(про)любов

і коли мені знову несподівано стане зле

чи то від поганої погоди, чи то від перевтоми,

ти забереш мене,

відведеш до метро,

і скажеш:

– до біса цей капіталізм, їдемо без квитка.

я втомлено, як справжня відмінниця, мляво поцікавлюсь:

– а якщо контролери?

– скажемо, що загубили.

– а якщо не повірять?

– вигадаємо, що ми прибули з майбутнього,

де потреби в квитках більше немає.

і я погоджусь

на цю дурну авантюру.

я слухатиму в одному вусі тебе,

а в іншому – тихі пісні не знайомою мені мовою.

тобто, мова знайома,

але не значення її слів.

і ці слова плутатимуться з твоїми власними.

ми їхатимемо десятками однакових станцій,

не змінюючи пейзажів,

та ти щоразу змінюватимеш тему,

хоча й помічаючи, що я не сприймаю

в такому стані

нічого.

просто тобі буде так спокійніше

знати,

що ти захищаєш мене від хижих поглядів.

ми поволі дійдемо до дому,

я нарешті десь впаду,

трохи тебе налякавши,

а поки ти наспівуватимеш мені колискову,

як мама в дитинстві дитині:

– то нічка темная

гори накрила…

я крізь сон ледь-ледь прошепочу:

– будь ласка,

будь моєю темрявою,

будь моїм світлом.