Про самотні зірки

Азірафаїл – простий студент, який попав в університет тільки завдячуючи своїм власним силам. Він жахливо сильно боїться людей, та на першому курсі він знайомиться із дивакуватим професором з астрономії. Кроулі – дивний, по міркам суспільства. Кроулі – прекрасний, по міркам Азірафаїла. Правда сам студен не може переступити через себе та признатися у цьому, хоча б собі.

 

 

 

 

 

Будь ласка прослухайте однойменний плейлист у Spotify «Біла ворона», для сильнішого поглиблення в атмосферу моєї роботи.

https://open.spotify.com/playlist/5g4yBJBDrTcs1LrcPrsnWd?si=b3tzEs9vSOKnsNJGI6Zdog

 

 

– Так! А ну підніміть руки ті, хто не знають, що Земля має форму кулі, Сонце – зірка, а наша Сонячна система – не весь всесвіт? – Кроулі вірвався в аудиторію легкою ходою, він був дуже знервований та не бажав починати новий навчальний рік, так же, як і ці бідні першокурсники. Усі вони повитріщали на нього свої очі та застигли. Руки не підняв ніхто і професор розслаблено видихнув,– Нарешті, нормальна група! Надіюсь ви мене не підведете, юні Маски,– він радісно підняв руки зжаті в кулаки.

Група трохи розслабилась.

 

– Не настільки він і страшний, як його старшаки описують,– хмикнула Меггі та радісно видихнула,– веселий такий.

– Хтозна, що він учудить під кінець пари,– задумався Азірафаїл та дістав із світлого рюкзачка декілька ручок та товстий зошит,– здається, він дуже прискіпливий.

Думки студента перебив професор астрономії, продовживши говорити уже менш радісним голосом:

– О, і так, це наша перша пара астрономії, так? Надіюсь, так,– він нервово посміхнувся, поправляючи чорні окуляри на носі,– хах, ладно почнемо тоді із бази, яку вам мали би надати ще у останньому класі школи. А для вас – це минулий рік, – він перелистував книгу у своїх руках, краєм ока поглядуючи в журнал,– О, точно! Мені потрібно перевірити хто є, кого нема. Можливо, я навіть запам’ятаю когось із вас? Спойлер! Ні! Я рідко запам’ятовую своїх студентів, вибачайте,– він поклав відкриту книгу на стіл затримуючи на ній свій погляд. Далі взяв журнал, сівши на стілець, і постукав ручкою по лобу, – О! Я придумав! Я буду називати прізвище та задавати вам одне елементарне питання з астрономії! Як вам ідея? А ладно, всеодно не вам вирішувати, – відмахнувся він.

Група завмерла. Їхні сподівання були дещо… іншими. Вони думали що застануть якогось простого, пристаркуватого та злого на весь світ чоловіка, а тут … він.

 

Професор Кроулі, у свої 28 років, став доволі шанованим в їхньому університеті. Інші професори поважали знання юного знавця. Його вважали відірваним від світу генієм. Першокурсників часто ним лякали, тому що, казали вони, його опитування – розстріл на місці, а здати екзамен виходить тільки з другого разу.

 

 

Можливо, так і було, та зараз студентам цей чоловік здався доволі… милим? Ну, можливо, не всім, але Азірафаїлу ця людина точно припала до душі. Як і сам предмет, якщо уже вдаватися в подробиці.

 

Кроулі поступово підіймав кожного, суворо в алфавітному порядку. Він запитував щось про зірки, сузір’я, осі та саме різне. Жодне запитання не повторювалось. Правда жодна відповідь його не влаштовувала.

 

– І так, Роббі, – почав професор, катуючи зе одного бідолагу, – чи відомий тобі такий термін, як метеорит?

 

– Ну… Це небесне тіло що рухається у космосі..,– невпевнено відповів хлопець позаду Азірафаїла.

 

 

 

 

– Брешеш. Невже дійсно є якесь тіло, яке просто рухається у космосі без початку та цілі? Серйозно?– голосив він і тяжко видихнув, – можливо це буде важче ніж я думав. Ладно, далі у нас,– він ткнув пальцем в журнал і провів до потрібної літери, – Фелл Азірафаїл. Присутній?

 

 

 

 

Блондин легко піднявся поправляючи жилетку.

