Прірва

Після обіду я затишилася у своїй кімнаті з ноутбуком на колінах. Впоравшись з усіма справами, у мене з голови не виходила думка про те, що я маю дізнатися бодай щось про Темного. Мені було це необхідно. Найгірше, що він ввижався мені всюди, у кожному обличчі яке пропливало повз мене, у кожному високому хлопці, у кожній чорній куртці. Здавалося, що я потроху починайти сходити із розуму, мені дійсно було необхідно знати що він реальний, а не плід моєї уяви.

Тож, мій план виглядав доволі просто. Ключове завдання було з’ясувати, як Темний дізнався про мене. Я не вірила у випадковості, цей світ занадто складний, щоб це можна було так просто пояснити. Причинно-наслідковий зв’язок існує, на меті було з’ясувати, де наші життєві стежки перетнулися.

– Моя черга робити наступний хід. – Мені досі дивна, що мій мозок сприймає те, що зараз відбувається, як шахову партію. Але це точно краще, ніж просто забиватися у куточку та чекати на невідомо що.

Я пригадала нашу першу зустріч поблизу гуртожитку і вирішила, що він може бути якось пов’язаний з університетом, тож розпочала свої пошуки на сайті учбового закладу, де була база даних всіх актуальних студентів. Я переглядала кожне обличчя, що могло хоч якось нагадувати мені Темного. Можливо, він також є студентом, або ж працює тут? Але нікого, хоча б схожого на нього, я не знайшла. 

– Ну нічого, це було б занадто легко. 

Після першої невдачі, я зосередилася на перегляді даних про мешканців студентського містечка. Чомусь, я була на сто відсотків впевнена, що він дізнався про мене саме завдяки університету, десь випадково побачив і зациклився, але не могла собі надати обгрунтовану відповідь цій підозрі, неначе шосте чуття нашіптувало мені це. Я навіть спробувала заглянути в список тих, хто знімає кімнати в гуртожитках, сподіваючись, що віднайду там якусь корисну підказку. На щастя, колись я працювала в студентській раді, і завдяки цьому у мене збереглися усі логіни та паролі. Так, це може бути трохи неетично, але мені справді потрібна була хоч якась інформація.

Майже три години у неперервному режимі я переглядала фотографії, сподіваючись побачити хоча б тінь його обличчя. Ще кілька разів я пролистала списки знов, сподіваючись, що пропустила Темного в перший раз. Але його зелених очей ніде не було. Моя спина стала напруженою, а очі — втомленими. Спершу надія палала в мені яскравим вогником, але з кожною наступною фотографією відчуття розчарування лише поглиблювалося. Я піднялася зі столу, відчуваючи, як з мене стікає енергія. Зачинивши очі, я дозволила собі на мить відпочити. Стояла наче статуя посеред кімнати, яка освітлювалася сутінками осіннього вечора. По освіжаючій тиші мої думки відходили убік, якби намагаючись намалювати новий план. Було відчуття що я щось пропускаю, якусь важливу деталь, що була прямо у мене під носом.

– Окей, можливо, ти не маєш відношення до університету. Тоді давай спробуємо з соцмережами. – Я почала трохи себе підбадьорювати, бо розуміла що ситуація досі не підвладна мені. 

Мої акаунти у соціальних мережах завжди були закритими для сторонніх очей. Думка про те, що якісь незнайомці можуть слідкувати за мною та моїм життям без мого відома, добряче лякала, і ось же доля — саме така ситуація розгорталася переді мною зараз. У мене було небагато фоловерів, мені ніколи не хотілося щоб світ знав про мене. Своїми думками я ділилася із аркушами паперів, а більшість фото залишалися у галереї телефону. От така я людина, і мені завжди було комфортно так жити. Як несподівано, мене охопив страх того, що десь загубився один невідомий аккаунт. Я швидко передивилася нікнейми, та нікого випадково там не знайшла. Гаразд, це заспокоювало, далі я занурилася у вивчення всіх своїх публікацій, що коли-небудь були у мережі. Можливо, там буде зачіпка, або хоча б натяк на Темного.

