Пролог

22 серпня 2017

Двох келихів вина йому було недостатньо. Хлопець мене все ще не помітив, тому спокійно тягнеться до третього за рахунком цього вечора бокалу. Я ж не можу відірвати очей від чужої прямої статури. Він стоїть за пару метрів від мене, розвернутий в півоборота і тепер я замислююсь над тим, що можливо мене все таки помітили, адже рука, до якої за вечір п’ять чоловіків приклали уста, непомітно тримтить. Хоча це може бути й через температуру келиха, його улюблене біле вино подають ж охолодженим. Скільки років пройшло від їх останньої зустрічі? Не зустрічі, а втечі молодшого. Чотири роки. Майже. Погляд натикається на годинник на стіні навпроти; завтра зранку буде чотири роки, через шість годин буде рівно чотири роки, як серце відмовилось битись, а легені — перекачувати повітря. Чотири роки, як над могутньою державою Халіфат небо затягнуте грозовими хмарами, лише іноді вночі дозволяючи місяцю дарувати людям хоча б вібдите сонячне світло. Сонце заборонене в Халіфаті, воно стало зрадником, втекло разом з людиною, що стоїть зараз за вісім кроків та бігає очима лише по дверям прямо перед собою, рідко кидаючи погляд на своїх співрозмовників. Профіль виглядає так само, як і пару років тому. Губи, кольору благородної рожевої троянди, розтягуються в посмішці від чергового жарту співрозмовника, якого мені не чути. Рукою він відкидує пасма волосся назад, яке при штучному освітленні зали, як і колись, відблискує золотим, що є абсолютно нетиповим для рідного регіону хлопця. Одягнутий у білі брюки та кашеміровий блакитний светр, хлопець повністю вписується у цю атмосферу британської розкоші навколо себе. Панський маєток Лонгліт, у залі якого прямо зараз проходить зустріч військової еліти провідних країн світу, зі своїми стародавніми вікнами у всю стіну прекрасно доповнює його образ, образ золотого хлопчика із кров’ю кольору його светра.

 Напевно, варто послабити краватку, дихати чомусь стає важче. Співрозмовники покидають хлопця і тепер його погляд зосереджений лише на дні бокалу з вином. Замислюючись над його реакцією, коли я підійду, роблю декілька кроків на зустріч.

— Що ти тут забув?

Я шукав його. Шукав стільки років по всьому Халіфату та сусідніх державах, навіть наказав співпрацювати з відповідними органами його рідної Кореї. І знайшов його у Британії, в садибі Лонгліт, на бенкеті, що є закритим для простих смертних. Ринок зброї любить тишу.

Лише зараз помічаю, що неприродний колір губ напроти такий через блиск, яким напевно хотіли перекрити маленькі ранки. Видно звичка кусати губи нікуди не ділась за цей час. Бажання провести по ним великим пальцем та зацілувати — теж.

— Відкинь формальності, — «за правилами яких не можеш підняти очі вище моєї шиї та заговорити» залишається неозвученим. — Зараз ти явно вже маєш не той статус, який пару років тому. Подивись на мене, Чімін, — стільки разів повторюючи це ім’я в голові або пошепки, щоб ніхто не чув, щоб більше ніхто не зміг насолоджувався милозвучністю. І зараз знову, ніби через тисячоліття, вимовити дане батьками ім’я в звертанні здається чимось нереальним.

— Надворі є чудовий сад, — його голос тихий, тільки набув ніби якогось стержня, що той вибудував сам в собі, — давай пройдемось.

Погляд змінився. Я одразу ж помітив, як той його підняв на мене. У погляді стіни льодяні, що захищають від усіх. Стіни, які потрібно або розбивати кувалдою, або піддати сонячному промінню. Проте кувалди поблизу немає, а сонце все ще рахується втікачем в Халіфаті, в країні місячного сяйва. 

***

Молодий місяць високо у небі. Садом насправді виявився лабіринт з живої огорожі, стіни з кущів якого можуть заховати людину. Прогулянка видається напруженою, тиша навколо підштовхує заговорити першим, ще й більша частина дороги вже пройдена, а розмова так і не зав’язується. Нащастя, її все ж розпочав не я.

— Ти у розшуку.

— Ти теж.

— Юнгі, тебе розшукує інтерпол, — мені немає чим крити.

Пізня година незвичайно тиха для мого слуху. Звичка засинати під контрбатерейний артилерійський вогонь дає про себе знати, тому тепершня тиша видається дивною та неприродною, напрочут відлякуючою, чого незрозуміти звичайному обивателю цього регіону. Незручна, трішки дратуюча мовчанка, після такого-собі діалогу, затягується на довше допустимого. Нам нічого обговорювати. Звичайні питання, на кшталт «як справи?», «маєш хоббі?», не підходять для нас. Бо перший у розшуку інтерполу, позначений як один із особливо небезпечних терористів, а у другого каблучка на лівій руці з діамантом у три карати. Прогулянка на свіжому повітрі, мала б вивітрити з організну першого випитий алкоголь та прояснити розум другому. Проте що робити коли поруч, по праву сторону від мене, віє запахом гранату, не перебродившого, а тілько но дозрівшого, в якого лише попереду перетворитись у вино. Запах це ще одне з того малого, що у ньому не змінилось за стільки років. І лише Аллаху відомо, звідки він у нього. Можливо в дитинстві Чімін дуже любив малесенькі ягідки цього плоду, хоча я і не пригадую жодного разу коли той хоча б доторкався до гранату. А можливо цей запах навіяний уже моїм дитинством. Декількома тижнями, що я провів у батьків своєї мами. Вони не сповідували іслам та не належали до жодного знатного роду. Це дозволяло жити їм зовсім по простому, у старенькій халупці, мати невеличкий сад та не бути зв’язаними святим письмом у своїх діях. Вони обоє були вихідцями з Кореї, чиї сім’ї тікали від війни на початку 50-их років. Оселившись на північному березі озера Севан, почали знайомитись із чужою культурою та відкрили для себе  гранатове вино. Такого ж кольору, як рубіни в сережках, від яких залишились лише продовгуваті шрами на чужих вухах. Не рівні, ніби сирежки зірвали, а не обережно зняли, цілуючи кожну дирочку, щоб пошвидше заростали.

— Містер Башар! Яка удача Вас зустріти, — голос звучить звідкись з темряви.

Вже знаходячить на виході з лабіринту, можна було помітити фігуру, що стояла подалі від ліхтаря, це змушує напрягтись підходячи блище. Чімін, який до цього йшов поруч, направляється уперед, я не встигаю його зупинити і він заходить за спину вже знайомого мені чоловіка.

— Добрий вечір, містер Ендрі, — схиляю голову в жесті поваги, помічаючи такий самий у відповідь. — Нарешті маю честь познайомитись особисто з Вами після стількох розвопідей від знайомих про людину, що володіє і постачає нашим партнерам пташок.

— Хотів би запитати, що Ви обговорювали з моїм нареченим, але не думаю, що хочу це знати, — Ендрі повертає голову назад, з ніжністю дивиться на Чіміна, а я помічаю, як неправильно виглядає рука хлопця, на безімянному пальці якого блищить діамант, тримаючись за чужий лікоть. Його погляд повертається до мене, а на губах поблажлива посмішка, яка дратує ще дужче. — Розумію, що для Вашої віри таке не припустиме, проте, дозвольте представити свого нареченого, Пак Чіміна.

Халіфат — ісламська теократична держава, яка має об’єднувати усіх мусульман.

Це лише пролог, якщо ви нічого не розумієте — все нормально. Чекатиму на будь-який фідбек. Далі цікавіше…