Про піаніно, червону сукню і реверанси

Єва

Минуло щонайменше дві години, а ми досі лишались удвох в бібліотеці. На сльози більше не було сил, тож я просто згорнулась в одному з крісел, витягла ноги до невеличкого низького столика, щоб менше боліли, а здоровою рукою підпирала заважку голову, що ризикувала от-от розбитись на друзки. Ми обоє мовчали довгий час – не знали що іще можна було додати до ситуації, що склалась. 

– Ти розкажеш Марі? 

Фелікс – чоловік, якого я боюсь найдужче зараз. Він цілком здатен одним лише питанням звести мене в могилу. Можливо, він недостатньо сильний, щоб тягатись зі мною, але достатньо розумний. Йому було б так легко позбутись мене зараз… Йому є за що. І я добровільно знаходжусь із ним в одній кімнаті… Навіть до зброї торкнутись не хочеться. І все-таки шанси прикінчити мене у нього кращі, ніж були у Різника… Кенні я до останнього не довіряла, а йому хочеться. Я з радістю підставлю свою шию під його ніж. 

– Нема кому розповідати. 

– Вона писала, що ви посварились, але ж…

Як мило. Писала про мене. Злилась, а все-таки згадала… 

– Ти можеш звісно розповісти щось її могильному каменю, але не думаю, що це на щось вплине.

Він знову замовчав, не рухався. Не хотілось бачити його реакції, та я і не могла через нещадний головний біль, що робив мої повіки занадто важкими. 

– Як?.. 

– Не сьогодні, – обірвала я. – Не маю сил на другу істерику. 

Він ступив декілька тихих кроків до мене. Його рука м’яко торкнулась мого правого плеча, намагаючись підбадьорити. 

– Як ти? 

Я знала, що він питає про мій фізичний стан. Принаймні хотілось в це вірити. А ще хотілось сказати що бувало гірше, але це була б відверта брехня.

– Якщо не бачиш крові на одязі, значить все гаразд. 

– Я попрошу Емі зробити тобі солодкий чай, гаразд?

На язиці крутився наказ не займати моїх людей, в голові тліло питання звідки в цій пустці взятись чаю.

– Гаразд. 

Може, Марі мала рацію? Може, ми справді потрібні одне одному? В будь-якому випадку краще просто схилити голову і прийняти нову дійсність. 

– Шавлію, – покликала я його, зупиняючи, – я не знаю що буде в майбутньому, але… Дякую… Якби я була б в кращому стані, я б поговорила з Фрідріхом і… 

Хотілось виправдовуватись, вибачатись. Хотілось знову завоювати його довіру… Було гидко від своїх принижень.

– У тебе ще є час. Через негоду ми усі застрягли тут мінімум на ніч. 

Ця буря, ніби покарання мені. Так невчасно, так… безнадійно. 

– Тобі доведеться щось придумати. Завтра збір Ради, я повинна бути там. 

– Завтра про це подумаємо… Я поясню йому усе. В будь-якому разі він занадто тебе обожнює, щоб ображатися. 

Занадто обожнює. Це лякає. 

– Скажи чесно, він же не закоханий в мене? 

Я знала, що він посміхнувся ще до того як почула його сміх. 

– Не перебільшуй свого значення.

Така відповідь мені сподобалась. За мить двері мʼяко зачинились, лишаючи мене на самоті. Я видихнула з полегшенням. Хотілось подумати що робити далі зі своїм життям, але мозок узяв дострокову відпустку і відмовлявся працювати. 

З дрімоти мене вихопили уривки чиїхось голосів. Руки миттю почали шукати зброю, але нігті марно шкребли по пустих піхвах.

– Я казала, що цього не варто робити. Вона кинеться на кожного, хто спробує її розбудити. 

Нарешті я змогла розліпити повіки. Тепер довкола жевріло мʼяке світло від свічок. Наді мною стояли Емі з Ератою. І якщо остання виглядала звично розслаблено, то Емі демонструвала чисте невдоволення. 

– Я і не з таким поралась. Дозвольте мені робити мою роботу. 

– Ви ж в курсі, що вам доведеться терпіти одна одну ще дуже довго? Хоча б мені напустіть пилу в очі, ніби ви чудово ладнаєте. 

