2. Про різницю між Пеклом та Раєм, і чи є вона взагалі

Джейс засапався. Джейс вже давненько не бігав так довго. Джейсу болить в лівому боці. Але він знає – якщо зупиниться, буде боліти сильніше. Брудні вулиці Підземного міста, які зазвичай були заплутаніші ніж клубок з нитками, зараз чомусь стали на диво зрозумілими. Він би зрадів цьому факту, але не тільки йому підігравала Фортуна: голоси ворогів чулися буквально звідусіль, і це справді було диво, що Джейса ще не спіймали.

-Стояти, падлюка ти бистронога! – почулось десь в небезпечній близькості від його вуха, і Джейс припустив ще швидше. Кожен нерв у його тілі верещав щось своє, та мозок залишався на дивовижу тверезим: заунівець чітко розумів, що для початку треба відірватись від погоні. Варто просто звернути в темний провулок. Та де ж той провулок? Наче ось є один…

Праве передпліччя пронизав гострий біль. Дуже знайомий гострий біль. Тренуючись з ножами, в Джейса неодноразово випадково (а може й ні) потрапляли смужкою сталі. Так і тепер, котрийсь з переслідувачів вирішив що він великий Робін Гуд, а що стріл не було, метнув ножа. Тільки промахнувся трохи. Під дією адреналіну в крові Джейс не одразу оцінив масштаби катастрофи: лише тоді, коли десь зі сторони правиці почувся дзвіночок якогось горе-продавця, що штовхав перед собою повний віз смажених жуків, Джейс зрозумів, що правою рукою він його не відштовхне – та просто відмовлялась рухатись. Зціпивши зуби і брудно вилаявшись, заунівець вирішив діяти так, як ніколи б не діяв при нормальних обставинах. Він зупинився, і розвернувся обличчям до людей Сілко.

Ті відстали, явно змучившись від погоні, але тільки запримітивши жертву просто посеред дороги, головорізи вишкірились і побігли з новими силами. Між тим, возик наближався, і для Джейсового плану потрібно було лише аби він під’їхав ближче. Проблема була в тому, що співвідношення швидкостей діда з возом і банди жилавих зарізяк було не на його користь – що-що, а математику Джейс не прогулював.

-Ну ж бо, старий, якщо все вийде, я при нагоді куплю всі твої «делікатеси» і тебе самого разом з ними, тільки швидше, будь ласка, йди швидше. — бурмотів собі під носа Джейс, намагаючись вгамувати шалене серце, що, здавалося, готове було в будь-яку мить умертвити власного хазяїна. Такого пульсу в нього зроду не було. Між тим, людям Сілко до нього залишалось приблизно метрів п’ятсот… А дідові чотириста… і розрив цей танув на очах.

-Він не встигне, не встигне… – шепотів Джейс, пітніючи. У нього було лише півтори хвилини аби придумати план, а в голові лише одна божевільна думка. Тому вже вдруге він вирішив діяти так, як здорова людина не діятиме. Заунівець побіг їм назустріч.

Волаючи щось латинською, Джейс біг на них так швидко, як тільки міг, ловлячи певний кайф з секундної заминки ворогів. І справді, хто б не здивувався жертві, що сама біжить тобі до рук? От тільки Джейс не просто так був головою клану: за красиві очі такою людиною не стають. Тому порівнявшись з торговцем, який, здавалося, вже звик до кривавих погонь на вулицях, чоловік випростав здорову руку, смикаючи віз з товаром на себе. У роті з’явився металічний присмак: певно від такого зусилля він прокусив собі язика. Скрипнувши, стара штукенція перекинулась поперек дороги, перекриваючи вузьку вуличку і засипаючи її смаженими жуками. Старого власника перекинуло разом з крамом, і Джейс сам собі здивувався. Все ж таки людський організм в стані стресу дивовижна штука. Та часу на зачудування не було.

