіймався на дах, біг стрімголов, але йому зовсім не хотілося рятувати йому життя, психотерапевт чудово розумів, що то була за людина. Але він біг, не зупиняючись навіть, щоб відхекатись, ним керував всього лише науковий інтерес до психічних розладів. Чоловік все ще стояв, він міркував, думав: чи то не міг зважитись, чи то не збирався стрибати зовсім, а тим часом люди внизу почали помічати його. Невдовзі прибули рятувальники, якесь вавилонське стовпотворіння утворилось під тим будинком. Та Спартак вже був на даху, його серце билось, охоплене новим почуттям, чимось середнім між страхом, тривогою і радістю. Він підходив до незнайомця майже навшпиньках, спробував заговорити з ним обережно, рівним тоном. Але все марно, реакції не було. Нарешті, коли дистанція між цими двома значно скоротилася і продовжувала скорочуватись, Спартак розгледів пістолет у руці того чоловіка, вбивці, чи як його називати, не зрозуміло. Рука з пістолетом тремтіла, дихання було нерівне, переривчасте, Спартак подумки перебирав всі ймовірні захворювання цього загадкового психа, і все ж схилявся до шизофренії. Аж той різко обернувся і направив пістолет собі в голову. Спартак не реагував ніяк, він знав, що це даремно, чи може безглуздо. Мовчки наближався, повільно , неначе боячись сполохати тендітну пташку, а серце вискакувало саме з грудей і ,здається, цей шалений стукіт було чути бозна куди . Але щось сталося, погляд цього навіженого змінився, він усміхнувся, і з рота полинула кров’яниста піна, наш псих направив дуло пістолета на Спартака, і лише тепер той насправді усвідомив, що перед ним стоїть звичайнісінький, цілком реальний маніяк і направляє на нього пістолет. Мозок відмовлявся у це вірити, але усвідомлення прийшло згодом, і от тоді стало страшно. Тисячу разів Спартак пошкодував, що піднявся на цей клятий дах, але ще більше він жалкував про те( хоча сам собі вперто не хотів зізнаватись), що, можливо, він більше ніколи не побачить Женю, що не залишився сьогодні з ним, тоді б усе було інакше, якби лише він не поїхав сьогодні. Спартак розумів, що якщо загине тут зараз, залишить по собі лише шрам глибиною з Маріанську впадину на душі його коханого товариша. Він так не хотів робити боляче йому знову. Але мусив зберігати холодну голову і ясний розум. Але це не вдалося йому. Пролунав постріл, куля прошила тіло Спартака, одразу після цього той чоловік пустив кулю і собі у висок. Обидвоє вони лежали на даху з широко розплющеними очами, і так само в обох на обличчі можна було прочитати суміш повного безумства з радістю.

Пустка… Все довкола було суцільною пусткою. Спартак розплющив очі в лікарні, білі стіни, меблі, стеля — все було в білих кольорах та його відтінках. Він спіймав себе на думці, що чорний колір виглядав би оригінальніше. Зображення перед очима все ще розпливалось, але деякі силуети розгледіти все ж можна було. Наприклад , Женя, що сидів поруч , він куняв над ліжком свого товариша. ” Який же він милий”,-подумав Спартак і більше не намагався прогнати цю думку геть з голови. Йому зовсім не хотілось будити Женю, йому подобалось дивитися , як той спить. Але він, відчувши на собі чийсь погляд, прокинувся. Його вираз обличчя був неоднозначним, або принаймні Спартак не міг ідентифікувати його.

– Привіт, – розгублено сказав Женька, забувши про все на світі, в тому числі і про те, що треба було б , напевно, покликати лікаря.

– Привіт.

– Як ти?

– Женя.. дякую тобі. Ти просто… я добре, дякую. Ти побудеш біля мене ще трохи?,- це вперше Спартак почувався таким розгубленим. Він розумів наскільки тепер вразливий перед тими глибокими блакитними очима, в яких він тонув чи не щоранку.

-Я не відійду від тебе ні на крок. Обіцяю.

– Женя, послухай…,-він не договорив, бо Женя урвав йому мову коротким поцілунком,- Ні, Женю, це не правильно. Я лише мучаю тебе, ми повинні розібратись в цьому разом. Будь ласка, скажи, що кохаєш мене або спростуй це, усе ж просто, ти не повинен відчувати себе винним за почуття або їх відсутність, добре?,- Спартак боявся відповіді, що може пролунати з вуст Жені. Він боязко дивився на предмет своїх бажань і страждань водночас .

– Спартак, я кохаю тебе!! Так, чорт забирай,я кажу це тобі і я не боюсь своїх почуттів, чуєш, я кохаю тебе. Я хочу бути твоїм з голови до п’ят. Скажи ж щось мені, чи ти залишиш мене без відповіді?

У відповідь Спартак лише задоволено посміхнувся :

-Нахились , будь ласка, до мене.

Женя покірно виконав прохання, і Спартак припав губами до тих губ, таких бажаних і недосяжних. Спартак відчував, як Женя намагається не посміхатися, але невдало. Цей поцілунок не міг не викликати бурю гормонів в обох, але це був не останній їх поцілунок.