Про Бабу Ягу і світлячків

ВІД АВТОРА.

Якщо вам здалося, що колись на ф*кбуці ви читали щось схоже, то вам не здалося. Колись на тому сайті я публікувала фанфік “Избушка, избушка!”, зараз вирішила його перекласти, російськомовного варіанту цієї історії більше не існує – я видалила свою сторінку після початку повномасштабного вторгнення. Спитаєте, нафіга перекладаю? Бо ця історія мені дорога, туди вкладено багато сил, вона має величезне значення для мене + присвячена людині, яка своїми відгуками допомагала побороти того клятого неписуна (Бойовий Кролик, це про тебе💜). Отже, перший перекладений розділ вже тут, пані та панове!

——————————————————————————————-

Скільки Юнгі себе пам’ятає, Ліс стояв пліч о пліч з їхнім будинком. І завжди мав страхітливий вигляд. Мама розповідала багато моторошного про його хащі – пошепки, прискалюючи очі, несподівано хапаючи за руки на найнапруженіших моментах історії. А потім сміялася, обіймала і лоскотала маленького Юні, поки той сам не котився зі сміху.

Юнгі давно виріс, не раз і не двічі ходив до Лісу – дитячий страх минув, але серце нема-нема – та й тьохне. Він ні за які гроші не зізнається, що перед тим, як зайти до Лісу, залишає по два кубики цукру під трьома найстарішими на вигляд деревами. Бо мама розповідала, що тоді лісовики не чіпатимуть мандрівника і навіть допоможуть раптом що. Чи що в таємній кишенці його дорожнього плаща лежить червона стрічка і три коральових намистинки – подарунки мавкам, якщо ті раптом перестрінуть його посеред стежки.

А ще Юнгі вірив у Бабу Ягу. Ну, бо в таком величезному і древньому Лісі, як їхній, не могло не бути Баби Яги. Чи на худий кінець – якоїсь відьми.

У дитинстві, як чемний, а ще кмітливий хлопчик, що вчиться на помилках інших, Юнгі закривав усі вікна й двері, коли мами не було вдома, щоб ніяка відьма не влізла й не потягла його у свою хатинку на курячих ніжках. У нього не було брата чи сестри, котрі підуть рятувати його, як у казках. Юнгі навіть не думав, що шукати його кинеться мама, – в казці ж жодна мама не йшла на пошуки, а казкам Юнгі дуже вірив.

Коли народився молодший брат, Юнгі випнув груди колесом й дав урочисту клятву мамі й татові, що нікому не дозволить кривдити Гукі. А якщо відьма чи Баба Яга вкрадуть малюка, Юнгі піде і роздасть на горіхи цим старушенціям, як і належить найкращому в світі хьону! 

Батьки тоді посміхнулися, погладили ніжно по голівоньці, мовляв, з таким богатирем ніякі баби яги не страшні. Так, хороші безтурботні часи були. Тільки от нині зовсім не до сміху.

Троє Мінів уже збилися з ніг: Чонгук якимось чином примудрився втекти з-під нагляду трьох дорослих. Істерики ще не було, але всі троє вже були на межі, підбадьорювало тільки те, що з хлопчиком був Аркан – здоровецький маламут, який кого завгодно порве на пацьорки за свого маленького господаря. “Тільки от навряд його ікла налякають відьму” – ця думка впертим черв’яком вертілася у голові Юнгі.

– Юнг, гайда сюди! Швидше!

Хлопець щодуху полетів до Намджуна, свого сусіда і товариша, котрий допомагав Мінам з пошуками. Той стояв на узліссі, тримаючи в руках щось схоже на ганчірку.

– Це ж сумка Гукі! Так, точно його – я буквально нещодавно латав дірку ось тут.

Юнгі вхопив мішечок і витрусив на траву все, що там було.

– Олівці, альбом…

І тут аж дурно стало: Чонгук нізащо не покинув би ось так просто свої кольорові олівці, бо кілька місяців клянчив у батьків такий дорогий подарунок і беріг його як зіницю ока.

– Думаю, він пішов до Лісу, – обережно почав Намджун, спостерігаючи, як друг тримтячими руками запихає все добро назад, – Може, з Арканом загрався. Або…

Юнгі не хотів думати про всякі “або”, бо в уяві оживали дитячі кошмари – тільки жахливіші у сто крат. 

– Я піду по нього. 

