Пролог I. Προέλευση / Витоки

ПРОЛОГ. Частина 1

 

Тартар. Настільки холодне і відсторонене місце, що навіть тепло, що походить від самої землі, не здатне обігріти прірву, про якій блукають його вічні крижані вітри.

Саме тут відбувають своє покарання неугодні Богам, ті, хто пішов проти їх волі або вчинив особливо жахливий злочин. Звичайна смерть була б благословенням для того, хто потрапив сюди на довічні страждання чи виконання безглуздої праці.

Його важка, масивна брама зачинилася, ось уже кілька годин тому, залишивши засуджену на вічні муки діву наодинці з собою і суворими краєвидами Тарта. Тишу, що ніби тривала вічність, порушували лише звуки крапель води, що стікали вниз. Вони падали в калюжі, які все більше нагадували озерця. Звук який видавало возз’єднання був схожий на грім у ясний день, відчайдушно розбиваючи безмовність.

Вже третю годину молода дівчина, яку ведуть чари, повільно бреде ледь помітною стежкою, лише зрідка намагаючись озиратися. Кожен крок дедалі більше наближає її до місця покарання — найвищій горі Тартара. Кожен пройдений метр все більше затьмарює їй розум, від чого вона потихеньку втрачає всі свої спогади, а разом з цим і можливість володіти своїм власним тілом.

Дівчина спробувала подивитися по сторонам. Повільно, обережно вона повернула голову праворуч, щосили намагаючись розгледіти хоч щось. Єдине, що вона побачила це лінія горизонту, що потроху огортається непроглядною темрявою. Не маючи сил чинити опір, вона повернулася у вихідне становище. Перед очима миготіли ледь видимі спогади, які відразу зникали, перетворюючись лише на напівпрозору завісу, що ще більше застилала погляд.

Багатьох людей, які були в цих уривках, вона вже не могла, і навіть не намагалася згадати.

— «Цікаво, скільки я буду тут?». — промайнула на тлі ледь чутна думка, яка майже відразу розчинилася в порожнечі, залишаючи по собі лише ледь помітний напад головного болю.

Швидше за все, вона вже встигла обміркувати все це, за 9-ти денною подорожжю до мідної брами. Напевно, вона як завжди все прорахувала, обдумала кожну дрібницю, намагаючись привести все це до логічного висновку, і складати план своїх дій. Ось тільки… зараз це вже не має ніякого сенсу. Не має рівно з того часу, як її нога переступила поріг безодні.

— «Невже я скоїла щось таке жахливе, щоб нести це покарання?» — На мить у прекрасних золотих очей блиснули сльози, але не минуло й секунди, як вони зникли, лише злегка стягуючи і щипля ніжну шкіру. Випарувалися, зникли, розчинилися, як і спогади про подібну думку, що від початку не мала права на існування.

Дівчина звела погляд. Гора, що чекає на неї, була чітко видною, що виглядало навіть трохи неприродно, на тлі все густішого темного туману, який помалу затьмарював погляд, відгороджуючи її від реальності, змушуючи підкорятися і слідувати лише в одному напрямку. Вона продовжувала йти, слабо перебираючи в голові спогади, що залишилися. Старі вже давно розсипалися подібно до пилу, що вкриває стежку, по якій вона ступає. Чари накладені на неї, повільно підбиралися до нових моментів, які дівчина з усіх сил намагалася вирвати з чіпких лап магії, що настільки вміло і практично без перешкод відвойовувала і поглинала всі думки і почуття.

***

Олімп. 9 днів тому. Один із останніх спогадів діви.

Ранній ранок. Коридор. Мене, майже оголену і без взуття, лише в нічному одязі та легкій накидці ведуть два сторожі мого батька. Вони міцно тримають мене за руки, так, ніби вчорашнього вечора я скоїла найнебезпечніший злочин на землі.

— Що відбувається?! — я вкотре повернула голову у бік одного з чоловіків. Він важко зітхнув, нічого так і не відповівши. — Може, скажете мені? За яким правом ви вдерлися до моєї кімнати?! Вам що, жити набридло?

Я спробувала вирватися, але хватка досвідчених вартових була надто міцною.

— Скоро ви все дізнаєтесь. — відповів він, так жодного разу і не глянувши в мій бік.

Мене підвели до дверей, що вели в тронну залу Зевса.

З того боку було чути гомін. Там хтось є. І їх вочевидь багато.

Для розуміння ситуаціі знадобилося кілька дорогоцінних секунд.

Тіло само почало чинити супротив, та сили в очевидь були нерівні.

