Про маленького, неслухняного як спіткала малого біда

Він перетвориться в зірку

І лапками весь світ обійме

Не чіпайте його, не треба

Хай він сили у собі знайде

– То поки одні взривають заводи, мінують урядові будівлі, Денис Монастирський іде спасати єнота… – Саша хрипло засміявся і його сміх був таким незручно голосним, що хотілось дістати навушник з вуха. – От  чого ти регочеш? Чого регочеш? Я, колишній міністр внутрішніх справ, лізу за єнотом.

Гогілашвілі засміявся ще голосніше, подавився і регіт цей перейшов в кашель.

– Я тебе прошу, – відповів він прокашлявшись. – Що критичного в тому щоб спасти єнота? Чи ти вважаєш його неважливим?

– Ну як тобі сказати…

Наближаючись до стертої зебри, складно було переконати себе не озиратись.

Денис Монастирський геть зовсім не був шпигуном. Секретні операції, фальшиві імена, конспіративні квартири… Він був надто прямолінійним для цього, надто простим. Ще з дитинства він захоплювався історіями про Святослава і його впертого «Іду на Ви» і, чи то набрався від нього, чи і сам таким був, однак не навчився стратегічних тонкощів. Денис вважав себе людиною конкретною і чіткою, не любив надбудов і не приховував радощів, коли за складні плани відповідали інші люди. Він був чоловіком дії. Бажано простої.

То ж коли єнотячий жеребок випав на його важку долю, Монастирський звів очі до господа і запитав за що він так з ним. Але господь не відповів, а повісив над ним неонову табличку «щось задумав» і Денисові ніяк не вдавалося відмитися від відчуття, що всі знають. І видавалось, що кожен перехожий розумів, що він робить. Не розумів лиш сам Монастирський.

– Денисе, Міша вже всьо зробив. Тобі треба просто зайти і забрати.

– «Зайти і забрати»… Боже, як я дійшов до життя такого, – на світлофорі ще миготіли останні секунди червоного і він дозволив собі оглянутись. Нічого підозрілого не помітив і голосно випустив повітря з грудей. – Був міністром, а тепер за єнотами ходжу. Ще й колишній помічник підпижджує в вухо.

– Ага, життя цікаве, – Саша у вусі голосно сьорбнув і знову гикнув.

– Та шо ж ти ржеш?! «Федоров вже всьо зробив». То хай би сам і йшов…

Засвітився зелений, коли Гогілашвілі знову заговорив:

– Ну ти ж знаєш, що наш хлопчик-геній не під то заточений.

– Ах ну точно. Хлопчик-геній. Джимі Нейтрон хрінів. – Гогі видав короткий звук і Денис поспішив його перебити. – От не вздумай ржати зараз. От не вздумай!

Денис не міг собі відповісти на що він злився. Він би збрехав якби сказав, що ця вилазка справді засмучувала його чи вривала честі. За роки їхньої співпраці кожному доводилось забруднити руки і таємний виїзд в росію не був найгіршим з чим доводилось мати справу. Однак ситуація все ж дратувала. Люди довкола дразнили його, безликі будівлі грали на нервах і власна присутність здавалась такою до біса дурноватою, що хотілось копати кожен камінь, що трапиться під ногами і кожен бордюр, на який доводилось ступати.

– Та я нічо…

Монастирський не знав як зробити краще. Він не мав відповідей. Все життя жив за правилом «критикуєш – пропонуй», але сьогодні не міг запропонувати нічого кращого. Якщо не він, то хто? Якщо не так, то як? Якщо не зараз, то коли? Ця саморефлексія робила неприємну ситуацію ще гіршою і від того довелось злісно закусити губу.

– Що ти взагалі робиш? – гаркнув він до Саші, коли за рогом намалювалась потрібна будівля.

– Слідкую за твоїм маячком.

– Ага, то я тобі був начальник, а став реаліті-шоу…

Гогілашвілі був кмітливим хлопцем. Хоч би що про нього казали й писали, але він був немало тямущим: знав свою роботу, завжди був готовим підстрахувати і мав анекдот на усі випадки життя. Єдиним його недоліком було невміння тримати язика за зубами, що й стало причиною скрутного становища. Однак по життю він продовжував йти з незгасним оптимізмом: і в Міністерстві, і в школах, і в окопах він продовжував залишатися тямущим хранителем анекдотів.

