Пролог.

***

Жили колись давно гори. Були вони єдині у всесвіті. Величні, мудрі, але дуже самотні. Нікому було слухати їх історії про безкінечне життя, про сонце та місяць, про вогкі дощі та палаючі зорі. Гори дивилися на світ із завмиранням серця, але ні з ким не могли цим поділитися. Кожен ранок вони прокидалися, а ввечері знов засинали. Мовчазним та сумним, їм було все важче зустрічати сонце на обрії. Сон ставав глибше, яскравіше за реальність. Зараз ніхто не скаже, що саме бачили гори у своїх світах фантазій, але напевно вони споглядали людей. Малесеньких химерних створінь, які народжувалися та вмирали, які були здатні спілкуватися та працювати, які грали всіма барвами життя. Наче вируючі струмки, завжди кудись поспішали, намагалися встигнути все за своє коротке життя. А гори стояли собі, безсмертні та непорушні. Від прикрості вони плакали, не виринаючи зі своїх мрійливих снів. Незабаром з кришталевих сліз витікли річки, а за ними розлилися океани. Це стало початком нової ери – ери води. Прийшов час створінь, яких пізніше назвали тваринами. За ними ж незмінно настала черга людей, але гори цього так і не побачили. Прадавні вірування кажуть, що вони провалилися в небуття занадто глибоко, та вже ніколи не змогли прокинутися. Деякі потонули в своїх же сльозах, а інші так і щезли під землею, лише підніжжя залишилися. Їх могили стали домівками для нових витворів природи.

Отак і з’явився всесвіт, яким його знають люди. Досить дивні та суперечливі істоти. Незважаючи на свою нікчемність, вони змогли пройти всі жорстокі іспити природи. Змогли вижити та зростити цілий рід. Люди пройшли величезний шлях від звичайної загостренної гілки до летючих кораблів та нездоланних фортець. Від примітивного інстинкту виживання до моралі та глибокої філософії. З часом таки змогли побачити красу землі, на якій живуть. Нескінченні зорі стали вважати душами померлих. Зливи та засухи були для людей покаранням природи, а веселка – заохоченням. На всі явища знайшлись свої пояснення. Так і жили люди, віруючи в сили природи. І за це вона їх винагородила.

Дивні люди стали подарунком. Вони могли бачити, чути та відчувати більше за інших. Як провідники. Природа назвала їх дарованими. Вони мали стати напівбогами, благородними месіями. Але замість цього стали мисливською мішенню. Інші люди сприйняли нагороду неправильно. Як загрозу. Почали переслідувати дарованих, вбивати та виганяти. Природа зажурилася, і більше не брала участь в житті людства. Почалися війни, голод, нещастя. Без покровителя люди були загрозою один для одного. У цьому вирії жахітть згаснув останній вогник надії на світле життя. Даровані хоча і змогли зберегти свій рід, але від допомоги людям відмовилися. Йшов час, роки котилися в сторіччя, але людство так і не змогло встановити мир та стабільність. Замість цього всі вирішили розділитися, мати свої території та свої амбіції. Наче впущені намистини по землі розкидалися сотні королівств, маленькі та великі держави. І кожен прагнув більшого.

Королівство Кленів, чи як прийнято називати його у вищих колах – Королівство Сфентамі. Розташоване на найбільшому гірському підніжжі, в оточенні безлічі кленових лісів. Місце великих дерев, яскравих барв та спокою. Чарівний край. Ніби зроблений спеціально для таких же “чарівних” людей. Ніхто точно не знає, скільки їх тут ховається, але всі й непотрібні.

Кі Сея. Дівчина, що бачить чужі долі, але зовсім загубилася у своїй. Вона живе в Королівстві Кленів вже третій десяток років, знайшла тут своє діло та вірних друзів. Але повертаючись з чергового “полювання” в Сеї не виникає спокою, захищеності. Немає відчуття, що кожен предмет залишився на тому самому місці. Ніби кожен раз, коли всі йдуть, із закутків вилазять химерні тільця, кошмарики та переляки, і сувають все з місця на пару сантиметрів в бік. Звісно це лише гра фантазії, але вона не змінить того, що Сфентамі ніколи не був домом Сєї. І за всі свої гріхи вона має лише одне покарання – знедоленість. Тож час почати нелегку та суперечливу казку, історію волі та долі, друзів та ворогів, магії, та різних її сторін…

***

Дівчина сиділа на даху з червоної черепиці, що під місячним сяйвом здавалася невиразно багряною. Всюди у віконцях горіло тьмяне світло старих ліхтариків чи свічок. Ця частина міста була старою, тому використовування лише одного джерела світла стало невеликою традицією. Тиша заполонила вузькі вулички, зробивши їх ще затишнішими. На диво тут зовсім не водилося п’яниць чи шахраїв. Це робило цю частину міста унікальною та неповторною. Далеко від шумного торгівельного та ярмаркового центра, там, де не чутно було музики чи голосів і куди не доходили гуляки напідпитку. Ніби маленьке містечко на краю світу. Сея насолоджувалася цією дорогоцінною атмосферою.

