Пролог

— Семвел, — Патрік Касс суворо дивився на сина.

В очах хлопчиська він шукав каяття, однак почуття провини ніколи не було властиве його єдиній дитині. Той, на свою біду, звик до розкоші за сімнадцять років. Сем невдоволено відвів погляд. Витримувати натиск батька вдавалося дедалі складніше.

Фіранки за його спиною  переливалися з золота на яскраво-салатний з легкими поривами прохолодного вітру. Він безцеремонно вривався у напіввідкриту кватирку, заповнюючи собою весь простір батькового кабінету, заставленого важкими меблями. Озноб ненав’язливо пробирався під шкіру, змушуючи немжитися.

Ситуація була напруженою, і від цього хотілося сховатися де-небудь під ковдрою з чашкою гарячого чаю та цікавою книгою в руках.

— Мені це набридло. Скільки ще все це буде продовжуватися?  Скільки ще я мушу вислухати?  Гаразд, ти розмахуєш кулаками — я звик. Мені от цікаво: в цьому полягає весь сенс твого життя? — Відповіді так і не знайшлося. Здавалось, ще секунда зволікань і Патрік зірветься, як новорічний феєрверк. — Якого біса ти гамселився зі вчителем?! Це вже ні в які ворота! — тупим болем пронизало руку, що так стрімко зустрілася з кришкою столу. Чоловік труснув тремтячою кистю, не зводячи суворих очей зі свого сина. Однак, вимога в його голосі не знайшла ніякого відгуку: юний омега лише зітхнув,  закочуючи очі. — Я сам з собою говорю?

— Просто не слухай їх, — немов проспівав хлопчисько.

— Мені вдалося вмовити керівництво школи не виключати тебе (і повір, це далося  з величезними труднощами), але…

— Ой, та не кажи! Тобі-то з труднощами? — Семвел скептично звів брівки, свої ідеальні рівнесенькі лінії.

А тим часом картина на стіні за спиною батька здавалася незвично цікавою. “Три соняшника в вазі”, Вінсент Ван Гог. Бірюзовий і найперший варіант другої серії соняшників. Художник ще не був спокушений жовтим кольором настільки, щоб малювати ним не тільки квіти, а й все навкруги. Саме на бірюзовому фоні чудово грають сонячними фарбами пелюстки квітів, що вже почали в’янути. Подумки хлопчині навіть стало шкода художника-епілептика, котрий через бісову наперстянку втратив можливість розрізняти кольори і всі його наступні полотна перетворилися на пласку жовту пляму.

— Натомість вони вимагають твого переводу! — великі сірі очі потемніли від люті. Семвел зазирнув у них, милуючись горю тіней. Якою б страшною людиною не був батько, а глубокий відтінок його очей викликає захоплення. — Жодна школа не хоче тебе бачити — репутація біжить попереду планети. Їм плювати на те, що ти відмінник! Для них твій рейтинг успішності більше не аргумент. Навіть у Чикатило не було такого послужного списку, як у тебе!

— Чикатило ґвалтував маленьких хлопчиків, тату, — нудно протягнув Сем, схрещуючи руки на грудях. Він поправив своє синяво-чорне розкішне волосся, дозволяючи пасмам розсипатися по плечу.

— Я знайшов школу, що погодилася тебе прийняти, — безцеремонно заявив Патрік. — Їх влаштовує твій рівень знань. Однак, я просив не псувати твою особисту справу вже вкотре, — він пригрозив синові пальцем. — Тому там не знають, що причиною твого переводу є зовсім не їхній престиж. Постарайся бути паїнькою.

Юнак нагородив батька колючим поглядом. Темні зіниці на його блідо-блакитних райдужках майже не вгадувалися. Якби Семвел не був його сином, Патрік подумав би, що у хлопця лінзи в очах неприродного лякаючого кольору. Чи то вітерець знову подув в спину, чи то Семвел виглядав настільки зухвало, але у Патріка цей холод викликав дискомфорт крайнього ступеня. Він затремтів, готовий зірватися на крик, й подумки молився мудрості. Штат співпрацівників в кілька сотень людей підкорюється беззаперечно, а на одну дитину ніякої управи не знайти.

Хлопчик наблизився до батька і змахнув з його сірого як і самі очі піджака невидиму  порошинку. Зіниці вже набули звичайної форми — маленький кругляшок в центрі блакитної лагуни. Мужчина и радий був би видихнути з полегшенням, проте занадто добре знає свого сина: якщо той нічого не задумав, це буде не він.

— Хіба я не був паїнькою увесь цей час? — нарочито ображено надув губки Семвел та звів бровки домиком. — Ніхто не хоче мене зрозуміти, — він покачав головою, опустив засмучений погляд.

— То ти знущаєшся, — процідив крізь зуби Патрік.

Хлопчина фиркнув, відкидаючи назад прядку волосся, що впало на обличчя.

— Звісно, знущаюся: срібло сивини тобі дуже пасує. А тільки скронь торкнулося.

Розчарування в погляді батька здавалося хлопцю таким звичним. Щоб не робив, яких би зусиль не докладав, а все одно він дивиться так… зневажливо. Одні й ті ж розмови в перервах між зміною школи. Всі проблеми розв’язуються тільки так: переведенням в новий учбовий заклад. Вважає, що так зможе уникнути ганьби та змусити взятись за розум. Один лишень плюс: батько дійсно намагається тримати біографію Семвела чистою.

— Навіть не будеш просити вплинути, щоб ти залишився?

— А так можна? Я залишусь?

Від вируючого гніву ніздрі альфи роздулися, а вуста піджалися в тонку смужку. Патрік мстиво покачав головою:

— Ні, не залишишся.

Семвел подивився на батька дещо відстороненим поглядом, наче крізь нього.  Він кивнув своїй думці та повільно розвернувся. Коли юнак знаходився вже коло самих дверей, Патрік до нього гукнув:

— Гей, Сему, — він схрестив руки на грудях.

Той пригальмував, міцніше хватаючись за дверну ручку. Він не квапився озиратись, але все ж злегка повернув голову, щоб просто вслухатися в слова батька.

— Тобі настільки байдуже?

— Аби тільки не спецшкола — не хочу отупіти, — на видиху тихим голосом зізнався Семвел. Він тут же відчинив двері й безшумно вийшов, а потім обережно зачинив їх за собою.