Дві пари очей тут же зиркнули на мене – одна з насмішкою, друга з докором. Вони і мене тут зʼїдять. 

– Не розумію про що ти, Єво. 

– І справді, – підхопила Ерата. – Наснилось щось погане? 

Я не могла стримати усмішки. 

– Безумовно, так краще. Дякую. Скільки я спала? 

– Хвилин сорок десь.

Тільки я хотіла узяти до рук ціпок, що лишився спиратись на крісло, як Емі його забрала. Знову. 

– От за що ти так зі мною? Це місце і на тебе вплинуло? 

– А на тебе що вплинуло? Що це ти влаштувала? Скажи мені, що це все означає?! 

Я хотіла відповісти докором на її тихий докір рівно допоки не побачила сльози в її очах. Ну, це мало колись статись. Ерата турботливо простягнула мені цигарку, але я відмахнулась. Якби це був якийсь міцний алкоголь, я б ще подумала. 

– Я усього від тебе очікувала, але точно не цього… Ти ж…

– Схожа на батька? Так?

Я захлиналась в жалості з її очей. Я настільки жалюгідна, що людям доводиться ось так на мене дивитись? 

– Ох Єво… – вона нарешті відклала мого ціпка і повернулась ближче до мене. Легко чіпляючи краї пластирів та повʼязки на моєму обличчі, вона поквапилась усе познімати. – Ти стільки усього пропустила… Не тільки на батька. Фредеріка з народженням Люка перевершила його. Усе стало навпаки. 

Навпаки? Тобто відтоді батько жалісно вив на весь маєток у своїй кімнаті? І що за жінку я вбила? Варто було більше розпитати її… Емі покрутила мою голову у світлі свічок і невдоволено цокнула язиком, відстороняючись. 

– Воно було того варте? – відчуваючи моє нерозуміння, вона додала: – Те, заради чого ти ледь не вбила себе. 

– Беззаперечно. Гра завжди варта свічок. 

– Гра? Тобто для тебе це гра? 

Вона знову пристала до мого обличчя і почала агресивно втирати щось в мої забої. Ніздрі заповнив якийсь знайомий травʼяний запах. Йорґену вона б точно сподобалась. 

– Мені варто починати читати лекцію про вислови та їхнє вживання в переносному значенні? 

Ерата, що досі тихо сиділа на підлокітнику дивана навпроти, нарешті пирснула сміхом: 

– Ти цей бій програла, Єво. Визнай. 

– Ти взагалі не втручайся, – плюнула я, демонстративно відвертаючись. 

– Вас до розмови ми не запрошували, – доповнила Емі, повертаючи мені посмішку. Тоді за збіса старою звичкою ми дали одна одній пʼять. 

– Усі Вайси такі нестерпні? Невже навіть милий Люк зіпсується з віком? 

Емі, що хотіла стягнути з мене мундир, раптом зупинилась. В її мовчанні я чула переляк. Ні, це не діло. Треба або Ерату відселити в інше місце, або Емі. Ще є будинок в Трості, але на початку цього тижня в ньому все ще була велетенська дірка від уламку стіни. Не думаю, що якийсь добродій вже встиг його полагодити. На жаль. 

– Ерато, походження Емі має бути таємницею. 

– Оу… – вона повільно видихнула дим, щось прикидаючи про себе, – Дуже таємною?

– Дуже. Лише ти, я та Емі. 

– Ну гаразд, не проблема… А чому це так важливо? 

На мить мені здалось, що я чую гарчання Емі. Зараз і Ерата програє бій.

– Бо я так хочу. Цього достатньо… Звідки взагалі комусь про це відомо? – оце вже був камінь в мій город. 

Попри усю свою загрозливість, Емі продовжила знімати з мене одяг. Відкидаючи на стіл мою сорочку, вона почала прибирати старі повʼязки. Було не стільки боляче, скільки неприємно – її руки знову нагадували брили справжнього зимового льоду.

– Емі, послухай, – я обережно вхопила її за запʼясток, привертаючи увагу, – утекло багато води відколи ми бачились востаннє, багато чого змінилось. Але одне не змінилось точно – я умію зберігати секрети. Ми ще поговоримо з тобою про це, але доти я не спущу ані пари з вуст, як і робила усі ці роки. Я знаю, що тобі важко, але довіряй мені. 