Вітерець легко підхоплював підстрижене чорняве волосся і кидав в обличчя. Але всі його спроби заволодіти увагою дівчини виявилися нікчемними. Останній день в цьому прекрасному місці варто було провести якось по-особливому. Тому Сея так старанно підставляла бліде обличчя таким само молочним променям. Хапала кожен момент, щоб він відбився в пам’яті на довгі роки. Хто знає коли ще доведеться побувати тут, і чи не знесуть к тому часу цю частину міста. Вкрита подряпинами черепиця погрожувала осипатися, а домівки навіть на вигляд були старими та не дуже надійними. Деякі з похилими від часу дахами, деякі з величезними тріщинами, що повзли по стінам руйнівним павутинням. Напевно вони насилу переживали опади та вітри.

Сея глибоко вдихнула, ловлячи слабкий дух вологості в повітрі.

“На ранок дощитиме.”

Перед очима заграла яскрава картина: ці хатинки, безпорадні та нещасні, тонуть в шаленій зливі, черепиці б’є на шматки, оскаженілий вітер вибиває шибки, а люди біжуть куди очі бачать. Лишень би не загинути від власного даху, що погрожує будь-якої миті впасти на голову. Сьогоднішня ніч дійсно стане останньою для цього місця, та воно назавжди залишиться в сердці тьмяним світом свічок та запахом старої глиняної крихти. Але тільки там, нажаль.

Це була особливість Сеї – відчувати долі. Вона не знала історії про дарованих та винагороду природи, але точно розуміла, що про свої здібності краще мовчати. Світ жорсток, люди його таким зробили. Споконвіку вони страшилися тих, хто був іншим, і тому знищували.

Черепиця жалісно затріщала від розмірених кроків позаду дівчини. Але та і не думала ворушитися. З меланхолійним виразом обличчя вона ловила кожен промінь місячного сяйва, запах старої деревини та глини, з яких були зроблені хатинки. Хтось важко опустився поряд із Сеєю, дівчина відчула дотик до плеча.

– Так і намагаєшся побачити долю місяця?

Сея тепло всміхнулася, повертаючи голову до співрозмовниці. Це була Інарі. Висока міцна шатенка з вольовим веснянкуватим обличчям. Уважні карі очі мерехтіли під блідими променями. Вона була головною підтримкою Сеї ще з часів знайомства. Духу Інарі могла позаздрити ціла лицарська орда.

– Як інші?

– Та як завжди. – Інарі зручніше вмостилася на черепиці та поглянула на місяць. – Все чекають, коли ти наворожиш їм наступну справу.

Сея задумливо запустила пальці в темне, як та ніч, волосся. По хребту пройшлася хвиля мурашок. Холоднішає.

– Полювання пройшло успішно. Треба повернутися до Королівства Кленів, там вже ясніше буде. Все одно треба розміняти та продати корону.

Від кінцівок пальців до самої грудної клітини пройшлася хвиля теплого тремтіння. Воно контрастувало із згаданим відчуттям холодного металу в долонях. Саме так відчувається доля всередині корони. Сила, яка пронизує кожен коштовний камінчик, змушуючи благородно сяяти. І чим дужче мерехтить корона, тим більш значуща доля в ній захована. Королівська жіноча – найяскравіша, і, відповідно, найдорожча за магічними розцінками. Але таких дівчині ще не доводилося красти.