– Ох, якби я знав, що ти будеш стільки бухтіти, то я би сам поліз за тим єнотом, – Саша знову голосно сьорбнув. – Але ж в мене не вийде такого продуктивного дуету як в тебе з Федоровим.

– Так, блять, я відключаюсь!

Будинок з яким доводилось мати справу був старим і непримітним, чимось наближеним до сірої непоказної хрущовки. Вікна виглядали такими давніми і ненадійними, що Денис мимоволі задумався чи був у них взагалі сенс. Погода стояла сіра і вітряна – він ховався у високому комірі пальто, а значить свист стояв і в коридорах будівлі.

Що це було за приміщення він так і не зрозумів. І Кирило, і Міша, і навіть пізніше сам Гогілашвілі, пояснювали йому, що це щось середнє між лабораторіями і санстанцією – чергова адміністрація незрозумілих справ. Зрештою це не було важливим. Навіть старі сірі вікна з потрісканими дерев’яними рамами здавалися важливішими ніж премудра табличка на вході.

Та все ж адміністрація виглядала надміру звичайною і Монастирський навіть засумнівався чи це направду його пункт призначення, бо ж не могли вони місяцями готуватися до операції заради єнота і цього сірого ніщо. Денис підвів руку і звірився з картою. Ні, це і справді потрібне місце. Він зробив кілька кроків на пробу і синій вогник змістився в потрібному напрямку. Що ж…

– Він же мене якщо вкусить, то я буду злитись, – сказав Денис задумливо, вдивляючись поперемінно то в карту, то в потрібну будівлю.

– Чого йому тебе кусати?

– Може йому там щось запахне недобре.

– Ну так пахни добре, – Саша був такий чарівливий в своїй простоті, що Денис все ж не втримався і хмикнув зовсім не по-злісному як намагався себе вести.

Зробивши кілька кроків, Монастирський потилицею відчув погляд, але вже розгубив минулу нервозну обачність і відчував себе грайливо-легковажним. Він озирнувся і зловив зацікавлений погляд жінки. Нічогенька така, слід визнати, але невчасна. Напевно подумала, що він говорив до неї і довелось жестом вказати на навушник у вусі.

Повернувся до годинника. Одинадцята.

– То в них скоро обід кажеш?

– Ну типу того, в них такий режим, що то вічний обід, – на тому кінці дзвінка скрипнуло крісло. Саша, мабуть, знову крутився.

– А я значить… – протягнув Денис.

– А ти значить ветеринар з москви.

– Ветеринар з москви?

– Ага, покажеш їм посвідчення. Федоров організував.

Роль Федорова в усіх справах була неймовірно кіношною. Їм видавалось рідко бачитись, але Михайло як цифровий янгол-охоронець, постійно був поруч і часом робив неймовірні речі. Ще в юності Денис думав, що всі ці товариші на навушниках з сотнею екранів це вигадка, однак Михайло був саме цим «другом-головного-героя», який завжди був у потрібному місці і мав потрібну клавішу на всі випадки життя.

– Ну так може б Міша і сів мені на вуха?

– Я розумію, що ти би хотів, щоб Федоров сів, але він там щось почав нове комп’ютерити.

Окрім того, що вони рідко бачились, то вони ще й рідко чулись. Денис часто бачив результат його роботи, не применшував його заслуг. Але говорити про Мішу було схожим на діалоги про бога. Іноді і взагалі здавалось, що ніякого Федорова не існує – настільки складним він був.

Але не складнішим ніж їхні стосунки.

Працюючи рука в руку в Міністерстві в них було багато спільних проектів. Така взаємодія здавалась правильною і була продуктивною. Вони розуміли один одного, могли задовольнити потреби, розумілись без слів. Десятки послуг Денисового відання були оцифровані в «Дії» і навіть питання зброї… Було дивним і незрозумілим, коли Міша особисто приїхав знімати ролик, та все ж це дало свої плоди. Мабуть, тоді і народився їхній дует. Вони були хорошими напарниками в Кабінеті.

