Прощання

—…

Ранок. Ранок завжди свідчив про кінець битви та продовження життя. Сонячне проміння повільно поглинало темряву лісу. Природа була неймовірною, і наче нічого не сповіщало про біду…

Та атмосфера на одній з найпрекрасніших галявин була гнітючою, гнітючою настільки, що було тяжко дихати, повітря наче ставало впоперек горла.

Танджиро плакав. Плакав, тому що був зовсім безпорадним.

— Все буде добре, Танджиро. Навіть якщо я загину, все буде гаразд. Ти лише живи, заради мене.

— Відпусти! Я повинен покликати когось щоб допомогти тобі! Це не повинно так закінчитися!

— Ні, ти не підеш. Якщо піднімешся, чи зробиш який небудь різкий рух, рана відкриється, і ти миттєво загинеш. Ти не заслуговуєш такого кінця! Ти старався, ти повинен іти далі, і допомогти Незуко знову стати людиною!

Танджиро знесилено опустився на його груди. Він геть ослаб. Його стан лише погіршувався, що вже не скажеш про Зеніцу.

Його голос був тихим і дуже слабким, руки майже зовсім охололи. Серцебиття стихало і починало сповільнюватися.

— Танджиро… Передаси Незуко-чан, що вона молодець… Вона дуже стомилася, напевно спатиме довше ніж ти.

— Не кажи цього! Ми повернемось усі, живі, разом, і ти сам їй це скажеш!

— Танджиро, я майже не чую твого голосу… Ти досі теплий. Не бійся, все гаразд. Твоя мелодія надто неспокійна…Я не вартий цього.

Танджиро знову заплакав. Він плакав всю дорогу , коли  його несли в Особняк Метелика. І заснув одразу, коли опустився на ліжко в лікарні. Йому снився сон, такий неспокійний сон, в якому він знову переживав ту ситуацію. Важко було змиритися з втратою друга.

“- ти повинен іти далі!”

” Я не вартий цього”.

Слова прощання, які Танджиро ніколи вже не забуде.

Та він ітиме далі. Житиме  заради Незуко, заради Зеніцу, та помсти за нього і свою сім’ю. Заради того, щоб люди жили спокійно. Все це запалюватиме лють у його серці, і штовхатиме вперед.