-Ич, покидьок малий, шо сі робиться? Ти знаєш скіко тіво жуки коштували? Хоч капку поваги до старших май, а то біжить і ніц не бачить! Бодай би тебе світ не знав! – власник возика волав йому в слід якісь прокльони, та Джейсу було, м’яко кажучи, все одно.
-І вам гарного дня, сер! – крикнув чоловік не обертаючись, бо припускав, що дана аварія надовго зарізяк не затримає. Проте часу вистачило, аби непомітно злитись з тінями у тихому провулку між борделем та забігайлівкою.

Видих. А Джейс і не знав, що затримав дихання. Одразу стало легше, руки затремтіли, а ноги перестали тримати. Повільно осівши на землю заунівець невидючим поглядом втупився в цегляну стіну навпроти, на якій було нашкрябане цікаве слово з трьох букв. І саме ним можна було описати все, що відбулось.

Та видно доля вирішила нарешті його спекатись, бо десь далі, в темряві між будинками почулись чиїсь кроки. Джейс одразу скочив на ноги, картаючи себе за неуважність. Ну який тихий провулок між борделем та забігайлівкою? Нічого для самооборони в нього не було: руки все ще трусило, а права та й взагалі не підіймалась. Джейс дав собі подумки ляпаса за вульгарний жарт, що зародився у голові. Видно, доведеться тікати далі. Лише б побачити скільки їх. Тіло приготувалось до чергового марафону.

-Через що на цей раз пособачились? – глибокий голос з тінню насмішки вивів заунівця із заціпеніння. Кого-кого, а його власника він знав занадто добре. Крики знадвору стали голоснішими: видно дві пошукові групи обмінювались люб’язностями.

-Вандере, якого diabolus ти тут забув? – Джейс знову осів на землю, абсолютно не зважаючи на кремезного чоловіка, що нарешті вийшов на світло і тепер методично витирав чиюсь кров з ятагана.

-Ти не відповів на моє запитання, беззубику.

Джейс скривився від цього прізвиська. Чомусь завжди при їхніх зустрічах, заунівець, вічно озброєний дюжиною ножів, опинявся без них. Сьогодні винятком не стало.

-Ти не хочеш знати. Просто я поводжуся як недосвідчена дитина. Знову.

-Якби все було як раніше, беззубику, то за тобою б не ганялось пів міста. Тому саме зараз ти все мені розповіш. – у Вандера в голосі не було осуду. Просто констатація факту. Чомусь це і заворожувало, і виводило з рівноваги.

-Нумо ти мені спершу щось скажеш. Чия то кров на мечі? І як ти тут опинився, га? – змучений мозок Джейса слабко протестував проти такого тону, вважаючи небезпечним сваритися з людиною, яка тільки но когось зарізала.

Вандер усміхнувся, розглядаючи власне зображення у чистому лезі:

-Ти майстер тікати від незручних запитань, браво. Тут на тебе чекала засідка. Сілко не такий вже й ідіот аби залишати тобі шляхи відступу. Як бачиш, тепер тут чисто. Але не думай що ти така важлива птаха, аби я заради тебе людей вбивав. Тут і мої люди працювали, а своїх я ображати не дам. Те, що ми з тобою зустрілись це чистої води везіння. – задоволений власним зображенням, Вандер прибрав зброю і, з явною цікавістю, додав: – Твоя черга розповідати цікаву історію. І поспіши, всього часу світу в нас немає.

Голоси ворогів і справді продовжували горлати, намагаючись вичислити де ж то він, Джейс, є. Чоловік зітхнув, і ще раз глянувши на стіну навпроти, видав усе, що накоїв. Приховувати правду не було сенсу – та й чесно, не хотілось. Старий власник бару був його єдиним другом у цьому богом (якого не існує) забутому місці.

Коли останнє слово розтануло в повітрі, запала незручна тиша. Було дивно, бо така людина як Вандер завжди знаходила слова. Джейс засовався на місці, і водночас зашипів від болю: права рука все ще не подавала ознак життя. Звук змусив кремезного чоловіка подивитись на заунівця й багатозначно гмикнути.