Однак після Перемоги все змінилось: уряд став зовсім іншим, а дійові особи воєнного часу приходили в себе хто як вмів. І Денис завжди думав, що Федоров буде тим чоловіком, який забере сім’ю якомога далі від пережитого пекла й оселиться в тихенькому селищі Австрії.

Але ніяк не плануватиме операцій порятунку єнотів.

– От спасу єнота, а далі що? – запитав Монастирський, підіймаючись розбитими сходами. – Метелики? Білочки?

– Ну, якщо ти ввійдеш в смак, Білосніжко…

Наблизившись до сірих потертих дверей, Денис помітив охоронців. Один з них – товстун в заляпаній формі – сидів на розкладному стільці і глупо дивився в вікно, роззявивши рота. Інший же – довгов’язий бородач – відразу підскочив, ще коли Монастирський навіть не взявся за ручку дверей. Машинально звів погляд донизу – фарба лущиться і сірим порошком паде під ноги. До цієї установи виникало все більше питань.

Відчинивши двері, Денис почав розщіпати ґудзики на пальто, розводячи подоли в сторони.  Бородач виставив перед собою руку і насуплено зиркнув темними очима до бейджика, що виблискував на грудях Монастирського.
Денис для надійності тикнув великим пальцем у пластик ще раз і Бородач подобрішав: лице в мить округлилось, очі засяяли зовсім по-іншому і він, здалось, навіть ледь помітно схилив голову у поклоні.

Федоров добре постарався з легендою.

Монастирський пройшов сірим коридором далі, минаючи ряд пошарпаних дверей. Він спробував прокліпатись і визначити чи то направду все було пофарбовано однією фарбою, чи він став жертвою гри різних відтінків сірого. Сонце слабо пробивалося через тьмяні запиленні плафони і денне світло минало приміщення. На мить він відчув неоправдану втому наче година і справді була пізня.

— Я зайшов, — прошепотів він у навушник.

— Я бачу, геній, — Саша на тій стороні дзвінка знову гиготнув і судячи зі звуку почав щось жувати. — І що там?

— Не знаю. Коридор.

Довелось продовжувати йти вперед наче він знав кінцевий пункт своєї подорожі. Попереду коридор закінчувався білими матовими дверима з табличкою “лабораторія” і звідти ледь чутно доносилися голоси.

Залишалось іти на звук.

— …нужна проста усипіть…

— ми нє можем етава здєлать, вспомні сабаку с Маріупаля. Єслі штота случітца…

— Дадім другова єнота, нікто і нє замєтіт…

— Здраствуйтє, — сказав Денис, відчинивши двері.

Так звана лабораторія виглядала мало ліпше ніж будівля загалом. Білі матові двері були, мабуть, найновішим предметом кімнати, бо вкриті синьою емаллю стіни явно пам’ятали союз. Запраний тюль квітчато перегороджував світло знадвору і приміщення освітлювалося лише жовтою лампою розжарення.

— А ви, ізвєнітє, кто? — Денис озирнувся на шум. Чоловічок, що заговорив до нього був до того дрібним і непомітним, що тюль і лампа все ж видавались цікавішими. Він нервово провів рукою по лисині, поправляючи невидиме волосся і випрямив спину у спробі зайняти більше простору.
Монастирський нічого не відповів, а лиш постукав пальцем по бейджику.
Асистентка чоловічка теж кинула погляд на пластик, а тоді також розпрямила плечі.

— Віталій Фьодаравічь, прастітє што нє узналі. Ми ждалі вас со слєдующєй нєдєлі… — її тон був винуватим і заїкальним, а чоловічок все намагався своєю розтягнутою фігурою прикрити розпластане на столі тіло єнота, який продовжував сіпати прив’язаними лапами і хрипло гавкати.
Гогі заговорив у навушник:

— Порядок, Денисе?

— Н-даа, — ніби замислено протягнув Монастирський, відповідаючи на дзвінок, а тоді кивнув на стіл. — Гатов?

— Вєталій Фьодаравічь, нам нужна іщьо нємнога врємєні, — защебетала жінка.

Вона продовжувала щось виправдовувально бурмотіти, поки Денис мовчки розглядав її. Вона була низькою і повнуватою і сірий халат вздувався між ґудзиками. Її темне волосся було туго затягнуте в гульку, яка могла б видаватись охайною, якби не була явно брудною.