— «Ні, ні, ні! Ні!»

Двері зали відчинилися. На мить мене засліпило яскраве світло, що було не дуже характерно для ранку. Я заплющила очі, але через мить змусила себе їх відкрити.

Зала була набита Богами різних статусів, що стояли з обох боків, за спеціальними огорожами. Перешіптування, глузування та інша говірка моментом обрушилися на мене важкою ношею. Весь натовп змішався в одну масу, не даючи розглянути жодної особи. До горла підійшла неприємний істеричний ком, а в голові панічно билася лише одна думка:

— «Яка ганьба!»

Мене провели до центру приміщення. З усіх боків на мене дивилися Боги та Богині. Здавалося, вони оглядають кожен сантиметр мого тіла, хоча, швидше за все, так і було. Варта відійшла від мене на три кроки, і я одразу ж сильніше загорнулася у свою рятівну накидку, яку ледве встигла схопити буквально півгодини тому, коли мене через силу тягли сюди.

Незважаючи на величезну бурю емоцій, що таїлася у мене всередині, зовні я виглядала спокійно.

Як завжди вірна постава і спокійний погляд, що ніби бачить усіх наскрізь. Ось що має бути окрасою істинної Богині. Навіть у такий жахливий момент як зараз.

— «Як добре, що ніхто з цих йолопи не здатний побачити, що відбувається за цією маскою», — я хмикнула, — «та й навряд чи колись буде».

Я подивилася нагору. На троні сидів Зевс, а навколо нього, як і належить, найвищі Боги Олімпу. На мій величезний подив моє місце, праворуч від Аполлона, зайняв Аїд, що явно виглядав, як не в своїй тарілці.

— «Ох, та ну. Невже ви навіть його сюди притягли?» — Зітхнувши, я подивилася на Бога Підземного Царства

Через мить наші погляди зустрілися. Його холодний погляд блукав на моєму обличчі, ніби шукаючи за що зачепитися. На вигляд він, як завжди, виглядав байдуже, хоча трохи нахмурені брови, і ледь помітно припущені кутки губ видавали справжню думку про ситуацію, що склалася, і це було явно не захоплення.

— «Все ж турбується за мене». — Перед очима повз волю стала картина, як за однією з небагатьох зустрічей чоловік сказав, що вважає мене однією з найкращих дітей свого брата. — «Шкода, що востаннє нам не вдалося поговорити». — Я непомітно хитнула головою, відганяючи недоречні спогади.

Я продовжувала без частки страху дивитися йому в очі, намагаючись вловити ще емоції у сталевому погляді. Він відвів погляд першим, спочатку невдоволено зиркнувши на Зевса, а потім обдарувавши зібрану в низу масу з Богів гидливим поглядом. Не дивлячись на це, на його обличчі залишалася тінь жалю, яку чоловік усіма силами намагався приховати. І, як завжди, у нього чудово це виходило. У цьому ми з ним були схожі.

Я подивилася на Аполлона. Він намагався сказати щось Зевсу, але той навіть не глянувши в його бік, лише жестом наказав мовчати. Брат засмучено повернувся до мене. Все його тіло було напружене. Він нервово переминав одяг, як завжди не намагаючись приховати переживання за рідну сестру.

Аполлон: «Як ти?»

— «Вони дивляться на мене Аполлон. Оглядають із ніг до голови. Я… Мені страшно…»

Аполлон: «Все… Все буде добре, чуєш? Навіть зараз ніхто не посміє тебе торкнутися. Коли все це закінчиться… Я… Я сам розберуся з усіма, хто насмілився подивитися на тебе не вірним поглядом»

Його слова діяли на мене як заспокійливе. За будь-яких обставин я вірила своєму братові. Він завжди сподівався на краще, і як не дивно, це його рятувало. Навіть у найжахливіші моменти, він залишався для мене прекрасним, і дуже часто рятівним промінцем світла, за яким я щоразу йшла, не боячись, що він заведе мене не туди. Ми завжди були один для одного опорою. І на цей раз не був винятком.

Я зробила глибокий вдих, потім гулко зітхнула, уявляючи, як із потоком повітря йдуть усі переживання та проблеми. На мить мені й справді полегшало, думки очистилися, а тіло розслабилося. Всього одна прекрасна мить, яка одночасно з цим тривала вічність. Я стояла, ніби забувши, де я. Але… Я знову розплющила очі. Як тільки це сталося усвідомлення ситуації знову обрушилося на мене важким тягарем, що здавалося, посилився в сто разів, знову перекриваючи дихання і всіма силами відбираючи здатність до раціонального мислення.