 

 

 

 

– Так.

 

 

 

 

– Добре, дуже добре, і так…,– він задумався, подивившись на потолок, – найбільша галактика в місцевій групі галактик? Просто назви її.

 

 

 

 

– Андромеда? М-31 здається…

 

 

 

 

– Ех… Занадто легке питання,так? – він подивився на студента потім у вікно і знову на студента,– Тоді я задам ще одне,– він постукав ручкою об палець,– Перший закон Кеплера?

 

 

 

 

– Усі планети рухаються навколо Сонця по еліпсу. А у фокусі цього еліпса знаходиться Сонце.

 

 

 

 

– Так… Ну в цій відповіді набагато більше правди. Дякую, сідай, – Кроулі знову заглянув у журнал із легкою посмішкою, – так, далі…

 

 

 

 

Азірафаїл із полешенням видихнув та сів на своє місце. Меггі подивилися на нього та мило усміхнулась.

 

 

 

 

– Молодець,– шепнула вона.

 

 

 

 

Фелл не встиг нормально відповісти, як Меггі різко піднялася почувши своє ім’я..

 

 

 

 

Він відвернувся від одногрупниці та роздивився аудиторію. Він майже ніколи не підіймав очі вище чиїхось ніг, але зараз, він знаходиться чуть вище чим інші, через колізейноподібну будову приміщення.

 

 

 

 

Студентів небагато, близько сорока осіб. Фізико-математичний факультет – не дуже популярний серед теперішнього покоління. Азірафаїл роздивлявся передні ряди перевів погляд на ближні, а потім різко перевів погляд на стіл професора. Він дивився в якийсь збірник та щось шепотів про себе. Згодом його очі різко піднялися і погляд зупинився на блондинові.

 

Студент здригнувся, розглядівши зіниці навпроти під щільним склом. Він бивився не на нього, ні, він дивився скрізь Азірафаїла.

 

 

– І так! Розпочнемо із повторення, так як ви не настільки відсталі, як я думав. Ну що? Розпочнемо! Тема: відстані у просторі-часі, погнали, – він ривком повернувся до дошки та, взявши крейду, розпочав щось швидко калякати,– існує два види визначення та різні підвиди вимірювання…

 

 

 

 

Він говорив реально швидко, чітко без перебоїв. Він говорив ідеально – думав про себе блондин. Більшість студентів зразу ж розпочали конспектувати слова чоловіка. Азірафаїл повторив їх дії та взяв до рук ручку. Його думки літали десь там, де відстань вимірювалась в світлових роках, а далі безкінечності немає нічого.

 

 

 

 

Його думки плутались в червонуватих кудрях, в різких рухах руки і в легких словах.

 

 

 

 

«Дивний».

 

 

 

 

Азірафаїл не зустрічав настільки по-особливому дивних людей. Цей Кроулі здавався йому дивним, як і більшості його одногрупникам. Він розповідав про свій предмет із таким захопленням, яке неможливо навіть уявити. Він розповідав так немов би він особисто створював кожну зірку та знає як вона живе, знає увесь цикл її життя від зародження до смерті, тому що сам її створив і вбив.

 

 

 

 

«До чорта дивний» – думав про себе Кроулі коли білобрисий студент до останнього не покидав аудиторію, а все сидів на своєму місці, заклято чекаючи коли із аудиторії вийде останній студент.

 

 

 

 

– Чому ти не ідеш? Це, здається, остання ваша пара, невже не поспішаєш додому?– спитав професор з легкою усмішкою.

 

 

 

 

Він стояв легко опершись на стіл та склав руки навхрест. На його лиці сяяла невидима напівусмішка. «Дивний».

 

 

 

 

– Я … просто…,– Азірафаїл дивився на нього міцно зжимаючи свій рюкзак у руках.

 

 

 

 

Він ненавидів отак у відкриту спілкуватись із людьми. Ненавидів усією своєю душею. Але не спілкуватися із цим диваком було неможливо. Він причаровував. Примушував говорити, незважаючи ні на що. Просто поглядом. Просто собою.

 

 

 

 

– Не любиш великих скупчень? – запитав Ентоні стараючись здогадатися про причину такого сповільнення.

 

 

 

 

Фелл опустив погляд, потім відвів його до вікна і врешті подивився на співрозмовника. Його погляд був таким добродушним, що Азірафаїлу стало совісно за свою мовчанку.

