Пролог

За все життя у мене було мало захоплень. Ну, знаєте, коли одні омеги заглядалися на альф, що йшли повз, я ж намагався знайти в бібліотеці книгу, яка відповідає моїм високим стандартам. Ні, я зовсім не книжковий хробак. Принаймні сподіваюся на це. Тим не менш, я встиг зіпсувати зір і в п’ятнадцять років довелося носити величезні окуляри, бо інша форма мені просто не підходила. А ще доводиться носити брекети. Саме тоді я зрозумів, що трохи не вписуюсь в компанію інших омег із класу.

Напевно, я пропустив момент, коли всі потоваришували, поки сидів у міській бібліотеці, а коли вирішив висунути ніс у реальне життя, то боляче зіткнувся зі стіною, що утворилася за весь цей час. Простіше кажучи, омеги у свої п’ятнадцять років встигли вирости, стати норовливими особистостями, і їх мало цікавило те, що хвилює мене. Нестикування інтересів, інше мислення і світогляд — і ось, я вже вигнанець. Тільки мене ніхто не цькував і ніхто не бив за школою. Я навіть сумніваюся, що таке буває у реальному житті. О ні, я просто залишався самотнім.

І це не могло залишатися непоміченим. Мій тато вразливий омега, тому, поговоривши з класним керівником до душі, дуже розхвилювався через мою подальшу долю. Справді, я навіть не знаю чому раптом така тривога! Але суть у тому, що вже через два дні після розмови з учителем, тато завалився на кухню з буклетом у руках:

— Ми переїжджаємо! — оголосив він із широкою усмішкою.

Пам’ятається, в цей момент я подавився пластівцями. З чого раптом така різка зміна у нашому житті? Якщо пам’ять мені не зраджує, ми жили в Сіетлі з того часу, як я навчився ходити! І з тих пір жодного разу не переїжджали. Але часи змінюються, чи не так? Я не влаштовував скандали з цього приводу. Безсумнівно, сумно залишати це галасливе місто, але й сперечатися з Міріамом марно.

Може, це я так заспокоював себе? Не знаю. Коли їхав у поїзді, то більшу частину подорожі спостерігав за сплячим татом, намагаючись зрозуміти, що змусило його кинути всі справи і помчати в богом забуте містечко під назвою Гріммвіль? Я двічі намагався загуглити його в Google Maps, але безрезультатно.

— Ох, — я поклав телефон на сидіння, відчуваючи неймовірну втому від дороги. — Навіщо поїздам вирушати о шостій ранку?

— Боже, ти все ще бурчиш?.. — тато розплющив очі, а потім глянув на мене. — Ми вже говорили про це. Почати життя з чистого аркуша, пам’ятаєш? Там у тебе обов’язково з’являться друзі, Мел! В мене вже є нова робота! Це буде прекрасно. Не те що задушливе місто: коли відкриваєш вікна і чуєш гул автівок…

— Але чого раптом? — я здивовано подивився на Міріама. — Мене все влаштовувало й у Сіетлі.

— Але ж у тебе зовсім не було друзів.

Звучить трохи неправдоподібно. Зрештою, я чудово спілкувався зі старим бібліотекарем.

— Якщо тебе це так хвилює, чому я просто не перевівся в іншу школу?

— Не треба корчити з себе розумника, — одразу ж перевів тему тато. — Якщо хочеш щось змінити у житті, то треба міняти щось значне! Я бачу, як на тебе впливає міське життя. Будьмо чесними, ти на метро не здатний нормально доїхати без пригод.

— Ще й як здатний, — слабо запротестував я.

— Та ну? А коли тебе виштовхнули на незнайомій станції?

— Це не моя провина, а тих тупих омег із здоровецькими сумками! — треба ж якось виправдати себе.

— А коли ти заїхав в інший кінець міста?

— Я не знаю, як опинився там. Просто моргнув, а вже десь заблукав!

Тато поблажливо усміхнувся мені. Так, я не люблю міську метушню. Гріммвіль, як запевняв тато хвилин сорок тому, більше нагадує передмістя. Там немає метро, всюди лісова місцевість, одна-єдина школа на всю округу… Тобто, як я зрозумів, досить тихе містечко, де кожен знає один одного.

Навіть не знаю, чи зможу я там вписатися?