Розділ 2. Берег
від Геката- Життя в нас тут звичайне, в нас є дома, навчальні заклади та декілька лікарень, магазини, зазвчичай просто малі кіоски, кофейні, усім відома набережна, поля пшениці.
Дома ідеально побудовані в ряд, всі однакові як під копірку, всі білі з пастельно-рожевим дахом, в кожного дому є власник, або навіть декілька. Свій зелений газон та зелене маленьке деревце. А дерева не однакові, якесь більше і ширше, якесь малюсіньке та тонке. На якомусь листя більше, на якомусь — один листочок. Дороги без жодної ямочки, навіть малюсінької. По тротуарам ходять люди, акуратно, щоб не потрапити на дорогу. Дома, в яких немає власнику — називають пустушками, але вони все одно чисті та охайні, такі ж як і інші. Хтось розповідає, що в пустушках батьки замикають “невихованих” дітей на семеро днів та ночей. Хтось — що небайдужі доглядають та регулярно прибираються в пустушках, щоб привести їх вигляд — як зовнішній так і внутрішній — в певну норму, а хтось взагалі любить лякати тим, що вночі до тих домів приходять маленькі гноми, та прибирають там все. Це розказують зазвичай на ночах у багаття в полі. Така ніч відбувається три рази на літо, охочі діти всього Берегу від дванадцяти до чотирнадцяти років та підлітки від шістнадцяти до вісімнадцяти років ввечері йдуть в поля — так називають одне на весь Берег, велике пшеничне поле — йдуть в одне місце, середина поля. Там, де їх не побачать ні дорослі, ні будь хто інший. Йдуть по різним шляхам, — щоб не протоптувати один спільний, дорослим так легше буде знайти “їхнє місце” — а приходять завжди “туди”. В серце поля, звідти навіть багаття не видно. Йти туди довго, тому всі йдуть зазвичай з вечора, щоб встигнути до ночі. Хтось там з самого ранку — заснув, чекає ночі. Пшениця там висока, схожа на пожовклий камиш, але менше. Коли останні промені сонця перестане бути видно — це буде означати, що зібрались всі, хто повинен. Всі одне одного знають. В серці поля пшониці немає. Її палять чи топчать рівно по великому колу, по контуру всередені якого — дошки, вкриті рушником чи пледом, щоб було добре сидіти, а в самій середині, щоб не зачепити дошки-лавки — розпалюють багаття. Всі балакають, галасують, хтось бігає по полю, і завжди є ті, хто просто сидить у багаття і мовчить. Їх називають дзвіночками. В потрібний час вони встають в коло, біля своїх місць на дошках та починають співати пісню — це означає, що зараз всі повинні збігтись до кола, також стати в коло і також співати. Пісня ця схожа на язичницьку колядку, коли багато-багато людей оспівують своїх богів. Коли пісня закінчилась, всі сідають на місця та готуються до Літньої Ночі — прозвали її так, тому що ніч ця відбувається лише три рази на літо. Вона довга та чарівна, моторошна та весела. — потім близько десяти хвилин всі щось обговорюють, хтось сміється, хтось щось загадує, а потім настає хвилина мовчання, після якої всі охочуючі по годинниковій стрілці розказують казки та страшні історї, потім радіють і сміються, хтось плете вінки чи браслети і малює вузори на пам’ять на руках всіх, хто захоче, хтось випиває та дуркує, а хтось плаче від закінчення ночі. З першими променями сонця — ніч закінчується. Всі збирають речі, якщо вони є, та йдуть додому.
Велка більшість заради цієї ночі збігає з дому чи прогулює навчання, для того, щоб зранку зайняти найзручніше місце. Хтось каже батькам що йде в магазин, хтось збігає поки вони не бачать — і йдуть в поле. Хтось туди не ходить, адже боїться чи просто не хоче. Хтось не знає, а комусь вхід заборонений — дітям до 12 років та людям, яким більше за дев’ятнадцять років.
І я теж збігала з дому заради цієї ночі. Збігала непомітно і швидко, приходила на світанні теж — непомітно і швидко. Шукали мене де тільки можна, і поліція, і інші дорослі, але так і не знаходили, а в поле — не йшли. Приходила я сама, непомітно і тихо, коли всі ще спали, а перші проміні сонця вже були видні. Потім відразу засинала. Як би батьки не розпитували і не сварились — я не казала їм де була і що робила. Іноді я затримувалась на дві ночі і двоє світанків — проводила час у кофейні з “нічною компанією” що теж додому повертатись не хотіли, кожен раз, коли хотіла піти в кофейню – обирала на рандом. Їх в нас багато, на одній не затримуюсь, головне не зустріти вчителів, родичів, чи навіть батьків. І потім все одно поверталась — теж на світанку, теж тихо і непомітно. І засинала. За це мене прозвали Тінню.
Волосся в мене пряме, трохи нижче плечей, чорне як і очі, а шкіра біла.
Я люблю Берег, люблю друзів і все що тут є, але мені незважаючи на це — я б дуже хотіла хоч одну ніч провести на Лісі. Колись я чула історію про нього, і вона була зовсім не така як інші. Там розповідалося про одну ніч і день проживання в Лісі. Там розповідалося про те, який він гарний, а люди там роблять що захочуть. Хатинок там немає, і вони не виставлені в ряд. Там є один довгий пентагон, сірий-сірий, але що в ньому знаходиться – треба побачити власними очима, а люди там різні. Є і добрі і погані, але всі вони жителі одного гуртожитку. В Лісі є фонтан та лавки навколо, там гарна та живописна природа, і все там дуже “не таке” як тут. Не знаю, чи це вигадка оповідача Ночі, чи правда, але після такої історії я спати не можу — лишень день та ніч там там провести.
0 Коментарів