 

 

 

 

– Можливо,– він все-таки відвів погляд кудись в куток класу,– але… Я гадаю, Вам ні до чого ця інформація.

 

 

 

 

Блондин різко подивився йому в очі та усміхнувся. Його усмішка була невпевненою та вона сама лізла на його обличчя.

 

 

 

 

– Можливо, – Кроулі усміхнувся у відповідь, він доскладував деякі бумаги у сумку та чекав допоки Азірафаїл все-таки зійде вниз. Коли студент таки спустився, він зразу ж звернув у сторону виходу. Фелл ішов позаду. Професор трохи відступився перед дверима пропукаючи молодшого вперед,– після вас, Азірафаїле, – усміхнувся той.

 

 

 

 

– Я.. дякую,– студент швидко проскочив крізь старшого та сховався серед студентів у просторих коридорах.

 

 

 

 

Він без зупину перебирав ногами, а в голові крутилось одне:

 

 

 

 

– Запам’ятав! Невже, він дійсно запам’ятав моє ім’я!?

 

 

 

 

І діло навіть не в тому, що Кроулі із принципу імена не зап’ятовує, а в тому, що таке ім’я доволі важко запам’ятати. Навіть деякі його доволі близькі люди лагідно скорочують до Азіра, або ж А-Фелл. Можливо тотальний ігнор його імені у школі – став причиною по якій він тепер так радіє, коли його називають правильно?

 

 

 

 

***

 

 

 

 

Азірафаїл занадто важко працював заради того, щоб потрапити сюди. Звісно, куди йому – бідному хлопчиську, тягатися із найпрестижнішим університетом країни. Конкуренція була величезна. А він хотів лише підкорювати математику на всіх її межах, яких цілковито, навіть і не бачив.

 

 

 

 

А ще він хотів нарешті втекти у те суспільство, яке змогло б його зрозуміти. Правда він і не здогадувався, що «вище» суспільство більш підступне, ніж він собі його уявляв.

 

 

 

 

І ось він – хлопець із невеликого селища, стоїть перед входом до університету своєї мрії. Стоїть та дивиться з відразою.

 

 

 

 

Не те.

 

 

 

 

Не те, що він надіявся побачити. Не нудних професорів, не нервових студентів, не розбиті мрії. А мріяв він лиш про однодумців та легкий присмак радісного життя.

 

 

 

 

Але ні.

 

 

 

 

Його знову оточили нудні, горді та агресивні люди. Прямо, як у старі добрі часи. У школі, коли його лице завжди було до ненормального блідим, а губи піджаті. Страх. Такими місцями правив лише він. І самим головним страхом цих сірих студентів – вилетіти.

 

 

 

 

Усі вони дуже довго вибивали собі місце під сонцем. І втратити його – це останнє чого тут бажають.

 

 

 

 

Можливо він міг би стати одним із них. Стати таким же гордим, комунікабельним та «нормальним». Та чи потрібно йому це? Ні. Тому що втратити свою особистість – останнє чого він хотів. Він зовсім не такий як інші, зі своїми загонами, страхами, мріями та цілями. Він сильно відрізнявся від людей, які його оточували. В якомусь сенсі йому це навіть подобалося. Але бували нерідкі моменти жалю. «Тебе цінували б сильніше, якби ти був таким як усі та не вийобувався» – набатом билися слова батька в його голові. «Ти – дивний, і це хуйово» – чувся голос його давнього друга. Він ігнорував спогади із старшої школи, як сташний сон. Єдине, що він пам’ятає з тих часів – біль, сльози та жахливі слова. Його точно ненавиділи у школі.

 

 

 

 

А він ненавидів спілкуватися із людьми. Тому – замість того, щоб лагодити зв’язки з професорами та однокурсниками, він навчався, виправдовуючи це страхом вилетіти.

 

 

 

 

Глибоко всередині нього усе вздригалось кожного разу, коли до нього зверталися. Він не міг зв’язати і пари слів, при спілкуванні із людиною уперше. Він часто ховався за вічливістю, постійно вибачався і ніколи не відстоював свою думку. Тому він і став ідеальною фігурою для насмішок. Звісно, він – дивний, боязкий, сором’язливий та піддатливий.

