Пропозиція роботи

Сьогодні надзвичайно чудова погода. Сонце світить, птахи співають… І я йду на роботу. Ні, я не не люблю свою роботу, просто в таку погоду я краще пройшлася парком з морозивом або сиділа б вдома за черговим серіалом. Але жити треба за щось. Працюю я на підприємстві науково-дослідницького центру археологом. Насправді, ця професія дуже цікава. Копатись в землі та знаходити всякі предмети. І ось сьогодні я повинна відправитись під Чернігів.
Ось вже зайшла в офіс відмітитись і взяти прилади.
– Юстино, тебе директор викликає,- сказала мені Маруся. Це наш секретар. Файна дівчина скажу я. Середнього зросту, каштанове волосся заплетене в гулю, біла сорочка, пряма спідниця по коліна, сірі очі, весела та працьовита. Подругами нас не назвеш, а ось товаришами будь-ласка.
– Добре, зараз до нього зайду,- відповіла я. Розписалась у журналі вахтера та направилась до директора. Взагалі всі люди тут класні. Багато хто зі своїми тарганами в голові, але від того веселіше. Взяти, до прикладу, нашого директора. Він ще той веселун. На корпоративах таке відтворює, що на ранок усім соромно, а йому ні. Низенький чоловік вже з видною сидиною. Ходить у строгому чорному костюмі, але з веселими краватками. З каченятами, пандами, кошенятами, сердечками… Серйозно, де він їх тільки знаходить?
І ось я вже коло його дверей. Постукала і отримала дозвіл увійти.
– Ви мене кликали, Василь Альбертович?
– О, Юстиночко, так-так. Проходь, присаджуйся. В мене для тебе новина,- сказав директор. Він сидів за своїм столом та заповнював якійсь папірці. Кабінет його великий, але більшу його частину займають шафи з документами та книгами. Навпроти стола стоять стільця для тих, хто сюди заходить. Я сіла на один з них.
– То яка там для мене новина? Невже дали дозвіл на розкопки біля Андріївки?- спитала я.
– Хе-хе, не терпиться там пороскопувати? Та інформація не про Андріївку. Якщо я не помиляюсь, то ти вивчала китайську. На якому рівні ти зараз?- сказав директор.
– Я можу вільно розмовляти та писати,- відповіла я.
– Добре. Нам написали з дослідницького центру археології в Китаї, що їм потрібен фаховий археолог. Із всього штату ти єдина вільна на близький термін. Бонус, ти знаєш китайську,- відповів директор.
– Ви хочете відрядити мене до Китаю?- невірячи перепитала я. Поїхати у дослідження до Китаю було моєю давньою мрією.
– Саме так. Тому, якщо ти готова, я надішлю їм твоє досьє. Дорогу оплачують вони,- відповів Василь Альбертович.
– Так, я всіми руками і ногами готова,- підстрибнула зі стільця.- Щиро дякую, я не підведу вас.
– Тоді сьогодні допрацюй, а завтра вже готуйся. Я напишу, коли твій рейс,- сказав директор.
– Добре. І ще раз дякую за таку можливість,- сказала я і вийшла я з кабінету. Зараз я перебуваю на сьомому небі від щастя. Йду щаслива по коридору.
– О, Юсі, привіт. А ти чого така щаслива? Невже премію вже видали?- спитав хлопець.
– А що, мені вже не можна бути щасливою? Ні, не премія,- відповіла я.
Цього високого хлопця звуть Дмитро. Ми разом навчались в університеті. Усі дівчата по ньому сохнуть. Ще б пак. Високий, чорноволосий, кароокий, з витягнутим лицем. Просто принц. Але серце вже його зайняте не менш гарною дівчиною. Моєю подругою. Дивлячись на них, я іноді думаю що вони блакитної крові.
– Та буде тобі. Пожартувати вже не можна?- насупився Дмитро.- Якщо не премія, то що? Стривай, не кажи. Невже залицяльник з’явився? М?
– Ти з дубу рухнув? Звісно ні. Мене у відрядження до Китаю відправляють,- відповіла я.
– А я вже розмріявся, що на твоєму весіллі погуляю. Ех. Але і Китай добре. Тим паче, ти так мріяла туди поїхати,- сказав Дмитро.
– Скажу одне, весілля мого не дочекаєшся,- пожартувала я.
– Як це не дочекаюсь? Я взагалі то хочу побачити тебе на першому побаченні, весіллі. А ще хочу бути хрещеним батьком твого малюка,- відповів блакитноокий.
– Звучить так, ніби ти хочеш бути моїм хлопцем,- підразнила я.
– Ну що ви, пані. Як я можу, ваш найкращий друг, позіхати на вашу честь. Дама мого серця мені такого не пробачить,- театрально почав розмахувати руками Дмитро. Я лише посміялася з цього.
– До речі, коли їдеш?- спитав Дмитро.
– Ще не знаю. Василь Альбертович сказав, що сьогодні ще працюю, а завтра готуватись. Напевно, післязавтра.
– Швидко ж. Давай тоді ввечері до нас. Христя буде рада тебе бачити. Та й Марко мені всі вуха надзвиніл: ” Коли тітка Юся прийде, коли тітка Юся прийде”- перекрив свого сина хлопець.
