Довге мовчання

12:00 А.m., Monday

Вона мовчала. Абсолютно не відреагувала на слова. Я спостерігав лише за тим, як чорнило поступово змивається зі шкіри – спочатку лише на половину від мене, а потім повільно виводяться природним, мабуть, чином з боку дівчини. Це тягуче очікування мене підбивало. Тиждень пройшов так само повільно, як і фарба покидала мою шкіру. Десь із невеликими розлученнями на літерах – наче підгадуючи особливо «нерівні» події з мого життя. Здебільшого все було рівно. Занадто стабільно, передбачувано, і це мені найбільше не подобалося. Я хотів відповіді. Щоправда. На жаль.

10:00 А.м., Tuesday

Я сидів на хімії, намагаючись правильно розв’язати рівняння. Воно було довгим і тому підступним, тому доводилося довго вдумуватися. Напевно, у мене вийшло б швидше, якби мій мозок був трохи активнішим. Потрібно якось стабілізувати графік. Може, завтра без репетитора? Думка про це мимоволі змусила підняти очі на Ітана. Він сидів попереду, сховавши в зошитах та інших приладдях телефон. Мабуть, із кимось листувався. Безперечно, це була Роза – він весь час усміхався, пирскаючи в тиші класу. Вчитель уже за таке на нього не шипів. Він давно зрозумів, що направити хлопця на неохочу працю буде складніше, ніж зрушити бульдозер. Я глянув на руку. Нема відповіді.

Після школи автобус відвіз назад до будинку. Я повечеряв, переглянув стрічку соц. мереж і приступив до домашнього завдання. Ближче до дванадцятої вечора запустив гру і пішов із реальності на пару годин. Зібрав речі на завтра. Ліг спати.

13:00 А.М., Wednesday

Ніколи не розумів, навіщо навіть для профільників ставлять фізкультуру та додаткові предмети, коли їхня увага має бути прикута лише до обраних предметів. Це тільки забивало голову непотрібними заморочками. Хоча, з іншого боку, ми не повинні деградувати та продовжувати розвиватися у різних напрямках. Щоправда, часто доводиться жертвувати своїм часом. Ну і добре. Все одно підсумковий іспит складати не тільки з наук, а й інших предметів. Я не мушу відставати.

Для початку весни сонце вже непристойно пекло, тому навіть відсиджуватися в тіні павільйону не вдавалося спокійно. Я ковзав очима в пошуках більш затишного місця, як раптом натрапив на хлопця і дівчини із паралелі. Вони сховалися під трибунами, щось бурхливо обговорюючи та сміючись. Обидва були дуже раді. Раптом між ними настала коротка пауза і, злодійкувато озирнувшись, хлопець наблизився до дівчини і … Так, Габріель, не смій підглядати.

Після школи автобус відвозить до будинку. Я кидаю рюкзак біля входу, лягаю у взутті подрімати на дивані до вечора. Прокидаюся, роблю домашнє завдання, пізно вечеряю. Ближче до першої ночі запустив гру і зачепився за розмиті контури чорнила на шкірі в синьому відсвіті екрану. Нема відповіді.

11:00 А.м., Thursday

Я вирішував прогресію на математиці, одним пальцем навертаючи кучеряве волосся. Однокласник мірно постукував крейдою по дошці, вирішуючи завдання у темпі з класом, поки вчитель підбирав інші номери. Більшість хлопців сонно позіхали і я був не винятком. Усі чекали на п’ятницю, а там і вихідні. Залишалося протягнути зовсім небагато і піти відсипатися у своїй барлозі. Укутатися в ковдру і мирно посапувати, віщуючи про вільні прогулянки, останній навчальний рік, успішне складання іспиту. Так і самому задрімати недовго. Я підпираю щоку кулаком і бічним зором дивлюся на шкіру. Нема відповіді.

17:50 Р.м., Friday

— Привіт, — мама обняла мене за плече і потяглася цілувати в щоку.

— Ой, мам! — Я як міг ухилявся від її несподіваних проявів любові, бажаючи не відчувати на собі теплоту губ. — Ну, доси-и-ить.

— Та ну на тебе, — ображена, вона повернулася до каструлі, починаючи розливати суп по тарілках. — Ти їв сьогодні?

— Так, у школі.

— Пф, ти знаєш коли це “в школі” було? Давай я і тобі наллю.

— Не треба.

— Давай!

– Ну, не хочу я! Пізніше візьму собі.

— Так, а ну прибрав свої зошити, — вона почала злісно відкидати мої конспекти у бік, сервіруючи стіл, — Кухня не для навчання, а для їжі!

— Але я зараз не можу в кімнаті займатися.

— А що там у тебе в кімнаті? Пацюки знову?

— Я ж говорив! Розчин перекинув смердючий випадково, чекаю поки провітриться.