Так, Сея злодійка. З дитинства. Когось життя наділило дбайливими батьками та статком, а хтось вештався незнайомими вулицями в напівтемряві ночі, покинутий та нікому не потрібний. Цю несамовиту несправедливість Сея відчувала гостріше будь-якого сироти. Тому що, ніколи не знавша справжнього дому, навіть серед своїх вона була чужею. Знедоленою…

Дівчина не пам’ятала, коли саме і як усвідомила свою особливість, але перші крадіжки так і залишилися в серці затишною ностальгією. Срібний кишеньковий годинничок з напівполаманим ланцюжком, смарагдова шпилька із зачіски якоїсь неуважної леді та подряпана обручка, що напевно була завелика своєму господарю. Що ж, у всіх цих речей була одна доля – бути загубленими. І якби не Сея, валялися б десь на брудній дорозі під колесами возів. З роками тренувань дівчина стала професійною шахрайкою, але з досвідом прийшло також і розуміння. Коштовності(чи просто речі, які можна продати) – це ніщо, оболонка від самої суті. Насправді важливі лише долі. Вивчаючи цю тему більш поглиблено, дівчина дізналася, що в предметах можуть бути ув’язнені навіть людскі долі. Саме за ними полюють Вбивці Мойр, так прозвав їх вразливий, ласий на казки та вірування народ. Сея та її команда.

Новий потужніший подих вітру струснув дівчину, кидаючи волосся в очі. Поринувша в думки та спогади, Сея ледь отямилася. На диво повільно розуміючи, дічина пройшлася довгим тягучим поглядом по домівках. Блякле світло згасло у всіх вікнах. Тепер тут господарювала тільки волога нещадна ніч.

– Сеє, треба вирушати. – Інарі пронизливо подивилася на співрозмовницю, помітивши дивну зміну настрою. – Всі чекають тільки на тебе.

Плечі дівчини здригнулися від повзучої вогкої прохолоди. Пальці потягнулися до коміру тоненької потертої сорочки, щоб запахнути сильніше. Помітивши це, Інарі зняла жилетку й накинула на спину Сеї. Та в подяку кивнула та сильніше закуталася в тканину. Так вони просиділи ще кілька хвилин. Врешті решт Сея знов здригнулася й звернулася до Інарі.

– Так, треба вирушати…

Голос був незвично тихим та переривчастим. Сея не любить холод.

***

В Королевство Кленів Вбивці дісталися, коли сонце вже котилося за обрій. Залишалося зовсім трохи до столиці. Небосхил грав пунцовими й ліловими фарбами, створюючи спокійну чаруючу палітру. Ніби полум’я вривалися в це свято гармонії та витонченості верхівки кленів. Осіння фарба вже наздогнала і цих велетнів. Повітря було теплим та сухим. Дивно для кінця жовтня, але Сея не скаржилася. Від вчорашньої атмосфери краси та приреченості не залишилося й сліда. Як і від холоду й відчуття дощу. Яскраві кольори околиці були кричущою протилежністю містечка, що сьогодні поховала ранкова злива.

Більш задумлива та тиха ніж звичайно, Сея привертала увагу. Вона сиділа на місці поряд з візницею, і за весь день кинула лише пару слів. І, дякувати богу, біля дівчини сиділа не Інарі. Та не відчепилася би з розпитуваннями, доки не почула би все як на духу. На щастя для Сеї, на місці візниці була досить тактовна та розуміюча особа. Ніка. Струнка витончена тихоня з темним довгим волоссям, що наразі виконувала роль путівника. Збоку її стегна на лавці були обережно складені карти, в яких вона непогано тямила(на відміну від всіх інших Вбивць). Глибокі зелені очі поглинали барви неба та фігури дерев. Ніка дивилася на дорогу, але все ж краєм ока спостерігала за Сеєю.

Позаду гравієм шурхотіли колеса критого візку. Зсередини іноді чулися короткі розмови. Нарешті ліс згас, по обидві сторони дороги розкинулися рівнини. Місто було вже близько.

– Як пройшов вчорашній вечір?

Хоча оксамитовий голос прозвучав негучно, майже пошепки, але дівчина все одно ледь не підскочила від несподіванки. Вона знов відволіклася.

Сея точно розуміла, що таким питанням Ніка хоче завуальовано підійти до дивного стану першої. Брехати було марно та й не потрібно. Точно не на цьому питанні.

– Меланхолічно. Я відчула долю місця, що повинно було згинути сьогодні вранці.

– Через це ти сьогодні вся в думках?

Темно-зелені очі вп’ялися в бліде обличчя. Це було те запитання, на якому варто було починати хвилюватися. І що їй відповісти? Лити великий дзвін Сея не хотіла, але і розповісти справжню причину якось соромно та незручно. Свій страх повертатися додому дівчина бажала залишить при собі та Інарі. Все ж вона ватажок, повинна тримати репутацію. Швидко знайшовши компроміс у голові, Сея легко промовила одне-єдине “Ні”, та замовкла. Як вона і думала, Ніка не Інарі, далі з питаннями не полізла. І за це дівчина була готова дякувати їй ще сто років. Встановилася зручна тиша, Сея розслабилася та знов поринула в якісь прості думки без змісту та сенсу.

