Пролог.

Рештки здорового глузду волали про абсурдність ситуації, яку спричинили його тремтячі руки декілька хвилин тому. Незважаючи на збите дихання та нестерпний головний біль, висока постать юнака продовжувала зачаровано спостерігати за результатами своєї праці. Металеві очі споглядали за яскравими язиками полум’я, які забирали у небуття найгірші спогади. Відірватися від такої картини видавалося йому непосильним завданням. Він мовчки дивився на цей хаос, немов спортсмен на провал свого головного суперника. Із задоволенням в глибині душі та  без краплі жалю за його страждання.

Навколо ж починалася колотнеча: знайомі лиця намагалися поспіхом вибратися з палаючої будівлі, чоловіки з переляку забували своїх жінок усередині, деякі працівники намагалися винести товар назовні, по вулицях туди-сюди бігали поліцаї з відрами.  Утім тепер гомін не викликав дратівливості, тупотіння швидше нагадувало шум від сильної зливи, яка змивала будь-які ознаки страху з його лиця.

Було холодно. Тонка біла сорочка прилипла до його спітнілого худорлявого тіла так, що можна було порахувати ребра. Кожен клаптик шкіри благав повернутися у тепле місце, але виплеск адреналіну в крові приглушав раціональні думки. Хлопцю якимось дивом вдавалося стояти на тремтячих ногах, допоки повз не пронеслася карета з переляканими кіньми. Тупіт перетворився на відлуння в голові, а нікчемне тіло зустрілося з багнюкою під ногами.  Руки, від яких досі віддавав запах алкоголю, погрузли в болоті.

Сила удару, з якою його тіло зустрілося з сирою землею, змусила відірвати крижаний погляд від метушні. Усвідомлення відразу вдарило по блідому лиці гучним ляпасом. Він зробив це своїми руками. Побачивши пляшки з міцним алкоголем на столі у кабінеті батька, відкоркував кожну з них та вилив рідину на папери, книги, килим. Запалив сірник. Довго дивився на вогонь і кинув. Просто кинув його. Не сумніваючись.

Юнак різко схватився за голову брудними руками, занурюючи довгі тонкі пальці у чорне волосся. Його хотілося вирвати з корінням, потім виламати руки та вкінці кінців задихнутися в болоті. Він часто уявляв собі спалену імперію батька, але реальність виявилася занадто тяжким тягарем, який рухнув на його плечі. Він піддався дурним емоціям. Люди, там були люди.

-Дем’яне,-хтось міцно схватив його за плечі, волаючи буквально на вухо,- тебе хтось бачив?!

Знайомий голос доходив до нього з невеликим запізненням.

– Це зробив я, це зробив я,- перелякано повторював юнак, піднявши на чоловіка стомлений погляд сірих очей.

Він не був готовий попрощатися з життям за такий вчинок, але підсвідомо розумів, що пів години тому підписав смертельний вирок. Спалити все, що його егоїстичний батько будував роками, означало власноруч затягнути петлю на шиї. «Я тебе породив, я тебе і вб’ю»- любив повторювати він, погрожуючи сину у випадку непокори. І він був впевнений, що це не просто слова на вітер, тому що на власні очі бачив катування нескорених у їхньому домі. І навіть деколи відчував їх на власній шкурі.

-Ходімо,- сильні руки підняли його з холодної землі та поволокли у невідомому напрямку. Подалі від минулого, яке палало яскравим вогнем.

Утім незважаючи на те, що пекло опинилося далеко за його спиною, Дем’яну судилося ще не один раз зустрітися з власними демонами.