— Ну, а чиї це проблеми? Мої? А ну киш зі столу, раз їсти не збираєшся.

— Ла-а-одно!

Довелося йти з кухні до вітальні, до дивана, щоб закінчити відпрацьовувати останній параграф, але і його не вдалося закінчити через допит мами.

— Як справи в школі?! — Їй довелося прикрикувати, щоб її було чути за водою.

— Нормально! — Також підвищено відповідав я.

— Як Ітан?!

— Добре!

— А в тебе все нормально?

— Так!!

Довго я не протримався. Голова закружляла від крику, так що я здався і просто схилився над книгою, списуючи останні листи. Коли складав свої речі, знову глянув на руку. Нема відповіді.

12:00 А.М., Monday

— Ого в тебе синці, — констатував факт Ітан, схиляючись над моєю головою. — У скільки ти ліг?

— М-м-м? — Я настільки був прикутий до рукава сорочки, що шум їдальні не відразу до мене дійшов. — О четвертій годині? Не знаю, я вже не дивлюсь точно.

І я запускаю пальці у волосся, поправляючи укладання. Намагаюся зібратися з думками. У голові сьогодні якась каша, у вухах гуде сильніше, ніж звичайно, і концентруватися взагалі не хочеться. Ітан підсідає за стіл навпроти мене, мабуть, зачитуючи моралі про важливість здорового сну, хоч і сам нехтує цими установами. . У гуркоті підносів металевими поручнями, цокання жіночих підборів про кахель, одночасних переговорах сотні, а то й двох людей хотілося просто лягти, накрити голову руками і заснути. Як на зло, я сьогодні проспав будильник, тому не поснідав. Половину ранку ходив злий, але хоч тепер зможу поїсти. Широко позіхаючи, смикаю головою і зачерпую ложкою гаряченький суп. Із задоволенням сюрпаю першу їжу та ловлю очі Ітана.

— Так це, — він невпевнено пом’явся, боючись питати. — Тобі відповіли?

— Ні, — майже відразу я викарбував відповідь, вже не отримуючи колишнього задоволення від їди. — Зовсім немає. Мабуть, вона образилася на мене.

— Чи просто зайнята?

— Ти думаєш, вона не просто ігнорує? — я почухав руку.

— Ну, — він розкрив носик пакета молока, — вона цілком може бути старшою за тебе і працювати. Вчитися в універі чи… бути одруженою? Тільки не засмучуйся! Он, багато хто зараз живе собі приспівуючи і без пар. — Я стежив за тим, з якою побоюванням Ітан робить паузи і п’є молоко. — Зрештою, і ти так можеш вчинити, правда?

— Тут легко говорити, — апетит щось зовсім випарувався, тільки ми завели тему про стосунки. Я відставив від себе тацю і поклав руки на стіл, важко зітхаючи. — Якщо я вже пропустив свій шанс?

— Не говори так! Знаєш, як мені неприємно, коли ти говориш у такому ключі? Може варто дати їй час, поки вона прийде до тями, все обдумає, відповість … Адже жінки дуже ранимі створіння, з ними потрібно акуратно, ніжно, щоб їм все подобалося. Згладжувати кути, розумієш? У будь-якому разі, ти завжди можеш попросити мене про допомогу! Я вже тебе проконсультую як слід.

— М-м-м… — я почухав руку.

Раніше мені не хотілося квапити події. Я завжди думав, що з таким вартує часу. Звичайно, слова Ітана не можуть спонукати мене до дії, і він сам це розуміє. Він намагається підтримати мене як може, наштовхнути на правильну доріжку, щоб я більше не переживав із цього приводу.

А може, все-таки рано? Може я даремно затіяв цей цирк? Краще зосередитись на собі та своїх почуттях, ніж переживати за чужі чи… це неправильна стратегія? Я вже ні в чому не певен. Доторкнувся рукою до вируючого струмка і його води відштовхнули мене назад, до безтурботного, стабільного життя, в якому я завжди був. Варто подумати краще.

— Не знаю. Можливо, треба спробувати через місяць, може взагалі влітку.

— Та гаразд! У такий відповідальний момент ти ось так зіллєшся? Це нікуди не годиться. Ти, мабуть, просто голодний, тож і здорово судити не можеш.

— Та ні, я щось не голодний…

— Ой, коротше, най  тоді сам розбирайся.

***

— Ви добре готувалися, так що я впевнена, що всі здадуть чудово, — вчитель проходила між рядами, роздаючи листи із завданнями. — Прошу вас дотримуватися академічної сумлінності та користуватися лише своїми знаннями. Бажаю вам успіхів і час пішов.