До міста Вбивці дісталися без пригод. Побачивши масивні дерев’яні ворота, дівчина почала збиратися до купи. Навіть з добре підробленими документами не варто втрачати пильність. Але вона, як завжди, виявилася непотрібною. Легко обдуривши міських вартових, візок минув ворота, як робив це вже багато разів. Це був ювілейний п’ятий виїзд за кордон Сфентамі. Колеса стукали акуратною бруківкою, обабіч росли великі кам’яні домівки. Всюди кипіло життя, люди заполонили майже всі закутки. Трохи проїхавши, візок звернув з головної вулиці в провулок. Багаті центральні райони залишилися позаду, Вбивці прямували в інший бік. Шлях лежав до околиці, де багато хат стояли покинуті та занедбані. Далі за бідні райони. Хоча Сея та команда були зовсім небідними, це було єдине місце де вони були заховані найкраще. Все ж вони міська легенда, треба дотримуватися зловісного іміджу. Прокляті домівки з привидами(з балачок міських) – якраз їх варіант.

Навколо зростали напіврозвалені двоповерхові хатки. Років з двадцять назад вони нічим би не відрізнялися від тих, що стояли на головній вулиці, але зараз… Час не щадить нічого. Загалом люди покинули цей район через лихі чутки та його зловісне розташування. Прямо поряд з лісом. Для злодійок, яким в разі арешта загрожує навіть не довічна в’язниця, а інквізиція, це було чудовим місцем. В разі чого і тікати є куди.

Нарешті поводи натяглися, коні невдоволено запихкали, а перед очами постала домівка з потемнілого від часу каменю. Він стояв як велетень серед людей, майже єдиний неушкодженний стихіями. Сея несвідомо задивилася на дім, який бачила вже сотні разів. Вона любила його, але не відчувала себе у спокої в ньому. Як і деінде.

Ніка, що вже вела конів до імпровізованого загону на першому поверсі сусідньої хатинки, кинула на дівчину трохи стривожений погляд. Злізши з візку Сея попростувала до дверей. Через декілька кроків почула позаду якусь метушню та невдоволені дівочі голоси. Не стримала усмішки. Всередині все було як завжди: занедбано, запилено, всюди висіло павутиння, розкидано поламані предмети інтер’єру та уламки дзеркал, від деяких балок залишилися самі пеньки. Колись тут була гарна зала. Дівчина пройшла до великих сходів посеред кімнати. Деінде в них зяяли дірки, поручні теж майже не зберіглися. Здавалося від найменшого натиску стара деревина почне рипіти, ніби зараз провалиться, але… Крок, другий, третій… І ні звуку. Сходи – те місце, де ширма починає відкриватися. Вони занадто міцні на фоні такої понівеченої зали. Минувши останню сходинку, Сея опинилася на просторому круговому балконі, що продовжувався попід обох бічних стін. І зліва і справа було по дві двері. Посередині, прямо перед дівчиною височіли майже ворота. Колись це була будівля вищої школи. Найпершої у цьому королівстві. А за тими дверями раніше вчилися діти. Прикро, що тепер всі вважали це місце проклятим домом.

Коли Вбивці знайшли цю школу, вона вся була в такому ж стані, як зала та взагалі всі приміщеня першого поверху(як потім стало зрозуміло, там розташовувались кімнати учнів). Прибирати всюди не було сенсу, для життя потрібні лише декілька кімнат, тому Інарі запропонувала облаштуватися на другому поверсі. Заперечень не виникло. Навіть консперацію збережуть, якщо к ним раптом завітає якийсь безстрашний. Класні кімнати використовувалися тепер як особисті, а головна посередині – як дорадча.

– Господи і треба було таскатися так далеко за долею якогось там графа. – почувся позаду втомлений дівчачий голос. Сея обернулася.

– Його могли обрати королем! – Інарі намагалася сперечатися з дівчиськом, що йшло поряд з нею, але також була втомлена. Аргументи ніяк не лізли в голову. – Чи ти не віриш у передбачення нашої бабці.

Сея глухо засміялася. Мова однозначно шла про неї.

– О, Сея! – дівчинка підняла іронічний погляд. Темні очі засяяли роздратуванням. – Що вилупилася? Краще б допомогла!