Одна з ниток душі раптом смикнулася, ніби благаючи подивитися праворуч. Повернувши голову, я на мить впала в ступор. Серце раптом опустился до підлоги, до болю стискаючись.

— «Мамо?»

Буквально за 6 метрів від мене, за парканом, що відділяв мене від натовпу Богів, стояла моя мати. Одна її рука спиралася на огорожу, а друга була притиснута до живота і тримала хустку, що була наскрізь просочена сльозами.

— «Не плач…» — я дивилася на неї, не відриваючи погляду, сподіваючись на те, що хоч якось зможц її заспокоїти. Хотілося підбігти і притиснутись до неї. Покласти голову на плече і просити її не плакати, щохвилини переконуючи в тому, що все це незабаром закінчиться, — «все буде гаразд, ось побачиш», — мої слова звучали так, наче я намагалася переконати в цьому не лише матір, а й себе. Втім, найімовірніше, так і було.

Я достеменно знала, що вона мене чує. Невідомим способом вона завжди вгадувала, що відбувається в мене в голові. Можливо, це звичайне читання думок, а може щось інше… Щось, що підвладне лише матерям?

— «Все буде добре. Прошу, не плач».

Мама взяла себе за плечі і спробувала посміхнутися. Зрозуміло, посмішка вийшла невпевненою, і ледь помітною на тлі втомлених очей, але…

— «Вона вже не плаче… Це головне» — я зітхнула і з тяжким серцем знову перевела погляд на верховних богів. Було боляче усвідомлювати що за декілька метрів від мене страждає близька мені людина, а я не можу навіть зрушити з місця, щоб допомогти їй…

— «А що це з Зевсом..?» — я трохи нахилила голову на бік, роздивляючись свого батька, — « він ніби не тут».

Він сидів прямо, дивлячись в одну точку і лише зрідка моргаючи. Зазвичай перебуваючи на троні, він водив поглядом по залі, оглядаючи всіх присутніх, перемовлявся з поруч, крутив улюблене золоте кільце на вказівному пальці якщо думає, чи чимось стривожений. Зараз… Він просто сидів прямо. Якби не підняті повіки можна було б подумати, що він спить.

У мене в грудях з’явилося дивне почуття, що не хотіло піддаватися опису.

— «Тут щось не чисто…» — Я знову подивилася на брата. Він так само був явно засмучений, і розмовляв з Посейдоном. Той торкнувся його плеча. Аполлон кивнув, і промовив йому щось у відповідь.

— «Посейдон намагається його втішити. Це добре. Добре, що він не один».

Я продовжила оглядати тих, хто сидить на верху. Незважаючи на те, що більшість верховних Богів зберігало більш-менш спокійний вигляд, настрій у них був далеко не святковий.

Гера сиділа поруч із Зевсом. Вона виглядала спокійною, хоча, часом, трохи різкі рухи видавали схвильованість.

Біля Гери була Деметра. Вона була стурбована. Постійно оглядала присутніх і зал, але ніби спеціально відводила погляд, щойно він торкався мене.

Арес сидів праворуч від Гермеса і ні з ким не спілкувався. Він виглядав спокійно, хоч я чудово знала: це обманка.

— «Хоч би там було, він не такий дурний, як усі думають». — Я ще раз зміряла його поглядом, шукаючи за що зачепитися. — «Вони з Афродітою розсілися. Можливо посварилися?»

Гефест теж був не в дусі. Він перебирав золоті чотки, які майже завжди носив із собою і ковзав поглядом по натовпу, намагаючись зайвий раз не ускладнювати моє становище ще своїм поглядом.

— «Він завжди був добрим та все розумів. Шкода, що саме його доля склалася не найкращим чином».

Афіна сиділа поруч із Гермесом і ледь помітно з ним розмовляла, лише зрідка дивлячись на співрозмовника. По її обличчю важко було сказати, чи сильно вона стурбована, але її рішучість і гордовитість, мабуть, залишилися в неї в кімнаті.

Діоніс сидів з краю, по ліве плече від батька, поряд з Афродітою, і задумливо дивився в підлогу, крутячи в руках якусь дрібну гілочку.

Афродіта була сумна. Вона постійно поправляла сукню та свої прикраси, ніби в пошуках чогось озираючись на всі боки.

— «Вона і в правду не в дусі. Схоже все ж таки через сварку з… коханцем?» — Тільки я хотіла відвернутися, як Богиня краси зловила мій погляд. Подивившись на мене, вона посумніла ще більше.