Її блакитні очі довго вивчали мене, вона вагалась. Але принаймні вагалась, а не відмахнулась від мене одразу. Це вже досягнення. 

– Поклянись. 

Я посміхнулась. Вогники свічок знову блимнули, мені примарились дитячі риси на її обличчі. 

– Присягаюсь усім, що коли-небудь мала і матиму, – урочисто промовила я, уважно слідкуючи за її реакцією. 

Вона ствердно кивнула, розслабилась, а я відпустила її руку, дозволяючи далі дбати про мої поранення. 

– На які гроші цей маєток утримувався? 

Питання Ерати не дивувало. Звісно, їй треба контролювати усе. 

– Більшість часу майном розпоряджався пан Блюм, але він просто керував на місці, виконував вказівки зверху. Хтось з влади виділяв якийсь мізер і він докладав трохи своїх грошей. З урахуванням податків з містечка поблизу виходило достатньо, щоб це місце не розвалилось. Після… одного інциденту пан Блюм відмовився від повноважень… Відтоді справи веде Вайорель, він розпоряджається грошима від корони і пожертвами пана Брена. 

Мені знадобилась хвилина для опрацювання усієї інформації, для повного розуміння кому і що я тепер винна.

– Зажди, Блюм ніколи не був заможним. Звідки він узяв гроші? 

Емі опустила погляд, відмовляючись говорити. Слово перебрала Ерата: 

– Це довга історія. 

О ні. Тільки не це. 

– Ти працювала із ним? 

– Ну… В певному сенсі так. 

Цього було достатньо. Зрештою, Ерата не працюватиме з адекватними людьми – це її кредо. 

– Добре, наступне питання. Що за інцидент? 

– Я не… не можу розповісти. Спитаєш у Вайореля, якщо звісно пані Ерата не втрутиться раніше. 

Пані Ерата зайшлася скрипучим сміхом, що не дивно – вона навіть прізвища не мала, яка з неї пані? 

– Гаразд, куди подівся Вайорель?

– Він у Трості зараз. Займається ремонтом твого будинку. 

– Брен оплатив? 

Вона кивнула. Це починало лякати. 

– Можеш швидко прикинути скільки я йому винна? 

– Річний прибуток з усіх володінь в найкращі часи. Приблизно. 

– Комусь час одружуватись, – з насмішкою проспівала Ерата. 

Ми з Емі переглянулись і тут же пирснули сміхом. Не так ми це собі уявляли, геть не так! 

– І окулярів я не ношу досі! – я демонстративно виставила перед носом Емі вказівний палець, ніби це був найкращий аргумент. Від цього вона лише дужче засміялась. 

 

Я не змогла знайти в собі ані фізичних, ані моральних сил спуститись до вечері. Будь-чиї пропозиції повечеряти зі мною в бібліотеці я без жодного сумніву відкинула – мені потрібно було трохи тиші після такого насиченого дня. Мене вистачило лише на невеличку розмову із Фрідріхом та Феліксом. Тепер я була певна у невинуватості Брена. Він виявився занадто добродушним для якихось жорстоких планів. 

За вікном досі вирувала негода, нагадуючи про себе то громом, то спалахами у небі, то нещадним стукотом крапель у скло. Що ж… завтра маю бути у трьох місцях одразу: тут, на засіданні Ради і в Даупері. Маю ввести Ерату в курс справ разом із собою, проконтролювати, щоб засідання не провалилось, але щоб не вийшло занадто хорошим без мене та нарешті повернути Люка до Йорґена… Теоретично, засідання можуть затримати – Фрідріх теж входить до Ради. Відсутність двох членів можуть вже помітити. Але покладатись на таке марно… Гаразд, я відішлю когось з листом до Йорґена, як тільки буря вщухне. Люка можна поки лишити тут, єдиною його загрозою буде хіба що Ерата. Закінчу усі справи в столиці, візьму вихідний і тоді відвезу вже Люка. Залишилось тільки його згоду отримати на такий план. Його голос звісно не вирішальний, але треба врахувати. 

Незабаром повернулась Емі, щоби забрати мій посуд після пізньої вечері. 

– Щодо твоїх покоїв… Твоя кімната зараз трохи занедбана. 

– Ти не злякаєш мене пилом чи павутинням. Якщо там є ліжко, мені підійде. 