 

 

 

 

Але це було у школі. Зараз він не такий. По крайній мірі він хотів у це вірити. Він старався спілкуватися із людьми довкола нього. Знайомився з однокурсниками. Але… Але він не міг їх зрозуміти. Їхні думки настільки сильно відрізнялися від його, Азірафаїла, думок, що інші студенти здавалися йому інопланетянами. Йому здавалося, що вони живуть в рожевих окулярах, а він носить окуляри для покращення зору. Дивна метафора, але саме так він це відчував.

 

 

 

 

Азірафаїл ненавидів виділятися. Виділитися, для нього, рівносильне самогубству. Людина, яка виділяється, привертає забагато лишньої уваги. А він ненавидів увагу.

 

 

 

 

Тому він мовчав. Сидів, спостерігав та мовчав.

 

 

 

 

Після вступу ситуація ще більше змінилась в гіршу сторону. Перший тиждень був найващим. Всі знайомились один з одним. А він… А що він.? Він мовчав. З ним старалась заговорити новопризначена староста. І вона єдина у кого це вийшло. Меггі найбільш часто говорила із ним. Але вивести його хоча б пару слів було дуже важко.

 

 

 

 

Він просто боявся. Боявся сказати щось не те, щось не так. Боявся не сподобатися.

 

 

 

 

Боявся не просто так, тому що згодом його почали підмічати, як незграбного, кудрявого соціофоба.

 

 

 

 

Азірафаїл став жертвою булінгу вдруге. Знущаннями супроводжувалось його навчання у старшій школі. Знущаннями супроводжується його перший рік навчання в університеті. Найкращому фаховому університеті. Універсеті в який він попав із такими стражданнями. Місце, у якому, вибив своїми силами. Степендію на навчанння, у якому, далась йому ціною власного соціального життя, безсонними ночами та майже повною ізоляцією від однолітків.

 

 

 

 

Але він тут.

 

 

 

 

Сидить на парі астрономії та різко забуває про те, що його не люблять одногрупники, що Меггі дратує його, спробами зробити із нього «нормального» та і своє ім’я він уже майже забув, занадто рідко його називають по імені. Сидить і думає, що усе це не має значення, коли у світі ще залишилися люди, які говорять про свій предмет із таким близком у очах.

 

 

 

 

А потім його серце завмирає – він згадує своє ім’я.. Точніше, йому його нагадають. «Азірафаїле» звучить лагідно та із нотками уважності до вимови. Азірафаїл проскочує в дверний проріз та старається чим по-швидше скритись щоб професор не помітив його радісної усмішки. Ця увага така мала, але йому так приємно, що словами це передати не вийде. Всередині його душі вибухають зорі. Приємно. Така увага дійсно приємна.

 

 

 

 

Як би він сильно не ненавидів спілкуватися з людьми, але він ніколи не скаже, що ненавидить людей. У кожного свої мрії, думки та дії. Вони усі такі дивовижні. Кожен по-своєму. Усі класні. Але є гірші і є кращі.

 

 

 

 

Він завжди приписував себе до гірших. Тому що в очах інших людей він завжди буде замкнутим, безмовним ботаном. А він… Він любив свою самотність. Обожнював слухати її. Так, вона дуже багато говорить, якщо прислухатися до неї. А він слухав. Слухав і чув. Він кохав лише її. Самотність завжди слухала і його. Він обожнював просиджувати ночі читаючи книги, вирішуючи задачі та слухаючи її спів. В його серці була лише вона.

 

 

 

 

Так було донедавна.

 

 

 

 

 

 

 

***

 

 

 

 

– Заткнись, сука! Захлопнись уже! Заткнись! Заткнися! Благаю! Замовчи уже!

 

 

 

 

Руки заривалися в кудряве волосся, а горло здирав жахливий крик. В голові крутились лише невпинні благання про тишу. Він кричав, зривав голос, ніхто його не чув. Він був у кімнаті один, скрутившись на підлозі. Очі міцно зажмурені, а в них, під повіками, ховається страх і ненависть.

 

 

 

 

Згодом настає тиша. Більше нічого не чути.

 

 

 

 

Кроулі повільно піднімається з полу та сідає, піджавши коліна під себе. А в очах у нього – чорні діри. В думках – блаженна пустута.