— «Невже вона за мене хвилюється?» — Для мене це було дивовижно. Ми з нею ніколи не були особливо близькі. Вона не розуміла моеї обітниці, а я її “цікавих” пригод. Проте кілька разів ми все ж таки спілкувалися і можна сказати, дуже навіть не погано.

— «Після того випадку я зрозуміла, що вона не така вже й погана, як могла бути. І не дуже й самозакохана. Хіба що трішки». — Ми продовжували дивитись один на одного, не відриваючи погляду. Афродіта навіть трохи заспокоїлася.

Афродіта: «Тобі має бути, некомфортно зараз, так?»

— «З чого ти взяла?»

Афродіта: «Ти ж дала обітницю цнотливості. Сумніваюся, що тобі подобається, як тебе оглядають… Всякі».

— «Сильно оглядають?»

Афродіта: «Сама знаєш». — На кілька секунд її голос у голові стих, але потім вона продовжила. — «Я… я можу трохи допомогти тобі».

— «Як?» — Я трохи схилила голову на бік, не розуміючи, що саме вона може зробити для мене.

Афродіта покликала одну зі своїх служниць і прошепотіла їй щось на вухо. Та, мабуть, спочатку не зрозуміла, але зустрівшись із невдоволеним поглядом своєї пані, швидко вклонилася і, мабуть, вирушила виконувати наказ. За хвилину до мене підійшла молода дівчина, яка тримала щось у руках. Охоронці, зрозуміло, зупинили її, але та повідомила їм про мету приходу, після чого була пропущена. Служниця підійшла до мене, і дбайливо накинула поверх одягу прикрашений золотими нитками білий плащ.

— Це від Пані Афродіти. — Вона вклонилася мені, і відразу пішла.

Афродіта: «Вибач, я не подумала про це раніше. Просто… мої думки зайняті іншим зараз».

— «Не Аресом випадково?»

Афродіта: «З чого ти взяла?» — у голосі Богині почулися нотки подиву.

— «Ти відсіла від нього, і виглядаєш дуже засмучено, я подумала, що ви посварилися».

Афродіта: «О, ні. Ми з Аресом уже давно… розлучилися. Причина мого настрою криється в іншому».

— «Я про це не знала. Так у чому справа?» — я трохи стурбовано оглянула її.

Було видно, що наша розмова, якщо це можна так назвати, трохи заспокоїла мою Богиню краси. Але тінь якоїсь дивної емоції все ще була присутня на її обличчі. Вона трохи зам’ялася, але таки почала говорити.

Афродіта: «Вже котрий день мені сниться одна дівчина…» — Афродіта зробила невелику паузу і подивилася на мене. Переконавшись, що я уважно слухаю її, продовжила, — «вона приходить уві сні, і розмовляє зі мною».

Я трохи замислилася. Якась дівчина приходить під час сну і про щось розмовляє. У такому разі емоції Афродіти цілком зрозумілі, бо це виглядає як мінімум дивно.

— «Ти пам’ятаєш яки вигляд мала та дівчина?»

Афродіта: «Уві сні я дуже чітко бачу її образ, аж до найдрібніших деталей. Але коли я прокидаюся, то образ розмивається, єдине, що я пам’ятаю те, що вона одягнена в сукню… білу… І ще … ще на ній був ко… корсет! Поверх сукні».

— «Дуже цікаве вбрання… а про щовели розмови?»

Афродіта: «Найчастіше вона просто розповідає мені щось, а я слухаю. Про що вона говорить, я пам’ятаю лише уривками. Коли прокидаюсь у пам’яті залишаються деякі фрази… а решта ніби розчиняється». — Богиня трохи помовчала, але потім додала:

«Вона дуже добре до мене ставиться. Пам’ятаю, позавчора сон переніс нас до моєї кімнати. Ми сиділи біля дзеркала, і вона розчісувала мені волосся, а на тлі щось говорила та посміхалася. Це все, що я запам’ятала».

Я поправила плащ, і вже хотіла щось додати, але мене перебили. Зевс, різко, наче прокинувшись, підвівся і раптом поглянув на мене. Від такого різкого фокусування уваги стало ніяково.

Зевс: Артеміда Делія, твоїм покаранням буде служити заточення до Тартару.

 

Дякую всім за те, що прочитали першу главу прологу. Фік і надалі буде оновлюватися і радувати вас новими главами. Якщо у вас є питання, чи ви знайшли в тексті помилки, будь ласка напишіть мені на особистий телеграмм — @Artammys.

 

Всіх обіймаю, до зустрічі в нових главах! 🌚