Перевіряючи архів своїх постів, я намагалася знайти будь-які сліди його присутності. Скоріш за все, якщо він слідкував за мною довгий час, то мав би бути зафіксованим на фото або відео. Я навіть хотіла, щоб він був на якомусь із знімків, бо це дало б мені хоч яке-небудь уявлення про те, звідки він з’явився у моєму житті. Але в мене так мало фото. Можливо, я мала б частіше їх публікувати? Якби я освітлювала своє життя частіше, можливо, вже знайшла б те, що шукала. Але це не про мене, тож жодного сліду Темного не виявилося. З кожним разом моя надія знайти його все більше віддалялася. Невже все даремно?

– Трясця.

Ззовні вже була повна темрява, час миттєво зник, мов птаха, що пролетіла над головою. А результати моїх пошуків були рівні нулю. Все, що я дослідила, не дало мені жодної відповіді. Як він дізнався про мене? Всередині горіло розчарування. Я розуміла, що мої спроби бути детективом, можливо, дещо наївні, але я не можу прийняти факт того, що він просто з’явився у моєму житті. Неможливо, що незнайомець так багато знав про мене: де я живу, де навчаюсь, моє ім’я. І як він завжди знаходить мене у таких специфічних місцях? Це точно не випадковість. Ні, це навіть і не прихований збіг обставин. Тут щось більше, щось, чого я ще не бачу.

Урчання у животі відволікало мене від думок. Цікаво, я ж нещодавно добре підкріпилася. Мабуть, стрес і напруга забирали більше енергії, ніж я думала. Згадалася запечена риба з рисом та овочами, яку я приготувала кілька днів тому. Що можна сказати, після звільнення з’явився вільний час, і спроби корисно його використовувати не могли не тішити.

Після того як я просиділа деякий час, дивлячись випадкові відео в мережі та при цьому ласувала вечерею не надто вибірково, я прибрала за собою та плюхнулася обличчям на подушки ліжка.

– Хто ти? – Мій голос звучав так жалісно, що мені стало шкода саму себе, але хоч чимось заради змоги не було.

Я відчула вибрацію по ліжку, з одної, вона в мить переросла у вихор, який вже було неможливо злічити. Мій погляд миттєво прикувався до телефону, він вже вібрував так, наче живий. Дисплей заповнювався повідомленнями в ажіотажному темпі. Моє серце почало гупати в грудях так, неначе намагалося вирватися назовні. Шкидко взявши телефон, намагаючись тримати руки впевнено, я розблокувала екран та відкрила чат гуртожитку, мене налякав абсолютний хаос. Темні, насичені повідомлення прокладали свій шлях до мене, наче чорні хмари під час грози. Серце було на межі вибуху, в моїх грудях відчувалося що  воно б’ється об кісти, як об кайданчи, намагаючись вирватися. Подих прискорювався, а думки були не такими, якими мали б. Щось у мені кричало, щоб рухатися, бути певною що це дійсно правда. Я помчала до дверей та вийшла у коридор, побігши до першого поверху. Моя увага миттєво перемкнулася з мого смартфона на жахливу картину у холі. Я не могла відвести очей від Марка.

Його ніби несли з іншого світу, з якоїсь моторошної кривавої пітьми. Двоє хлопців утримували його під руки, щоб він не впав. Тіло Марка виглядало наче з фільму жахів, почервоніле від крові, яка перетворилася на брудні струмки, що стікали на підлогу. Його одяг, тепер був ганчір’ям, обмазаний землею, травою та чимось ще. Босі ноги були у синцях та подряпинах. Його, колись така улюблена, шкіряна куртка була розірвана. Від білого волосся, яке завжди ідеально лягало, залишилась лише жахлива червона маска. І коли мій погляд опустився нижче, мене майже вирвало від відрази: одна нога виглядала так, ніби її скрутили, ламаючи кожну кістку. Але те, що дійсно вражало мене, це його рани. Незвичні, глибокі, ніби його рвали неначе папір. Вони кровоточили, створюючи під ногами Марка жахливу калюжу багряної крові. 