 

 

 

 

– Нарешті, заткнулась. Тварюка.

 

 

 

 

Голос осівший, зірваний. Він шепоче, а на покусаних губах – посмішка. Дихання вирівнюється із кожним видихом.

 

 

 

 

Він сидів і дивився в пустоту попереду себе. Усмішка зникла, а на мозок напала димка. В думки більше не лізли тези про самотність. В думках знову панувала тиша.

 

 

 

 

Таке відбувалось рідко. Самотність рідко говорила із Кроулі. Він забороняв їй це робити. Він ненвидів її слухати. «Я не самотній!»,– кричав він їй. «Ти мені не потрібна!». Але вона не слухала, лише усміхалась і стояла позаду. Він і сам знав, що не піде. Вона назавжди залишиться із ним. Тому що він навіки приреченний на самотність.

 

 

 

 

Вона вперше за півроку заговорила із ним. Все сталося після того, як він зустрівся поглядом із тими ясними блакитними очима. Що за хлопець? Не можуть у людини настільки яскраво сяяти очі! Да він увесь сяяв. Від нього добром за милю несло. Він так схожий…

 

 

 

 

Так схожий на самого Кроулі.

 

 

 

 

Такий же наївний. Він вірив у те, що люди можуть його зрозуміти…

 

 

 

 

Вони не створенні для того, щоб розумітися із людьми. Вони створені для того, щоб розумітися із світом.

 

 

 

 

Кроулі побачив у цих очах усю глибину своєї самотності. Побачив усю глибину відчуженості Азірафаїла.

 

 

 

 

Вони схожі.

 

 

 

 

Ентоні встає із підлоги лише через півгодини. Ноги трохи не слухаються, через довге сидіння на місці. В голові – білий шум. Так навіть краще. Цей шум хоча б не говорить тобі про те, наскільки ти жалюгідний, жорстокий та самотній. Він просто шумить. Шшшшш. Ніби мати заспокоює дитину. Так легше. Нехай шумить.

 

 

 

 

Кроулі піднімає втомлений погляд на годинник. Третя ночі. Не так і погано. У нього є ще чотири години на сон. Ще й встигне доперевірити тести зранку.

 

 

 

 

Він бере навушники приєднує їх до телефону. Білий шум змінюється улюбленим звуком фортепіано. Так легше.

 

 

 

 

Він підходить до ліжка та завалюється на нього, вловлює приємні нотки спокійної мелодії. М’язи розслабляються, все тіло накриває приямною втомою. Він може відпочити. Закривши очі, він бачить зірки. Зірки в голубих, по-дитячому наївних чужих очах.

 

 

 

 

Це краще за самотність.

 

 

 

 

 

 

 

***

 

 

 

 

Розум Кроулі уже давно десь між Плутоном та Андромедою. Він непомічає, як язик не встигає за думками, а руки студентів – за його голосом. Приземляється він тільки, коли погляд зачіплюється за одиноку фігуру. У цьому сірому приміщені, із невдоволеними студентами та дощем за вікном, він виглядає на диво світлим у своєму білому костюмі. Азірафаїл не хмурить брови, записуючи бистрі фрази професора. Ні, він дивиться лише час від часу в зошит, звіряє рівність лінії, а потім відрвиває погляд, не перестаючи писати. Він споглядає за професором та пише. Дивиться на його гарячий погляд, слухає наповнений захватом голос та думає про те, що він хоче стати таким же, як і цей окрилений наукою чоловік.

 

 

 

 

Кроулі зповільнює темп, а згодом замовкає та переводить погляд на вікно. Пасмурно. Жахлива погода – ні Місяця, ні зірок не видно. Він набирає у груди повітря, щоб продовжити свій монолог про далекі світила та відстані вім ними. Та його зупиняє рука студента, що високо, у всю довжину, піднялась над головами інших першокурсників.

 

 

 

 

– Професоре Кроулі!

 

 

 

 

– Ні, я не буду диктувати повільніше,– зразу відказав він.

 

 

 

 

– Я хотіла запитати по темі,– зразу повідомила кудрява брюнетка.

 

 

 

 

– О, так! Давай, я слухаю! – Ентоні повеселішав, очі знову засяяли.

 

 

 

 

– Чи є зірки, які прямо таки зовсім не належать до ніяких галактик? – вимовила вона із непідробною цікавістю.