– Воно там є, але ти до нього не доберешся. Туди позносили багато… різного.

Принаймні мою кімнату не спалили. Це вже досягнення. 

– Можливо, кімната твоїх батьків… 

– Ні! Нізащо! Мені і тут добре спалось. 

– Є ще гостьові… – не відступала вона. 

– Мені вистачить ковдри. 

Зрештою, вона примирилась з моїм дурним вибором і слухняно принесла ковдру та змінила свічки. Навіть намагатись заснути не хотілось – я знала, що це провальна ідея. Обережно підводячись на ноги, я повільно посунула до книжкових полиць. Все-таки лишитись в бібліотеці було моїм найкращим рішенням. Тут точно не стане нудно. На мене чекають тисячі романів, повістей, віршів, поем, балад, публіцистики, міфів та пʼєс. Ну хіба не дивовижно? 

Від розглядання розділу міфів мене відірвали тихі кроки в коридорі, а тоді і обережний стук у двері. За декілька секунд до кімнати зазирнув Люк, мовчки питаючи мого дозволу, на що я ствердно кивнула. 

– Я гадав, ти вже спиш… 

Він несміливо увійшов, зачиняючи по собі двері. Свічник, який він захопив з собою, лишився стояти на столі. 

– Ще навіть не опівніч. Найближчі декілька годин у мене побачення зі знаменитими мерцями. 

На таке формулювання він хмикнув, підходячи ближче. 

– А чим плануєш займатись ти? Не памʼятаю, щоб у тебе були проблеми зі сном. 

– Тут просто… занадто темно і похмуро. Раніше було не так.

Його пальці швидко ковзали по корінцях палітурок. Тільки зараз, коли він стояв поруч, я змогла помітити, що він підріс. Тепер він виглядає на свій вік принаймні. 

– За мого дитинства штори на перших поверхах майже ніколи не розсувались, для мене тут занадто світло і сонячно. 

Він поглянув на мене з недовірою і я не стримала усмішки.

– Я серйозно. Мати знаходила якусь втіху у тому, щоб лишатись блідою поганкою, боялась зайвий раз на сонце вийти, тож і наказала тримати усі вікна заштореними. 

– Брешеш. 

– Ти завжди можеш спитати в Емі… Був колись у володіннях Брена? 

На мить він задумався, дістав якусь книгу і завмер оглядаючи її. 

– Гадки не маю де вони знаходяться. 

Це мене вразило. Я чи не з колиски знаю увесь список так званих дружніх родин, а він? Хотілось заздрити, але не було кому. Він лише дитина. 

– Між Герміною і Тростом. Там по дорозі є група озер, на одному з них стоїть замок. Ось там справді світло і дуже просторо. А ще там найкращі оранжереї в усіх стінах. Більшість квітів, що росте у нас, привезені звідти. 

– Звучить гарно…

Тепер відволіклась я, дістаючи книжку, що виглядала достатньо дивно. Пробігши очима по перших рядках, я лише упевнилась, що це зацікавить Ервіна. Кого не зацікавить якийсь хлопець, що зʼїв трьох дівчат і отримав необмежену силу? Лишилось знайти інші книги з цього циклу казок.

– Те, про що казав Фрідріх… Це правда? 

– Про піаніно, червону сукню і реверанси?

Він ствердно мугикнув, а я посміхнулась. Наскільки йому важко уявити мене такою? Чи можливо це для нього взагалі? Чи можливо мені повернутись до такого життя? 

– Правда. От тільки я не думала, що такі речі когось настільки вразять.

Він знову замовк, намагався змиритись з отриманою інформацією. Я ж, захопивши ще кілька книжок, повернулась до улюбленого крісла. А за мить я зустрілась зі своїм найбільшим страхом – тонною співчуття в його очах. І що я маю робити зараз? 

– Мені хотілось вірити, що він збрехав. 

– А мені досі хочеться вірити, що це лише моє марення… 

– Мені шкода. Пробач, що… 

– Ні, – поквапилась обірвати його я, – не смій. Не бери на себе чужу провину, бо так ніби-то буде правильно. В кращому випадку ти нічого не отримаєш з цього, в гіршому – втратиш себе і свою гідність. 