-І що, ти так і мовчатимеш? Я добре знаю в якій ситуації знаходжусь. Добре знаю, що як вони не знайдуть мене, підуть війною на клан. Добре знаю, що не виграю. Ти мій єдиний союзник. Тож не мовчи, прошу. – у Джейсі, здавалось, прокинулась та його частинка, яка робила його простим двадцятип’ятирічним хлопцем.

-Я думаю, Джейсе. – власне ім’я різонуло вуха. – Це вже не просто гра «хто кого». Ти перейшов грань. А отже допомагати тобі небезпечно. Власний клан спину тобі не прикриє, тільки переб’єш їх усіх. А інші й так від тебе не в захваті: потрібно було поводитися краще, хлопче. Що на рахунок мене, – Вандер сумно похитав головою, – на цьому мої повноваження закінчуються.

Серце Джейса пропустило удар.

-Ні, тобто закінчуються?! Ти чого? Ми ж друзі, так допоможи мені deodamnatus! Має бути вихід, чуєш? Ти чуєш мене? – заунівець ледве не верещав, начисто забувши про те, що його, взагалі то, шукають. Він настільки звик мати під рукою когось, хто може допомогти, що тепер вантаж відповідальності тиснув на плечі, не дозволяючи тверезо мислити. Якби зараз хтось побачив небезпечного лідера впливового клану, то певно б розсміявся його жалюгідності.

-Вибач. Мої люди теж хочуть жити. Звісно, я не здам тебе, залишайся тут скільки влізе. – власник бару виглядав так, наче кожне слово завдавало йому фізичного болю. – Але це все, що я можу запропонувати. Тобі доведеться власноруч прийняти рішення.

-Як же це… – Джейс дивився прямо йому в очі, виглядаючи проблиск надії. – Ти ж бо навчив мене всьому, що я знаю. – широкий жест рукою в бік виходу. – Благаю, остання послуга. Більше я тебе не потурбую. Або хочеш, хочеш на заміну щось дам? Що завгодно, віриш? – заунівець розпалявся все більше, і, здавалося, він готовий був душу продати за можливість втекти.

Вандер в задумі пожував губу, прислухаючись до волання поза провулком. Все ще надто голосно. Все ще надто близько.

-Ти розумієш, беззубику, що твоя єдина надія – столиця? – раптом видав він.

-Ні… – Джейс і справді розгубився. Звичайно, його ситуація не з найкращих, але здавалось все не настільки погано. Не настільки ж?

Вандер повільно видихнув, прикриваючи очі. Губи його беззвучно щось шепотіли, і Джейс готовий був присягнутись, що його друг зараз просто проклинає його. Та врешті решт власник бару заговорив:

-Слухай, те, що я збираюсь для тебе зробити задарма не дають. Як виживеш, будеш всеньке своє існування мені винен. І зарубай на носі – як піймають, Вандер тут ні до чого. Тямиш до чого я? – кремезний чоловік з кожним словом підходив все ближче, поки не опустився на одне коліно, аби зазирнути Джейсу в очі.

Голова клану, хоч і поняття зеленого не мав про що йде мова, захитав головою, погоджуючись. Байдуже. Це був вихід. Йому допоможуть. Вантаж відповідальності зі скрипом покинув його плечі, пообіцявши повернутись. Та чомусь Джейсу було, м’яко кажучи, все одно.

                                                                         *//*

Пахло картоплею. Чому він прокинувся в місці, де пахне картоплею?

Джейс спробував випростатись, і одразу ж стукнувся головою об щось тверде. Усе тіло було скручене аби помістити його в щось, що нагадувало ящик. Зморгнувши останні залишки забуття, він здивувався тому, наскільки ж болить шия. Дивно, тут же наче нема куди прикластися. Він і справді був у ящику, в якому, судячи за усіма ознаками, раніше перевозили картоплю. Це що, такий жарт типу він овоч?

-Агов, там! – крикнув Джейс явно не подумавши. Варто було спершу розібратись в тому, що відбувається. Та коли це його зупиняло?

Хтось з силою грюкнув кулаком по кришці, змусивши Джейса пригнути голову.