Я знову схилився над листком, декількома пальцями тримаючи чоло. Останнім часом головний біль почав докучати все частіше. Занадто невдало. Кожне зайвий поворот у бік супроводжувався гулом, тупим відчуттям у районі чола чи потилиці. Нині взагалі було складно зрозуміти, де болить.

Я транзитом пройшовся тестовою частиною, приступаючи до завдань. Але тільки я почав рахувати на листку, як пальці самі почали слабшати. Вони просто не могли твердо втримати ручку, і вона мало не падала! Добре, зберись, Габріель. Можливо, ти просто перенервував.

— Місіс Флавел? — Горло чомусь пересохло і вперше вийшло сипло. Прокашлявся. — Можна вийти?

— Звичайно, — не відриваючись від журналу, покинула вчителька. — Тільки стеж за часом. Його лишилося не так багато.

Як такмогло вийти? Я ж намагався швидко вирішувати. Глянув на годинник і справді – стрілка показувала, що до кінця уроку залишалося менше двадцяти хвилин.

Я поспішно покинув кабінет і попрямував до туалетів. Коридор за два роки став більш кривим. Чи то тектонічні плити знову рухалися, чи це будівельники облажались. Та й душно якось для весняної погоди. Розстебнув пару ґудзиків на сорочці. Широко позіхнув.

Ввалився в туалет і відкрив холодну воду, мало не обливаючи себе. Хоч моя шкіра вважалася здорового кольору, але у відображенні дзеркала вона була рум’яною.

Я поплескую себе долонями по щоках, повертаючи тверезий розум і відкидаючи біль на другий план. Немов у новому розквіті сил буквально випархую в коридор. Ногам було так легко, наче вони й не торкалися підлоги зовсім. Я так само легко зайшов до класу, сів за свою парту і… знову відчув увесь той тягар на собі. Я вже було повірив у ефект плацебо, але плечі самі собою затиснулися, спина стулилася і голова знову почала тріщати.

Знову стало якось душно, надто жарко, стіни навколо почали викривлятися, а підлога йти з-під ніг. Краї огляду охоплювало темною пеленою. Голова пульсувала. Я був неначе вулкан, але ось долоні залишалися холодними. Хоча пальці не слухалися. Мене самого ніби потягнуло назад і я почав завалюватися. Останнім, що я бачив, був черевик поруч хлопця, що сидів. Завіса.

Але розплющив очі я тієї ж секунди, на ліктях піднімаючись у підлозі сидячу позу. Атрибутика кабінету біології змінилася білими стінами і стало ясно – я у медпункті.

У вікні ясне небо потихеньку ставало помаранчевим. Я повільно звісив спочатку одну ногу з ліжка, потім другу і без різких рухів плавно піднявся. Тіло відчувалося погано, мене розгойдувало в сторони, тому вставати повністю я не поспішав.

— Як самопочуття?

Молоденька медсестра виринула з-за ширми, тримаючи в згині ліктя папку. Ручкою вона заносила якісь записи на папір, сідаючи на стільці неподалік.

— Мх, нормально.

— Немає нудоти, потемніння в очах, мандражу, інших нетипових відчуттів?

— Трохи голова паморочиться. І все.

— Добре, — вона одним рухом піднялася і прохолодною рукою торкнулася чола. — Температури немає. Тиск…

Жінка заметалася по кабінету, відкриваючи шухляди і шукаючи нехитрий прилад. Коли тонометр був знайдений, медсестра також роботизовано сказала:

— В нормі. До речі, скажи, будь ласка, що ти сьогодні їв?

— Майже нічого…

— Ага… але в їдальні ти був сьогодні?

— Так, але їсти не хотів.

Жінка не довірливо і навіть із якимось переживанням на мене поглянула. Я не був схожим на хворого, та й зі скаргами на погане самопочуття раніше ніколи не надходив. Виглядав здоровим, майже завжди в хорошому настрої, так що у мене не мало бути дзвіночків анорексії чи інших психічних розладів.

— Добре. Вчителька вже набрала твою маму, тож незабаром вона приїде. Я раджу тобі більше відпочивати цей тиждень, добре спати та харчуватися. І не сильно переживати з приводу навчання. Твій стан більше нервовий і виснажений, я б сказала. І якщо що, ти завжди можеш поговорити зі шкільним психологом.

— А-а, добре. Так і зроблю, дякую.

Я почухав руку і тільки зараз зрозумів, що мене позбавили паркової сорочки. Ну звичайно! Хто навесні ходить у таких цупких речах? Звичайно, Габріель. Кому як не Габріелю так весело проводити свої будні?

Але очі ковзали далі, по руці, і в один момент серце боляче кольнуло. Медсестра тихенько пирснула, прикриваючись папкою, а я, збентежений такою радістю, скочив на ноги, як остання дитина. З рота зірвався шумний вдих.

Вона відповіла мені!