Про наболіле
від ahatanhellІрука ненавидів проводжати Какаші на місії.
Виструнчено стояти біля воріт, намагаючись не привертати уваги допитливих дозорців, обмінюватися короткими, сповненими почуттів поглядами, що замінюють слова.
«Я тебе кохаю»
«І я тебе»
«Повертайся скоріше»
«Обов’язково. Я буду дуже сумувати»
«Я теж»
У вогкій сірості ранку чи синеві насталої ночі зберігати на губах ледве помітне тепло від поцілунків, подарованих кілька годин тому там, де ніхто їх не побачить і не почує. Плекати один секрет на двох і стежити, щоб він не просочився у вологе повітря Конохи, а там – у голови інших. Тих, хто цього секрету не вартий.
Переступати з однієї ноги на іншу, змушувати перераховувати взяте спорядження, посміхаючись самому собі через маленьку записочку, яку встиг крадькома сховати в його похідний рюкзак. А наприкінці, коли всі належні вказівки видані та сувої вручені, просто напутньо стукнути кулаком у груди, де він знав напевно, щось має відгукнутися.
– Давай там, бережи себе. Ти потрібен Коносі.
Постояти кілька хвилин, потай сподіваючись, що проводжуваний обернеться і подарує ту бадьору посмішку, яку, навіть незважаючи на маску, що її приховує, зумів би розгледіти Ірука. І лише він. Згнітивши серце, відірвати свій погляд від сутулої фігури, що зникає в тумані, і попрямувати в бік штабу, де йому наказано відсиджуватися в купі паперів, поки хтось бореться зі смертю. А якщо вона переможе?
Повернувшись до своїх справ, найболючішим було усвідомлювати, наскільки сильно вони заплуталися у буденності цих проводжальних ритуалів. Одного разу вони можуть не вгледіти, як одна з таких звичних процедур стане останньою. Може, не варто було так підганяти Какаші, а взяти і довше поніжитися в ліжку? Може, треба було таки обійняти на прощання? Може, варто було довше помилуватися Какаші, цвяхами вбиваючи собі в пам’ять кожний рух, жест, обриси всіх деталей, аж до неслухняного пасма білого волосся, що безцеремонно пірнуло під хітай. Тисячі таких «може» змушували докоряти себе за будь-яку проґавлену мить і за все те, що вже приймалося Ірукою як належне. Тому що «наступного разу» могло й не бути.
Гірше було, коли за невдалим збігом обставин йому не вдавалося вирядити Какаші в дорогу або доводилося розлучатися під гіркоту сварки, що спалахнула напередодні. У такі моменти водевіль думок наганяв паніку, змушуючи зігнутися в три дуги в найближчому затишному місці і до темрями в очах звільняти гіркоту, що його турбує. Що якщо цього разу, як на злість, його непохитний оптимізм і віра в те, що погане трапляється тільки з іншими, розіб’ються об сталеві грані реальності, і ворони кинуть йому на руки скорботну вісточку? Тоді до кінця своїх днів він сипатиме на голову попіл і проклинатиме своє жалюгідне існування.
Але все обходилося, поки Какаші, запорошений, брудний, весь у крові і з очима, обрамленими глибоко залеглими тінями, легенько стукав у двері, а потім брав у найтепліші на світі обійми.
А так, Ірука ненавидів проводжати Какаші на місії.
До чого це прекрасно *о*
дуже дякую за фідбек! ♡
В нови
реалія
оце “може-це-останній-раз” відгукується сильніше та зрозуміліше, ніж у дитинстві, коли дивився це аніме
так… написала роботу ще до війни і зараз дивлюся на неї зовсім по-іншому,