Невимовно довгу хвилину Люк мовчки зносив уже мій співчутливий погляд. Якось навіть повірити було важко, що мати і його теж цього навчила. Усе погане мало статись лише зі мною в цій родині… 

– Фелікс казав, що ти зняла маску, – нарешті наважився вимовити він. – Чим ти тепер займатимешся?

Дзвінкими кроками він дістався до крісла навпроти мене. Схоже, це буде трохи цікавіша ніч, ніж очікувалось. 

– Ймовірно… – чи справді це ймовірно? Мабуть. – піду до Розвідки.

Від засудження, що відбилось на його обличчі, мені захотілось сміятись. 

– Ну що? Що не так? 

– Тобі мало пригод? 

А тепер цікаво – це вплив Йорґена чи Фелікса? Чи обох одразу? 

– Не те щоб. Просто нема куди більше податись. 

– А як щодо цього маєтку? І чим тебе старий не влаштовує? 

Старий? Серйозно? Мені ж не почулось? 

– Тільки не кажи мені, що ти так Йорґена називаєш. 

– А що не так? – ну зовсім безневинно промовив він, змушуючи тіпнутись моє око. 

– Щось занадто швидко він тебе полюбив, якщо дозволяє подібне.

Він лише стенув плечима, ніби отримати такий привілей як з гори котитись. Схоже, Ерата не просто знає багато секретів, а й майбутнє передбачати вміє. 

– Цей маєток, – повернулась до теми я, – нічого не вартий без наших земель в стіні Марія. Він утримувався, як і інші володіння, на гроші з мʼясного виробництва, але зараз цього нема. Я не зможу утримувати його за власний кошт вічно. Комусь треба повернути наші землі. А Йорґен… я не дозволю собі вічно висіти у нього на шиї. Як мінімум це не виховано. 

– Йому байдуже, знаєш? І Фрідріх казав, що допоможе з утриманням…

– Мені не байдуже… Ще до твого народження, до знайомства з Йорґеном у мене були свої плани на життя, які я будувала з іншими людьми. Я розраховувала на цих людей, коли зніму маску… Їх уже немає в живих. Я знала, що коли піду з війська, вони чекатимуть на мене, ми житимемо разом довго і щасливо, помремо в один день… А тепер немає сенсу йти з армії, бо нема до кого. В Розвідці у мене лишились друзі хоча б. І там я буду корисною. 

І знову співчуття майнуло в його очах. Але на цей раз воно було покірним – Люк змирився. Мені стало його шкода, але по-іншому я вже не зможу вчинити. 

– Мені шкода, що ти так думаєш. Хіба усе в цьому світі зводиться лише до боротьби? 

Це питання викликало легку усмішку. Стало боляче. Я не хотіла знати. Якщо усе справді зводиться лише до боротьби, то я з дитячим очікуванням рахуватиму дні до своєї смерті. Якщо ж є шанс на щось інше… чому тоді мені щастить лише на боротьбу? 

– В моєму житті точно так. 

– Але чому б просто не втекти від цього? Хіба так не краще? 

Я посміхнулась лише глибше – біль дужчав. Люк має рацію, але уголос я визнаю це далеко не скоро. Якщо взагалі визнаю коли-небудь. 

Ще трохи гучного мовчання, тихих розмов та легких зусиль і я опинилась посеред його кімнати. Люк просто покликав, а я не могла відмовити. Зі змішаними відчуттями довелось зрозуміти, що моя кімната все-таки була більшою, кращою. Я назавжди лишусь першою дитиною… Невдовзі він заснув так само раптово, як і зʼявився в бібліотеці. А я до світанку не могла викинути його питання з голови. 

 

Після негоди дороги страшно розмило, але однаково довелось повертатись до Канцелярії. Зокрема на таке рішення повпливав солдат, якого намовила Ерата відвезти нас ще вчора. Я звісно подбаю, щоб його відсутність не помітили, але він відмовлявся у це вірити, тож довелось поквапитись. Емі, Люка та Ерату довелось лишити в Ланґрасі і сподіватись, що усі лишаться живими, коли я повернусь знову, щоб відвезти брата додому. Зі мною до столиці повертались лише Фелікс з Фрідріхом – прекрасна компанія. 

– Отже, тепер можна розраховувати на повернення Вайсів до вищого суспільства? 