-Як прокинувся, то знай, добрий дядя Вандер тебе з міста витягає. Про подробиці навіть не питай, сам половини не знаю. – незнайомий голос був явно невдоволений. – І рота закрий, товар не розмовляє.

Думки прийшли в рух, послужливо повертаючи спогади, а з ними частинки пазла. Вандер. То от що трапилось насправді.

Чесно кажучи, коли в тому злощасному провулку він підписався на щось ризиковане, Джейс очікував пояснень. Чого він точно не очікував, так це того, що його найкращий друг зі словами «так буде краще» відпрацьованим рухом ударить його ребром долоні в шию. Отже, тепер він у сумнівному місці, і його витягають з міста. Цікаво як.

Між тим, його тюрма кудись поїхала. Видно її підіймали кудись по сходах, бо куприк, зважаючи на постійні підстрибування, попрощався із власником. У цілому Зауні було лише одне місце куди його могли підіймати таким чином. І розуміння змусило кров Джейса застигнути в жилах.

–Сходинки до Раю… -шепнув він у темряву, відчайдушно намагаючись переконати себе, що це не так. Але шанс похибки був надто низький.

Сходинками до Раю називали масивні сходи в центрі міста, з яких, власне, воно і почалось. Це був єдиний санкціонований вихід та вхід, що охоронявся незгірше столичної скарбниці. Саме через Сходинки високопоставлені люди й потрапляли в Заун, або, як тільки випадала нагода, тікали з нього. Пересічному громадянину це здалося б нормальним способом зв’язку між двома містами, але Джейс знав трохи більше ніж хотів. Сходи вважалися частиною Пілтовера, тож і закони на них діяли столичні. Це означало, що кожен, хто незаконно захоче проникнути в осяйне місто, буде підданий суду. І наче знову, нічого такого. Та це лише офіційна версія. Насправді ж, ніякого суду не було. Горе-втікачів чекали тортури. Панівним колам потрібна була інформація про Заун: його слабкі точки, авторитети, адреси впливових людей, все, до чого можна дотягнутись. Не секрет, що Пілтовер та Заун ворогують століттями, і кожен хоче свій шматок пирога. По місту ходили легенди, буцімто офіцери на виході навмисно випускають бідолах, аби потім спіймати їх уже вгорі й потягнути у підвали. Джейсу не потрібні були легенди. Джейс знав усе з перших уст.

Від невеселих спогадів його відірвали голоси. Тепер до невдоволеного голосу додався строгий і чистий. Вони точно про щось сперечались, але розчути було неможливо. Важливо було те, що рух припинився, і до його темниці долітав ледве уловимий аромат напеченого на сонці асфальту (або щось дуже на нього схоже). Вихід. Зараз вирішується його доля.

-…можу й відкрити, тільки потім сам начальству пояснюватимеш чого товар зіпсований. – уже знайомий голос раптом опинився поряд, і кришка трохи піднялась. Джейсу стало погано: невже все так просто скінчиться?

-Я бачу дірки, і ти мені про герметичність розповідаєш? Що в ящику? – строгий голос лунав зовсім близько, і стало зрозуміло: офіцер не відступить. Думки заунівця метались від «відкрий уже і дай мені померти» до «штовхни його зі сходів і дозволь мені вибратись». Він і сам не знав який варіант допоможе прожити трохи довше. Через рефлексію, Джейс почув тільки кінець фрази його таємничого перевізника:

-…і Віктор з тебе кишки випустить!

-Добре, проходьте, сер. Що ж ви одразу не сказали, сер. Гарного дня, сер. – тон охоронця одразу змінився, і причину даної метаморфози Джейсу годі було зрозуміти. Та йому й не хотілося. Ящик посунули далі, і нарешті поверхня змінилася. «Асфальт», думав глава клану, хоча в житті його не бачив. Просто відчував.

Нарешті його тюрма спинилась, і кришку різко відкрили. Таке незвичне для жителя підземного міста сонце випалювало сітківку, не даючи можливості нормально бачити. Джейс затулив очі рукою, і крізь пальці побачив фігуру, що, схилившись над ящиком, тягнула до нього руку.