Монастирському стало гидко. Йому і до того було неприємно тут знаходитися, але взаємодія з персоналом робила завдання ще складнішим і його майже вирвало. Він підніс руку до рота, стримуючи приступ нудоти, що наближався, але вдав, що зосереджено протирає бороду.

— Нам нє удайотца єво успакоіть, ми думаєм што ета может бить бєшенства…

— Ілі может новий штам каронавіруса, — підтакнув чоловік,  поки крокував до іншого боку столу.

— Ілі ета может бить какойта новий вірус бандеровцов… — асистентка неприпустимо наблизилась, зачепила його плечем і загадково підморгнула, ніби Денис мав зрозуміти що вона має на увазі.

Він, звичайно ж, не розумів. Та й не був певен що і вона розуміла: який вірус? які бандерівці? Денис поправив окуляри на носі і спробував не дивитися на неї як на дурепу.

— Вопшєм он пака нє гатов к пєрєєзду, паскольку ета может бить апасна, — підсумував чоловічок.

— Мнє кажетца ви нє понялі, — загадково і суворо сказав Монастирський, намагаючись в цю інтонацію вкласти все, що він про них думає.

Масна жінка хотіла було почати оправдовуватись, але чоловічок жестами урвав її різке “уважаємий”.

— Мнє надо пазваніть, — сказав Монастирський діловито, виймаючи з кишені телефон. Лаборанти тупувато переглядались, поки Денис не обдарував їх багатозначним поглядом. З суєтливим “ізвєнітє-ізвєнітє” і спинами вперед, вони вийшли з кімнати залишаючи його з єнотом наодинці.

— Ну шо тепер? — заговорив він у навушник, розглядаючи тварину.

— Вони внатурі такі дебіли…. — пробурмотів Гогі у вусі. — я думав вони прикалуються, але вони такой дебіли…

— Сань, до діла ближче. – Єнот був втомлений. Коли Денис схилився до нього ближче, то тварина затихла, наче причаїлася, і плавно закліпала очима. — І чого вони кажуть що ти дикий…

— Може від тебе Україною пахне.

— Та я серйозно. От я над ним стою і він не рухається навіть.

— Може накололи чимось, – в навушнику зашуміло клацання клавіатури.

— І що ти робиш?

— Замовляю тобі кілька уберів і таксі.

— Нащо?

— Береш єнота і виходиш. Але треба буде кілька пересадок. По кварталу в різних службах, а вкінці тебе вже будуть чекати наші. Машин зо 5 треба змінити.

— З єнотом?

— Сам же кажеш що він обдовбаний.

— Ну він не то шоб обдовбаний, просто… плавний.

Єнот в підтвердження знову поволі кліпнув і стиснув лапи в кулаки. В кімнаті дзвякнула пряжка ремінця до металевого стола. Звір повернув голову в сторону, наче вказуючи гострим носом на проблему знерухомлення і Денис протягнув руки, щоб його звільнити. Тварина знову затихла.

— Як єнот може бути плавний, Білосніжка? – не вгамовувався Саша в дзвінку.

– Як вони його назвали?

– Херсон вроді.

– Херсон… Нагадай чого ти за ним не пішов, Сіднею?

– Мені буданівський Змій дозволу не видав. Я тепер кошатник до мозку кісток.

Єнот, отримавши довгоочікувану свободу, на диво, не спішив нею скористатись – вирівнявся на столі і всівся зручніше, спостерігаючи за своїм рятівником. Денис згадав про стару собаку Найду, що жила в його бабусі в селі. Насправді в єнотові  було більше собачого аніж того дикого полоскунського. Звір сидів тихо і дивився вдумливо, наче все розумів і справді, чомусь, не боявся.

– Ден, я сідаю на Буданова. Далі тебе веде Федоров.

– Поняв, – кинув Монастирський, зазираючи під стіл у пошуках переноски.

Гогілашвілі зник зі зв’язку різко і менше аніж за хвилину в навушнику роздався голос Федорова:

– Денисе.

– Радий чути, – відповів Денис у навушник, а тоді, шарпнувши двері, гиркнув до масної жінки. – Я єво уважу.