– Ахахаха. Добре, тоді після роботи зустрінемось. Я вже сама засумувала за цим малим бешкетником,- відповіла я.
– Тоді до вечора?- спитав Дмитро і простягнув руку.
– До вечора,- відповіла і взяла його руку.
Він пішов у іншій бік. А я пішла до лабораторії.
За робочий день більш нічого не сталося. Робила огляд старих речей та шукала по ним інформацію. Допомогла моєму помічнику Сашкові з документацією. На годиннику вже 18:00, отже робочий день завершився. Тому почала розкладати речі по своїм містам. Як і в ранці, розписалась у журналі вахтера та вийшла з офісу. Пішла в магазин, бо не з пустими ж руками у гості йти. Взяла шоколадний торт. Тепер вже прямую до сім”ї Тарасенків. Підійшла до потрібного під”їзду та ввела у домофон номер квартири.
– Хто там?- пролунало з домофону.
– Олега Винника замовляли?- відповіла я.
– Авжеж, чекаємо його,- з радістю відповіли мені і двері відчинились.
Піднялась на другий поверх, а там вже з відчиненими дверями чекаємо мене Марко.
– Тітко Юсю! Ти прийшла!- накинувся обіймати мене хлопчик. Звісно я упіймала його однією рукою та ледве втрималась на ногах, бо в іншій торт.
– Звісно прийшла. Як я могла не прийти? Як там поживають наші “вселенські герої”?- з усмішкою запитала я. Марко хлопчик п”яти років, дуже активний та позитивний. Від батька йому дісталось чорняве волосся, а від матері зелені очі та веснянки (ластовиння). Вселенські герої це іграшки, з якими я з Марко вигадуємо всілякі історії. Як герої з Марвел.
– Місіс Навігатор розробляє шлях до іншої галактики, Буркотун прибирає в своєму медкабінеті. Залізний чоловік лагодить корабель. А…- але дорозповідати йому не дали.
– Марко, дай тітці Юсі спочатку зайти до квартири, а вже потім чіпляйся.- цебула його мати та моя подруга Христина. Руда, з хвилястим волоссям, зеленоока та з ластовинням красуня.
– Добре, мамо,- і хлопчик відпустил мене.
Я зайшла до квартири. Звичайна сучасна квартира у приємних бежевих тонах. Роззулась та направилась до кухні. Невелика кімната з усім порібним. Холодильник, вмивальник, електрична піч з духовкою, навісні шафи, стіл з кухонним куточком та парою стілців. Там якраз вже були всі. Христина з Дмитром завершили накривати на стіл. А Марко вмостився вже на самому куточку.
– Усім привіт,- привіталасья.
– Юстиночко,- на мене з обіймами налетіла Христя. Це саме від неї Марко навчився.- Як давно вже ти до нас не заходила. Я засумувала.
– Я теж вже сумувала за вами. але ніяк не могла знайти часу,- відповіла я.
– Це ж які в тебе справи, що ти про найкращих друзів забула. Невже хлопець з”явився?- відпустила вона мене.
– Скажеш ще. Мене це вже вдруге питають. І відповідь як завжди одна – ні.
– Єх, Юстя, Юстя. Але гаразд. Сідай. Краще розповіси, що в тебе там за відрядження намічається?- з зіроньками в очах запитала подруга. Я дістала торт та поставила на стіл. Марко одразу ожвавішав. я сіла поруч з хлопчиком.
-А хіба Дмитро тобі не сказав?- спитала я і подивилась на чоловіка.
– Я вирішив, що це повинні почути з перших вуст,- відповів він та насипав картоплю сину.
– Гаразд, тоді мене відправляють…- я витримала драматичну паузу,- до Китаю!
– Ого, нічого собі! Аж до Китаю! Ну, Юстя, ти даєш. але я рада за тебе,- сказала Христя.
– Дякую. я теж радію цій новині, але трохи нервую. Все ж я ніколи не покидала країни. а тут ще й так далеко,- відповіла я.
– Не хвилюйся ти так. Все буде гаразд. Тим паче, ти давно мріяла там побувати. Заради цього навіть китайську вивчила- підбадьорив Дмитро.
– Отож бо. Сумніваюсь що тебе відправили б у якесь сумнівне місце. Тобі вже повідомили їз чим будеш працювати і коли тебе назад чекати?- сказала подруга.
– Ще нічого не знаю. Сьогодні тільки відправлять резюме. Але директор сказав, що завтра я можу не приходити й готуватись до поїздки, – відповіла я.
– Схоже він вже знав, що ти погодишся. Отже, може вже післязавтра полетиш,- сказав Дмитро.
– Як післязавтра!? Вже? Чому так швидко? Ще й робочий день. Не зможемо тебе провести,- засумувала Христя.
– Не засмучуйся. Не важливо, проводите мене чи ні, головне щоб після тримали зв”язок,- намагалась підбадьорити її.
– Тітка Юся кудись їде?- спитав Марко.
– Так, Марко. я лечу до Китаю. Тому з тобою ми не скоро ще побачимось. Але не засмучуйся. Я буду тобі дзвонити по відео,- сказала я.
Так спокійно ми посиділи ще годину. Потім щаслива пішла додому. Все ж, не скоро я їх побачу.