Я дивом не звалилася у непритомному стані, але мені зовсім не хотілося показувати, що мені не байдуже, не думаю, що вони повірили б що це від вигляду крові. Я втрималася на ногах і старалася просто не дивитися униз. Мій погляд бу зосереджений на обличчі Марка. Кожен його лякаючий вираз, що був колись націлений на мене, горів в моїй пам’яті як живе вугілля. Тепер доля сплатила його борг. Кожна огидна усмішка, яка часто викликала у мене жахливі кошмари, тепер не має жодного натяку на існування. І я знала, що він ще довго не буде шкіритися, як раніше. Не тому, що я цього бажала, а тому що кожна дія має свої наслідки.

– Еліс, допоможи йому! – Не певна, що помітила хто це сказав, бо мій погляд був прикутий до Марка. З такими ранами йому не вижити, нащо його взагалі сюди притягнули? Невже, він постраждав десь поруч?

– Викличте швидку, негайно! – Хтось закричав, помітивши мою байдужість до примусу дії. Принаймні, я точно не збиралася робити щось більше, ніж просто спостерігати. Та і чому вони вважали що я буду перейматися за нього? 

Увесь гуртожиток, з першого по п’ятий поверх, знали ким був Марк. Що він робив, вони знали що саме мої крики завжди лунали коридорами. Усім їм було байдуже на мене, ніхто ніколи не намагався його зупинити, та ніхто навіть не намагався мене попередити про те, який він насправді. А зараз вони хочуть щоб я прилинула до його скривавленого тіла? Щоб почала над ним плакати та благати не полишати мене? Та ні, дякую, я ще сповна розуму. 

– Я не воскресителька. – Не знаю кому точно це було адресовано, на чий погляд я відповіла, та мене це не бентежило.

Різко розвернувшись, крокуючи до сходів, я відкидала той адський кадр за своєю спиною. Щоб із ним там не сталося, мені байдуже. Та і бачити все це занадто для мене, але десь у глибині моєї душі відчувалася дика радість. Марк завжди оточував мене болем і страхом, і тепер, коли йому сплачено за його гріхи, з мого серця пішов той спазм, що так довго мучав. Марк, керуючись своїми хворими бажаннями, сам вивів себе на край прірви. Тепер життя вирішило його штовхнути.

Я навіть не встигла піднятися на сходи, як получа якийсь глухий удар об підлогу. Розвернувшись, побачила жахливу картину. Все навколо здавалося таким недійсним, як жахливий кошмар, з якого хочеться якнайшвидше прокинутися. Я почула, як моє серце ледь не вискочило з грудей, коли мої очі сприйняли реальність переді мною. Марк лежав там, на холодній, темній підлозі, оточений червоною калюжею крові, що невпинно збільшувалася. Його голова була спрямована під таким не природнім кутом, що сумнівів у тому, що його шия зламана, не було. Здавалося, всесвіт на мить зупинився, коли всі замовкли, перебуваючи в шоці. Та це тривало недовго. Наче електричний удар — гострий та гучний крик розірвав тишу, викликаючи резонанс в моєму черепі. Кожен подальший крик і звук, кожен піксель жаху, який я бачила перед своїми очима, ніби відтісняв кисень у моєму мозку. Голова заповнилася безупинним тихим дзвіном, і я відчула, як моя свідомість починає втрачати контакт із реальністю. Світ перед очима став яскравим, а потім потихеньку тонув у темряві. Краї моїх відчуттів розмивалися, і я вже була готова підкоритися ситуації, коли раптом відчула несподіване тепло. Знайомі сильні руки, обійняли мене, утримуючи від падіння. Ці руки були як якір у цьому хаосі, який допомагав мені не втратити зв’язок із реальністю.

– Спіймав.

https://t.me/skrizhali_spogadiv