Прохання старих

Опавше листя є зірниці складовою

Зірки, однак, зеленим не цвітуть

А може, і цвітуть, але хто ж бачив?

Однаково усі вони, якщо роками не раніше, зараз мруть.

Молочний Шлях оздоблений рослинністю

Це те, що люди називають молоком.

Дверей багато на цьому узліссі

Бажаю відчинити кожну й дійства

Споглянути тамтешні хоч оком.

Мені буває дихати так важко

Це не хвороба, не біда, та дивне щось.

Коли хтось інший сім не поведе бровою

Вигляд зроблю, наче нічого й не сталось.

Мені бува тривожно так сидіти

Серед людей, які не кажуть “обійдусь”,

Одне одного споглядають вічі в вічі

І небезпеки навіть не підозрюють, мабуть.

Мені хотілося б втекти

Немає значення, куди:

У сни, у вигадку власну чи у книжки.

Уже й гуляє голова

Дорогою своєю.

Туди-сюди вона блука

Межи зірниць теплих світла.

Вони далекі, запланетні…

Одначе, близько, й полюбуєшся сповна.

Ох, не витримує моя вже голова

І так болить, скигле вона

Знаю, давно що одного бажа:

Аби той простір міжзірковий

Вона й собі мала.

Знову дитиною хочу в кімнаті собі сісти,

Навколо роззирнутись, у віконце подивитись

Й на ліжко врешть залізти.

Нема нікого, хто б підтвердив, що існую я.

Ви люди? Ви – тексти, що я чита?

Можливо, це брехня?

Людина із мене не виросла.

Я і лишилися незліпленою масою із тіста

Немає значення, скільки б сварили мене хтось, чи скільки сяло б місто.

Немає мені місця.

Цей не для мене світ?

Чи я існую взагалі?

Чи я існую взагалі?

Чи я існую взагалі?

Неправильно це якось.

Чи я існую взагалі?

І небо споглядаю.

Чи я існую взагалі?

Скільки світів таких є?

Думки, думки, мої думки..!

Чи я існую взагалі?

Де люди? Люде, що ви є?

Зайве всюди єство моє.

І зле мені лиш через те,

Що воно вбачним для всіх є.

Сховатися б кудись

Чи зникнути, чи провалитьсь.

Нічого більш не знаю.

Не розумію, про буття такенне не відаю.

Усюди переслідують невправдані жахи.

Світе, чи ти, чи я існуєм взагалі?