Вона кинула дівчині торбу з короною, а сама попрямувала ліворуч до своєї кімнати. Сея не змогла стримати сміху. Шимі наймолодша з Вбивць, тому її поведінка іноді буває трохи нахабною і… кумедною. Володарка світлого стриженого волосся та пухких щік вже зникла в кімнаті, звісно не забувши гупнути дверима, коли до кінця сходів допленталася втомлена Інарі.

– Знов вона за своє… Ну, ходімо до кімнат? Нам всім однозначно потрібен відпочинок.

– Так, ходімо. Зараз, тільки корону в дорадчу віднесу.

Інарі кивнула, і зі швидкістю равлика пійшла праворуч до кімнати. Вона та Сея жили на одній стороні, а Шимі та Ніка – на іншій. Трохи проводивши подругу поглядом, дівчина ступила крок та відчинила масивні різьблені двері.

У кімнаті була червона напівтемрява через запнуті фіранки. Крізь них просочувалося зовсім небагато світла, що одразу забарвлювалося коліром самих завіс. На великому дубовому столі посеред кімнати валялися карти та листи, як Сея їх і залишила, коли їхала. Але щось все одно було не так, ніби не на своїх місцях. Таке відчуття з’являлося кожного разу, коли дівчина поверталася з довгої поїздки. На жаль, вона зовсім не могла його пояснити, тому просто ігнорувала. От як і зараз.

Сея неквапливо пройшла трохи далі в дорадчу, бігаючи поглядом по різних предметах. Обабіч біля стін стояли довгі шафи та полиці, догори набиті літературою та різними атласами. Це все було потрібно для роботи Вбивць. Дівчина мала свою невеличку колекцію книг, за якими вона у свій час вивчала долі. То були і заборонені підручники, і вірування, і також особисті нотатки. Зараз вся та література була обережно складена на найверхній полиці, запилена та, здається, вже приросла до дерева. Сея цінує її як пам’ять.

Так, у думках, дівчина дійшла до масивного подряпаного столу. Погляд натрапив на щось, що явно не вписувалося в картину залишеного перед від’їздом. Яскраве перо. Його було не так легко помітити на відстані через червоне освітлення, але зараз Сея бачила його надто добре. Жовто-блакитне, пухнасте. Дівчина зачакловано взяла пір’їну до рук. Під нею лежав трохи пожовклий конверт, запечатаний чорним воском. Трохи придивившись, Сея побачила відтиск корабля. Зрозуміла що до чого.

Це лист від повітряних піратів. Папуга приніс, коли дівчата були у іншому Королівстві на полюванні. Сея зітхнула й відклала торбу з короною на стіл. А цим ще що потрібно? Пірати та Вбивці Мойр були спільниками, якщо можна так висловитися. Перші повністю інформували Сею: про коронації в різних закутках Королівства(а то і в інших), про чутки та настрої людей, про нових дарованих, що зустрічалися в подорожах. А Вбивці, в свою чергу, дешево продавали піратам крадені прикраси. Це був взаємовигідний союз.

Сея не чекала від них листа зараз. Капітан писав ще до від’їзду Вбивць, що найближчі три тижні вони не зможуть нікуди летіти. Тож якщо це не нова інформація, то що? Скучили? Дівчина була надто втомлена, щоб гадати. Нетерпляче відкрила листа, розсіяний погляд автоматично забігав нерівним почерком.

Добрий вечірок, люба
Я там нібито казав, що не буду писати, так от, я, очевидно, збрехав. Поки ви шаталися там десь незрозуміло де, файна новина пройшлася Королівством. В нас намічається коронація! Та ще й яка…
Інтрига.
Принцесу коронують на початку листопада! Отак тепер і їзди на ваші полювання, все найцікавіше могли прогавити! Я дуже сумніваюся, що від цього діла ти спроможна відмовитися, я правий? Так що напиши мені хоча б слівце, а краще циферки, за які ми зможемо купити у вас ту корону.
Хай щастить на полюванні, сонечко
Капітан Кріс

Закінчивши читати, Сея ледь не впустила листа з рук. Роззявивиши рота, вона стояла посеред червоної кімнати, в животі зав’язався вузол хвилювання та передчуття. Вже забувши про геть неправильно написаний лист з дратівливими прізвиськами, якими дівчину чомусь винагородив пірат, Сея сперлася на стіл. Серцебиття ніяк не могло вгамуватися. Здається, це справа, на яку ватажок Вбивць чекала все своє життя.

І Сея не впустить шансу.