 

 

 

 

– О, так. Такі зорі дійсно існують. Галактики часто викидують деякі зірки. Це може відбуватися під час злиття галактик чи вибухів інших, більш масивних зірок. – він усміхався, в очах іскорки, а у думках лише тисячі теорій,– Такі зірки не знаходяться в зоні впливу сили тяжжіня інших галактик, тому можна припустити, що вони зовсім одні блукають у чорній матерії. Прямо, як деякі люди у нашому світі. Ніби і в одній матерії плавають, а зійтись не можуть,– усмішка повільно спустилась із його обличчя,– але такі зірки часто зустріаються не зовсім то і одні. Біля них можуть обертатися газові гіганти, до прикладу. Можливо, і кам’яні планети, і, навіть, екзопланети. Хто знає, може, біля однієї із таких самотніх зірок кружляє планета із іншою цивілізацією? Позаземне життя досі під питанням,– Кроулі знизав плечима та, відірвавши погляд від вікна, окинув поглядом аудиторію, – доречі, планети також можуть блукати зовсім одні у міжгалактичному просторі.

 

 

 

 

Азірафаїл слухав дивлячись прямо на волосся професора. Червоне, прямо як туманність Оріона. Професор був таким же яскравим, дивним і красивим.

 

 

 

 

Фелл, зрозумівши про що думав останні пів хвилини, почервонів та опустив погляд у зошит. Кроулі розповідав щось про відстані між зорями, та як їх вимірюють, але студент не зміг уловити жодного слова, вуха пронизав жахливий писк. Він зажмурився від різкого звуку.

 

 

 

 

Таке відбувалось останнім часом все частіше. Цей писк був жахливо гучним. Тривав він не більше п’яти хвилин, але і цього вистачало, щоб зійти з розуму.

 

 

 

 

Азірафаїл приклав пальці до вісків та почав розтирати їх. Це зовсім не допомагало, але непогано відволікало. В голові крутились різні думки про те, що він ще не доробив завдання із вищої математики, що досі не зрозумів нової теми із оптики, що досі не розібрався у собі..

 

 

 

 

Світ застих. Здавалось він зміг зупити час, що так сильно суперечить законам фізики.

 

 

 

 

Писк поступово стихав, на його місце прийшов осипший голос професора. Він наростав із тією ж швидкістю, що й стихав дзвін у вухах. Азірафаїл розплющив зажмурені очі.

 

 

 

 

– Ти мене зовсім не чув? – обурений голос нарешті досягнув думок студента.

 

 

 

 

Аудиторія була зовсім пустою. Пара завершилась. Можливо цього разу він відключився від світу більше чим на 3-4 хвилинки. Руки відлипли від вісків і почали м’яти одна одну. Він починав нервувати.

 

 

 

 

– Сидиш, не реагуєш ні на що. Я уже думав швидку викликати до тебе,– далі продовжував професор,– голова розболілась чи що?

 

 

 

 

– Ні,– почав студент майже шепотом,– просто задумався, вибачте.

 

 

 

 

– Та ні, не вибачайся,– відмахнувся той та, підійшовши до столу почав пакувати свої речі,– просто злякався, що у мене на парі студент помер.

 

 

 

 

Азірафаїл мовчав. Він хотів би продовжити розмову, але… Але не знав як. Він не розумів, як спілкуватися із людьми. Та його голос прозвучав раніше, чим він встиг подумати.

 

 

 

 

– Ви злякалися, якби я помер? – вимовив він невірячим голосом.

 

 

 

 

Кроулі повернув до нього голову, дивлячись на нього із не розумінням. А потім… засміявся. Таким дивним, веселим сміхом. Він знущався, йому просто стало весело. Йому було радісно разом із цим студентом. Йому було цікаво.

 

 

 

 

– Звісно! Хто б не злякався? – він хіхікав, а в очах блистіла волога,– тим паче, ти – найцікавіший із всієї цієї групи. Було б шкода втратити такого ж дивака, як і я.

 

 

 

 

Студент закляк. Усмішка, що на секунду з’явилась на його обличчі, погасла. Очі забігали по профілю професора у пошуках пояснення.

 

 

 

 

– Дивака..?

