Просте людське “Дякую!”

Це був останній день в Гоґвортсі. Далі мали бути літні канікули, яким Гаррі не надто і радів. День був сонячний, гарний. Він прогулювався з Роном та Герміоною, оговорюючи останні події.

— Знаєте, все таки це було несподівано, що саме Квірел хотів викрасти філософський камінь, — мовила Герміона.
— Ну так на фоні Снейпа всякий би видавався невинним янголом, — відказав Рон.
Гаррі на хвилинку задумався. В його голові промайнула одна несподівана ідея. Він на секунду зупинився. Рон та Герміона здивовано глянули на нього, та певно вже хотіли спитати чи не сталося чогось, та він випередив їх.
— Слухайте, у мене є одна справа. Ви певно йдіть в вітальню Ґрифіндора, я потім прийду до вас.
— Може ми підемо з тобою?
— Та ні, не варто. Думаю краще мені піти в те місце самому.
Гаррі розвернувся і рушив, а його друзі ще трохи подивилися йому вслід, а потім таки вирушили до вітальні.

Ця ідея дула дещо божевільною. Гаррі розумів, що можливо зараз він зараз робить дурницю. А може таки не треба? Справді, це безглуздя! Але все одно він чомусь йшов, не звертаючи з наміченого маршруту.
Він зайшов до вчительської, але там було порожньо. “Ані душі” — подумав Гаррі. Можливо то й на краще. Але ідея досі не давала йому спокою. Хлопчина на секунду подумав, що можливо треба відмовитися від запланованого.

Гаразд. Гаррі вирішив, що все таки піде в місце, яке він напевно найбільше ненавидів в Гоґвортсі. Вийшовши з вчительської, він попрямував коридором, де зрідка проходили учні, насолоджуючись ясним днем. Кілька людей глянули на нього, та він не звернув уваги. Він йшов туди…
Гаррі прямував до кабінету Снейпа.

Він обережно постукав у двері. На хвилину йому стало некомфортно і він навіть передумав заходити. Можливо краще справді піти звідси? А раптом Снейпа там нема?
— Відчинено!
Голос був як завше, суворий та холодний. Нічого нового. Гаррі обережно прочинив двері та просунув голову. Северус Снейп ще навіть не глянув на двері, очевидно він був заклопотаний, переглядаючи якийсь сувій пергаменту. Хлопець обережно зайшов, двері позаду нього ледь грюкнули. Професор підвів очі, як завше холодні та чорні. На обличчі ледь-ледь зчитувався подив.
— Поттер. Чого це ти раптом вирішив завітати до мого кабінету?
Гаррі на секунду забув, що хотів сказати. Цей вираз обличчя завжди змушував почуватися себе некомфортно. Чесно кажучи, Гаррі недолюблював Снейпа, та й професор терпіти його не міг. Але зараз хлопець мав намір сказати дещо інше…
— Дякую…
Снейп чесно навіть трохи здивувався. Він чекав що Поттер скаже далі.
— Квірел сказав, що Ви намагалися розчаклувати мою мітлу під час матчу з Квідичу. Тому справді дякую…
Чесно, Снейп навряд чи очікував отримати подяку від сина Джеймса. Його обличчя на секунду пояснішало. Хоча можливо Гаррі це просто здалося, бо погляд Снейпа знову став як завжди. Та професор не знав що відповісти.
— Це все що я хотів сказати. Вдалих Вам канікул, професоре.
Гаррі повільно розвернувся та прочинив двері. Певно йому краще таки піти.
— Таки хоч щось, окрім очей, ти успадкував від матері, — відповів Северус, коли першокурсник майже покинув кімнату, — це дає надію, що можливо з тебе виросте хоч щось путнє.
Гаррі здивовано озирнувся.
— Щасливих канікул, Поттер, — вичавив з себе Снейп.
Гаррі на секунду спинився, думаючи чи варто щось ще сказати. Але промовчав. Двері ледь чутно стукнули за хлопцем. Напевно це була найкраща розмова з Снейпом за все життя.

Того дня Северус усвідомив, що все таки Гаррі він ненавидить значно менше, ніж Джеймса.