Прощальний поцілунок

Ганнібал знав, куди йти.

З Віллом на руках прямував геть від ферми Верджерів. Важко сказати, про що він думав, бо його стомлене обличчя нічого не виражало.

Єдине, про що не думав доктор — це майбутнє. Бо майбутнє Лектера залежало не лише від нього.

Ганнібал міг би запросто викрасти Вілла. Знайти автівку і везти його так далеко, де їх не дістануть ФБР, Джек і вся поліція світу.

Та чоловік хотів, аби Ґрем добровільно на це згодився. Проте не був упевнений, чи профайлер погодиться.

Ніч закінчувалась. Ганнібал дістався до будинку Вілла у Вовчій стежці. Без собак тут стало особливо самотньо. Лектер зайшов у дім. Поклав Ґрема на ліжко. І завмер. Рука потягнулася до його ран — горизонтальної відмітини на чолі, що її лишив він сам. Зараз чоловік майже шкодував про це. Втім, Вілл знав, на що йшов, знову намагаючись його убити. Палець Ганнібала невагомо торкнувся невеликого порізу на щоці. Роберто, особистий помічник Мейсона, таки залишив слід на цьому стражденному обличчі.

Ґрем поворухнувся, та очей не розплющив.

Лектер помітно посміхнувся. Нахилився до Вілла і з насолодою злизав кров з його щоки. Він був би ідеальною стравою. Своєрідною, пікантною, з насиченим смаком, підкресленим спеціями і травами. Заплющивши очі, доктор торкнувся губами холодної шкіри. Провів вологий слід до стулених вуст. Рукою обхопив обличчя, стримуючись, аби не притиснути Вілла до себе. Язиком окреслив тонкі лінії й жадібно накрив губи Ґрема. Ганнібал довго чекав миті їхнього поцілунку, хоч і уявляв його трохи по-іншому.

Та Лектер не знав, що буде далі. Як надовго вони з Віллом розлучаться і чи зможе він наступного разу доторкнутися до свого чоловіка. Їхня гра продовжиться. Та як вона закінчиться — невідомо.

Тут Вілл поклав руку на потилицю Ганнібала й поглибив поцілунок. Лектеру сподобалось, як відчайдушно і пристрасно Ґрем його цілував. Його часте дихання переривалося тихими зітханнями, коли Лектер покусував його губи. Пальці Вілла м’яко гладили волосся доктора, поки той обережними дотиками висловлював ті почуття, що досі не мав змоги висловити.

Доктор майже повірив, що Вілл таки зникне з ним.

Проте Ґрем перервав поцілунок. На мить опустив погляд, збираючись із думками. Він відчував присутність Лектера і не знав, з чого почати розмову. Та її варто було почати. Аби все скінчити.

– Я хочу спокою, Ганнібале, – мовив профайлер, дивлячись в очі. Гострий суворий погляд вивчав обличчя навпроти. – Ми обидва знаємо, що чашка розбилася назавжди.

– Навіть у твоїй уяві? – спитав Лектер, сівши поруч.

– Навіть у моїй уяві, – відповів Ґрем, – я більше не буду вистежувати тебе.

Слова нагадували опіки від тавра, що пульсувало на спині доктора. Лектер ввічливо посміхався, слухаючи співрозмовника. Він умів тримати обличчя, адже чув багато чого у своєму житті.

– Я не хочу знати, де ти і що ти робиш, – продовжував Вілл, – не хочу думати про тебе. Можливо, так зможу викорінити тебе зі своєї голови. Зможу жити сам.

Вілл був чарівно-жорстоким у своїй прямолінійності. І Лектер все одно любив його. Навіть за все, що почув.

Але Ґрем навіть не усвідомлював, що прямо зараз, у цю мить, вирішив долю Ганнібала.

Зате зрозумів, коли пізно ввечері Лектер, замість того, щоб зникнути, здався поліції Балтимора. Зрозумів, коли Ганнібал сказав:

– Я хочу, щоб ти знав, де я є і де ти завжди можеш мене знайти.

Профайлер був радий, що настав вечір і ніхто не помітив, як болісно скривилося його обличчя. Вілл стиснув губи, заціловані його чоловіком. Дідько. Краще не думати про те, що сталося. Бо цього більше не станеться. Ганнібал більше не з’явиться у його житті.

Не маючи сил дивитися на арешт Лектера, Вілл повернувся в дім, переконуючи себе, що вчинив правильно.

Тоді чому відчуття були такими, ніби він знову впустив шанс бути щасливим?