-Вітаємо в Раю, Джейсе Таллісе!

                                                                        *//*

-Я що, помер? – очі трохи звикли до світла, але незвичні відчуття не покидали його. Шкірі було надто тепло, а очам надто світло. І оце ваш хвалений Рай?

Джейс схопився за чиюсь руку і, ривком піднявшись, вийшов з ящика. Тепер можна було і роззирнутись.

Він стояв у дворику, з трьох боків закритого високими домами, в яких, судячи по веселим голосам, вирувало життя. Велика яскрава пляма на небі була просто в Джейса над головою, змушуючи тіло дивуватись теплу, що просто витало в повітрі. Та нічого з цього не здивувало його настільки, наскільки дивним йому було розмаїття кольорів. У Зауні існували всі відтінки чорного і трохи зеленого, а проклятий туман не давав розгледіти небажаного. Тут же все було навпаки: очі Джейса могли вивчити кожну тріщинку на фасаді будинку, розгледіти кожну фігуру за вікнами, визначити кожен колір, який пропонувало це чудове місце. І він справді, лише на хвилину повірив у те, що тут його чекає невимовна казка. Але реальність поспішила нагадати про себе.

Хлопець, що привіз його сюди делікатно кахикнув, нагадуючи про себе. Джейсова голова повернулась в його бік, нарешті вивчаючи рятівника. Перед ним був огрядний, молодий юнак, який силою, здавалося, не поступався самому Джейсу. Одягнений був як типовий крадій, і якби не явно дорогі окуляри із синіми скельцями, що наполовину приховували очі, заунівець ніколи б не звернув на нього увагу на вулиці.

-Надивився? – подав голос його рятівник, з легким відтінком насмішки. – Чесно, не моя це справа чому ти тут, і чому Вандер раптом поставив себе під удар заради оцього, – хлопець зміряв його поглядом, – але…

-О, і тут я маю все розповісти, так? Звісно, друзяко, сідай і слухай! – чому Джейс знову поводиться як ідіот, мабуть, залишиться нерозгаданим. Сам він спише це на втому і нерви.

Хлопчак закотив очі настільки глибоко, що стало видно білки, а обличчя одразу виразило емоцію, яку можна описати як «божезащоменіце».

-Мене попереджали, що ти нестерпний, але щоб настільки… ні, друзяко, я не збирався тебе питати, бо це справді не моя справа. Не став питань, на які не хочеш знати відповіді, і все таке. Моє завдання передати тобі ось що: ти винен Вандеру послугу. Не одну, не дві, а стільки, скільки він захоче, поки не вирішить, що борг погашено. У Заун ти, мабуть, більше не повернешся – це рекомендація, якщо жити хочеш. Вандер зв’яжеться з тобою якось згодом, пізніше дізнаєшся як. Головне: знайди тихе місце і не відсвічуй. Шанс того, що тебе дістануть у столиці малий, але існує. Коротше, тепер ти просто безхатько, вітаю. Це вже я від себе додав. – юнак усміхнувся, переводячи подих. Він нахилився, прилаштовуючи кришку від ящика на своє законне місце, явно збираючись назад.

А Джейсу залишалось лише стояти з роззявленим ротом і роєм запитань у голові. Тобто це все? Тепер він сам по собі? З якогось вікна почувся сміх, і заунівець здригнувся від думки, що то сама доля над ним потішається.

-Стій, а далі що? – запитав Джейс.

Хлопець розсміявся, закинувши голову до неба:

-Живи, Джейсе! Боже, наче маленький. – і, скрушно хитнувши головою, він потягнув ящик геть.

___________________________________________________________

Тут не те щоб є слова які треба пояснювати, але мені цікаво: чи варто мені додавати переклад слів, які я пишу латинською і, в подальшому, кокні? Чи це додає родзинки твору? Ще понаглію, і попрошу написати коментар, як Вам частина: дуже тяжко без фідбека писати далі. Ну і по традиції всім гарного дня:)