Він же обіцяв бути найкращим хьоном, він не покине братика в біді.

***

Добігалися!

Хлопченя тулиться до пса, чіпляючись в густу сіру шерсть на холці, і роззирається навсібіч: вони заблукали. Аркан бігав туди-сюди, намагався взяти слід, але чомусь так і не зміг внюхати, звідки ж вони прийшли. Тож тепер жалісливо скімлив поруч з господарем. 

Чонгукові було страшно. Ліс уже не здавався казковим і безпечним: дерева зробилися ніби вищими й зловіснішими, та й наче рости стали щільніше, шапками своїми затулили сонце, а навколо незабудки поросли рівненьким килимом. Гарно, проте моторошно: квітки всі як одна, начі їх хтось навмисне так підбирав, і, здавалося, ступи Чонгук хоч крок – у ту ж мить з-під землі вискочить Ох і затягне до себе за те, що потоптав його квіточки.

Хлопчик плюхається на дупцю і заводить руладу: скільки б не огризався до батьків і брата, що вже дорослий, років це йому не додавало – він все одно зляканий десятирічка, що загубився в Лісі.

– Юн-н…гі-і-і! – ото вже можна наревітися в задоволення – хто тебе тут побачить чи почує? (Ну, хоч хтось, ну будь-ласочка!)

Аркан гайда і собі скиглити голосніше, топчеться кругом господаря, тикає йому мокрим носом в обличчя. Його маленький хазяїн, найулюбленіший Мін з усіх Мінів на світі засмучений, зляканий, а він нічого не в силах вдіяти!..

– Юн-н… Юн-н-гія-а-а! – Чонгук не стримується, плаче – аж заходиться, обіцяє слухатись тата, застеляти ліжко, щоб мамі не доводилося робити це за нього, обіцяє не чіпати братові речі. Навіть кашу обіцяє полюбити. Навіть горохову. Чесно-чесно! Їстиме – аж за вухами лящатиме. Тільки хай його зна-а-айду-у-уть!

– Так о-ось хто в нас тут маленька рева!

Чонгук обриває своє завивання на особливо високій ноті, з переляку гикає: навпроти стоїть юнак – як з-під землі виріс, усміхається, щурить зацікавлено очі, і білий весь – аж сяє!

Аркан гарчить, голову ледь до землі не притискає, і прикриває хлопчика собою, готовий кинутися на незнайомця – хай-но тільки хоч на крок ближче підійде. А Чонгук так і сидить з відкритим ротом – такі красиві люди взагалі бувають? Брат розказував про відьом, про Бабу Ягу, лісовиків-домовиків всяких. Але хіба ж цей сяйливий парубок може бути поганцем? Світлячком хіба що, але аж ніяк не поганцем. Може, він мавка? Але він хлопець. Чи бувають юнаки-мавки? Треба буде обов’язково розпитати хьона. 

І тут Чонгук згадує, що маленький він загубився посеред величезного недружелюбного Лісу, а поруч тільки цей незнайомий сяючий хтось. Губа по-новому труситься, ніс хлюпає – хлопчика накриває новою хвилею плачу.

– Ну-ну, золотце, заспокойся!

 Посмішка зникає з обличчя Світлячка, коли той занепокоєно кидається до дитини. Але Аркан вам не дурний дворовий пес, чужинцям він не довіряє і підпускати ближче не збирається – йому всякими сміхуйочками і блискітками голову не задуриш, він собацюра лю…таточку-мамочко, як же файно, га! 

Світлячок, виявляється, або дурний, або безстрашний, тягне свою тендітну культяпку, щоб почухати розлютованого пса за вушком! І все. Вся собача самоповага – коту під хвіст, Аркан – черевцем вверх.

– Хороший, хороший Бровко! Можна, я допоможу твоєму господареві?

А той вже й сам замовкає, в шоках від побаченого:

– Його звуть Аркан, – розгублено бубонить Чонгук, – Як ви так?..

–Магія! – Світлячок усміхнено шепоче, схиляючись до хлопчика ближче і не припиняючи чухати черевце розімлілого Аркана, – Дозволь, я тобі допоможу? – і дивиться, дивиться ж так, що ні очей не відірвати, ні поворухнутися не можна.

Треба буде обов’язково брату розказати, що в Лісі не тільки всілякі жахачки водяться. Хай ось він тільки прийде за Чонгуком! Прийде ж, правда?