 

 

 

 

– Ага, мені часто говорять, що я трохи не сповна розуму,– пояснив той покрутивши пальцем біля свого віска,– людям часто не подобаються помішані на науках особи, хах.

 

 

 

 

– Тобто, Ви вважаєте мене дивним,– запитав студент із образою у голосі.

 

 

 

 

Кроулі завмер, обережно повернувши голову до підлітка.

 

 

 

 

– Невже це звучить настільки образливо?

 

 

 

 

Тепер відчуття вини перекинулось на Азірафаїла. Він – людина, яка досі не може розібратися у собі, образився на просту фразу, розізлився на правду.

 

 

 

 

– Ні, просто…,– він закрив рот, хотів був почати знову, та передумав. Не міг. Не зміг би довести думку до кінця. Заплутався б та опустив себе ще нижче.

 

 

 

 

– Да, ладно тобі,– видихнув червоноволосий,– ти дійно виглядаєш дуже дивним на фоні своїх одногрупників,– продовжив він,– прямо таки біла ворона,– Кроулі усміхався.

 

 

 

 

Очі студента блукали між його руками та вікном. Він повільно піднявся та почав збирати речі. Це була остання пара на сьогодні.

 

 

 

 

– А якщо чесно, хіба це не звучить жахливо? Я маю на увазі, бути не таким, як усі? Не збігатися із стандартами суспільства? Не розуміти соціум? – почав Фелл.

 

 

 

 

Кроулі підняв брови, губи знову скривилтся в усмішці, такій добрій, що Азірафаїл стримувався, щоб не ляпнути, щось на кшталт: «таких добрих людей, як Ви, уже немає» чи «усміхайтеся частіше. Вам личе усмішка».

 

 

 

 

– Ну знаєш, «біла ворона» звучить – прекрасно. Немов янгол серед демонів. Хіба не так? – у відповідь він отримав лише стриманий взмах голови,– тому я і порівнюю тебе із білою вороною. Усі студенти у твоїй групі, нууу, як би сказати… Жахливі? Ні, серйозно, вони ще ті паскуди, – він багато жестикулював, вимальовуючи руками різні фігури, – Тому на їхньому фоні ти із своїми біленькими костюмчиками, кудияшками та своєю доброю усмішкою, реально схожий на якогось янгола. Хах, це дійно логічне порівняння, як на мене.

 

 

 

 

Азірафаїл так і завмер, із закинутим на плече рюкзаком, посеред аудиторії, дивлячись професору прямо у очі. «Дивак» тепер не тільки ця людина попереду нього. Тепер він і сам у очах Дивака рахувався диваком. Наскільки ж усе жахливо?

 

 

 

 

– А.. а якщо я скажу, що мені не приємно чути такі слова у свій адрес? Що якщо мені не подобається бути не таким, як усі?

 

 

 

 

– Мені тебе шкода. Ти так тільки втратиш усю свою чарівність. Не женись за нормальністю, я тебе прошу. Пожалкуєш.

 

 

 

 

Азірафаїл повідьно спустився сходами донизу.

 

 

 

 

– Я не психолог, я – астроном,– доказав професор, коли Азірафаїл уже взявся за ручку дверей,– я народився диваком, і я обожнюю це. Але інколи я відчуваю себе до жахливого самотнім у своєму дивацтві. Тому я і шукаю таких же, як і я. Вибач, можливо я помилися.

 

 

 

 

– До побачення,– єдине, що відповів студент.

 

 

 

 

– До зустрічі.

 

 

 

 

Двері легко закрилися, а Кроулі залишився у аудиторії сам. На губах у нього за

лишалась сумна усмішка, а у думках – туман.

 

 

 

 

Азірафаїл такий же як і він. У цьому і сумнів не було. Але студент із таким запалом заперечує цю схожість. Невже настільки сильно боїться бути не таким, як усі? Чи може він боїться самотності? А можливо просто бунтує проти професора.

 

 

 

 

Вони обоє – генії, чию геніальність досі не можуть зрозуміти інші. Да і не зрозуміють ніколи. І цю правду потрібно прийняти. Вони самотні у своїй геніальності. Вони самотні у своєму дивацтві. Кроулі приймає це, а Азірафаїл відкидує усіма силами.

 

 

 

 

В цю ніч Кроулі знову докучали голоси Самотності.