Ну от чого це усіх так цікавить? 

– Тільки якщо це зацікавить Люка. Я маю інші справи. 

– Я ж казав, – втрутився Фелікс, – це марно. 

– Що ти вже наплів про мене? 

Він ширше посміхнувся, глузливо поглядаючи на мене спідлоба. Під цим поглядом я відчувала себе геть беззбройною. 

– Усі завжди вважали, що ти підеш до Розвідки. Не думаю, що щось змінилось. 

Це буде дуже важко. Навіть Ерату легше контролювати… А так добре жилось серед людей, які заледве знали мене і вірили в те, що я їм показувала! Доведеться звикати, що хтось теж має проти мене зброю, дивиться не на, а крізь мене. 

Я змогла видихнути лише коли Фелікс відділився від нас в штабі. Хоча Фрідріх, що підлаштувався під моє шкутильгання, не давав повністю розслабитись. Він був лише трохи вищим за мене, але я однаково відчувала цю різницю. От чому я не змогла узяти від батька його зріст? Звісно, на два метри важко було б одяг шукати, та й обовʼязки Липи мені б тоді не довірили… Принаймні я б почувалась безпечніше. 

Урядовці, що стояли при дверях зали, ввічливо прочинили нам двері, Фрідріх пропустив мене вперед. На його фоні я починала відчувати себе неотесаним бидлом, що вже харило – я не для того так штудіювала етикет в дитинстві! Треба повертати у своє життя піаніно, червоні сукні і реверанси. Хоча… не думаю, що це допоможе із титанами. 

Батьків стілець за довгим столом мовчки кликав мене до себе. Це здавалось нереальним. Я так віддано вірила у неможливість цього дня… Брен посунув для мене цього стільця, змушуючи відчувати крайній рівень беззахисності. Лише сідаючи за стіл, я помітила перед собою невеличкий букет ромашок і пляшку дорогого вина. Ого. Я маю скоро померти, так? Усе якось занадто добре. 

– Що ж, доведеться починати спочатку через двох гонорових йолопів, які вважають нас не гідними свого коштовного часу. 

Повертаючи до себе невеличку записку, що була привʼязана до букета, я не змогла стримати усмішки. “Чув, Липа тепер любить вино. Пишаюсь тобою, Суп”. 

Вино любить Ерата насправді. Вона щоразу замовляє його на моє імʼя. Але… навіть така увага тішила мене.

– Прошу пробачити нам. Через негоду дороги розмило і… 

– Заспокойтеся, лорде-регенте, я лише жартую. Враховуючи ситуацію, яку описував Піксис, ваша поява тут – диво, – ці слова Даріус кинув мені докором. Але мене хвилювало інше. 

– Що за лорд-регент? 

Тягнучи погляд від букету до Даріуса, я випадково зачепилась за неймовірно знайомі риси. По діагоналі від мене сидів Леві Акерман власною персоною. Проблема була лише в тому, що рада була цивільна. Лише Даріус був винятком. Він теж тепер титул отримав чи як? Може, він тепер мій сусід, а я і не знаю! 

– Фрідріх Брен, лорд-регент Півдня. Допомагає військовим у разі виникнення загрози, організовує евакуацію та розважає Піксиса у вільний час. 

Звучить як щось, що має належати мені. 

– Мої землі є Півднем.

Даріус тільки набрав повітря, щоб прогнати мене геть, як його обірвала Хісторія, що сиділа в голові столу: 

– Наскільки мені відомо, ваша родина зараз безземельна. Вам належить лише резиденція Ланґрас та помешкання у Трості. 

Таке заперечення змусило мене гостро посміхнутись. 

– Майже. Є ще невеличкий клаптик землі в Герміні, що я отримала за службу декілька років тому, та містечко довкола Ланґрасу. 

– Землі пана Брена південніше, – не поступалась Хісторія. – Ми можемо повернутись до цього питання, коли землі стіни Марія буде звільнено. 

– І ми повернемось. 

Батько запросив би голосування в такій ситуації, але для мене це буде лише додатковим приниженням. Я і без того тут біла ворона, а на фоні мазунчика Фрідріха… Якою ж наївною я була, коли думала, що сила приведе мене до влади! 

Брен посунув до мене папірець, на якому нашвидкоруч написав: “Я можу скликати голосування”. Ну не може він бути таким добрим до мене просто так! 

– Не треба, – тихо відмовила я, повертаючись до Даріуса, що знайомив присутніх. 

– Альберт Ґерц, – вчергове відрекомендував той, – володіє землями Промислового району. 

Цікаво, ким цей Альберт мені буде? Усе майно Ґерців поглинуто Вайсами, відколи їхня єдина дочка одружилась з моїм триклятим дідусем, принаймні так було. Може, це взагалі гілка Рейсів? Хоча і в такому випадку він буде мені родичем… Було б непогано відновити родинні звʼязки. Промисловий район – достатньо престижно. І хоч цей Альберт і виглядав як мій одноліток, але уже був майже сивим, зовсім як Делія Ґерц, моя бабуся. Це дуже цікаво. 

– Пір Рене, – про цього я знала водночас так мало, але й так багато завдяки гнівним оповідкам Йорґена, – володіє Західним округом стіни Роза… Каїн Блюм, який володіє частиною Східного округу стіни Роза. І капітан Леві, який присутній за запрошенням Її Величності. 

Цікава компанія звісно. Особливо племінник Ловофа, який успадкував його майно і титул, що сидів по ліву руку від Леві. Не завжди ж йому усе найкраще забирати. Хоча пан Блюм, що сидів прямо навпроти мене, не додавав мені переможного відчуття.

Хісторія почала із зауважень щодо землевласників. Пір з Блюмом очолювали антирейтинг своїм ставленням до селян, а от Брен отримав лише схвальні відгуки. Отже, друг він все-таки корисний. Далі Хісторія пішла з пропозицій: врегулювати та зменшити податки, якими обкладались селяни, зупинити втручання шляхти в армійські структури, перерозподіл бюджету і збільшення видатків на допомогу сиротам. Для початку непогано. Я б навіть профінансувала, якби досі мала постійний дохід. 

– Якщо я не матиму впливу в армії, то і платити за їхнє утримання не буду. Я не витрачатиму свої гроші намарно. 

Посмішка іронії розтяглась моїми вустами. Цей хлопчак точно племінник Ловофа – такий же тугий. Казати подібні речі в присутності двох найсильніших військових… Дуже круте самогубство він придумав. 

– Я погоджуюсь із паном Мерінгом. Віддаючи такі податки, ми маємо право на повагу і особливе ставлення. 

Гаразд, це насправді очікувана реакція. З подачі минулих радників і мого батька зокрема у шляхти міцно закріпилась думка, що вони мають якесь там право на військові структури. 

– Хтось ще матиме достатньо сміливості, щоб сказати це нам в обличчя? 

Ніхто. Але правда в тому, що більш ніж половина присутніх тут використовує гарнізонців як власну охорону, а з поліціянтами домовляється про нещасні випадки чи їхню відсутність.

– Не змушуйте мене сумніватись у вашій вірності. Статутом закріплено: будь-який заробіток обкладається податками. Ви не будете витрачати свої гроші лише в одному випадку – якщо їх у вас не буде. І це можна влаштувати. 

Хісторії хотілось аплодувати, але я стримала такий порив невігластва. Вона занадто добре вжилась в роль, це навіть лякало. На такі зміни деякі люди взагалі ніколи не наважаться. 

– Це я маю сумніватись у вашій вірності! Що ви взагалі знаєте про наші закони?!

Мерінг вскочив на ноги в пориві сліпого гніву. Леві зміряв його поглядом, а тоді поглянув на мене, обережно киваючи в його сторону – питав дозволу. Гаразд, прикрию. Тільки я відповіла ледь помітним ствердним кивком, як він притис цього дурня до столу. Але насолодитись цією картинкою мені не дав Блюм, що підвівся на підтримку свого товариша. І не дотягнусь же до нього! Яке паскудство! 

– Не робіть мене своїм ворогом, пане Блюм, бо не подужаєте. 

Але він лише дивився на мене звисока і не вірив в мої погрози. Коли тільки набрався стільки нахабства? Уже життя прожив з милості моєї матері, а мені коритись не хоче. Що ж таке? Довелось підвестись теж. Тепер я дивилась на нього звисока, але не дуже працювало. От йолоп. 

– Сядьте. 

– Я не схилятимусь перед вбивцею та узурпаторкою. 

Цікаво, це він про мене чи про Хісторію?.. Треба таки спитати в Ерати про його заслуги і поцікавитись його майном. Занадто він цабе для колись простого міщанина. Беручи до рук ціпка, я виставила його перед собою, кінчиком торкаючись Блюмової скроні.

– Не смій, – звично засичав Даріус.

– Я обережно. 

Я замахнулась, а тоді вдарила. Удар мав прийти на скроню, але я спеціально змінила траєкторію в останню мить і ціпок пронісся у нього над головою. Своєї мети я досягла – заляканий Блюм поквапився сісти. 

– Наступного разу це буде не палиця і я не промахнусь. 

Мерінга невдовзі забрали урядовці, а от за долю Блюма голосували. Одноголосно вирішили, що він уникне покарання. Сумніваюсь, що він ще раз спробує влаштувати подібний бунт. А навіть якщо наважиться, я особисто подбаю, щоб він не протримався і години. 

Далі Хісторія повернулась до питання збільшення видатків на допомогу сиротам. Тепер нарешті я зрозуміла яку роль віддали Леві в цьому карнавалі. І варто визнати, вона мені збіса подобалась. Серед давно стухлих вершків суспільства його образ праведника блищав занадто яскраво, достатньо яскраво, щоб приманити мене. Його план не був ідеальним, але був достатньо хорошим, кращим, ніж я очікувала. Декілька несуттєвих помилок в розрахунках не робили його ідеї неможливими до втілення… Я б в будь-якому випадку підтримала його, адже за цим столом він мій єдиний союзник як і я єдина його союзниця тут. Але завжди приємніше робити щось не з обовʼязку, а від щирого бажання. 

– Тож, хто згоден профінансувати це? 

Даріус не встиг і питання доказати, а я вже підняла здорову руку. Ерата максимально скоротить витрати Ланґрасу та помешкання в Трості, здам земельну ділянку в Герміні в оренду, продам якесь майно… Цього має вистачити. За мною очікувано руку підняв Брен, поглядом він вже впивався в Рене, намагався примусити і таки переміг – той теж підняв руку. Цікаво, що їх повʼязує? Ґерц ковзнув здивованим поглядом по мені, тоді несміливо підняв руку. Блюму вистачило секунди моєї уваги, щоби підняти руку теж. От дуже довго не могла зрозуміти навіщо він був потрібен моїй матері. На фоні мого батька Блюм здавався обідраним голодними псами вуличним котом – брудним, худим і жалюгідним. Зрештою, мати могла кращого коханця пошукати. Але тільки зараз я розумію, що причина була в його покірності. Я зовсім не звикла, щоб до мене так швидко і легко дослухались. 

Голосування виявилось майже одностайним – лише декілька пихатих лордійчуків не схотіли піднімати руки. Хотілось допомогти їм прийняти правильне рішення, але довкола було занадто багато свідків. Ще дрібка часу пішла на узгодження дрібниць у виконанні цього плану, невдовзі засідання було закінчено. Попросивши Брена почекати на мене, я залишилась наодинці з Даріусом. 

– Найл уже поїхав? 

– Ще вчора.

Достатньо очікувано. Підбираючи покинуті кимось аркуш та олівець на столі, я почала писати те, що вмію найкраще – бюрократичне сміття. За хвилину я сунула заяву Даріусу на підпис. Він зміряв мене звичним скептичним поглядом, торкнувся до пера, але не наважився взяти його в руки. 

– Ти ж уже склала заповіт? 

– Давно, невдовзі оновлю. 

Він мовчав, стукаючи нігтями по столу. Я знову почувалась маленькою рядовою, яка опинилась під ковпаком командира. Йорґен теж не хотів мене відпускати. 

– Я не дозволю твоєму брату успадкувати Ланґрас і титул. Це важлива власність, їй потрібен розсудливий і гідний власник. 

– Не думаю, що такі лишились. Ми з Різником постарались. 

Він підписав, а я могла нарешті видихнути. Що б він не казав, як би не погрожував, але у нього немає ще одної Липи, яка здатна була б виконати вирок. Не знаю чи повернусь коли-небудь до піаніно, червоних суконь та реверансів, але їх у мене більше ніхто не забере.