Пролог

А ви знали що океан теж має свої почуття? Він так само як і люди може сміятись, злитись та плакати, може бавитись з своїми хвилями та зберігати секрети, а іноді, якщо гарно прислухатись, він може розповісти історію. Зазвичай океанські історії не мають щасливого фіналу, проте мають глибину, та щоб пізнати її, треба затамувати подих та зануритись з головою.  Ця історія була з тих які він розповідає пошепки.  

Того дня океан був неспокійним, бурхливі води топили в собі залишки вечірніх променів сонця, а хвилі бились об скелі, ніби вимагали випустити їх на волю, пронизливі крики чайок пробирали до кісток, насувалась буря. Зазвичай в таку погоду берег пустував та той день був винятком, на мокрому піщаному березі, нагадуючи марево, сиділа худорлява дівчина, здавалось ще трохи і її силует зникне наче та піна морська. Думки незнайомки були далеко від цього місця, вона все думала чи глибина цього океану більша за глибину прірви в яку вона летить протягом останнього року, чи ні. 

 Смак солі на її зранених губах змушував прикусити їх ще сильніше, їй було начхати на ці дрібниці, адже тріснута губа не йшла ні в яке порівняння з тими  ранами що ще кровоточили та гноїлися всередині неї, там де досі стукало щось живе, щось що вже давно не належало їй, маленький клубочок м’язів, який пускав отруйну кров по її жилах, змушуючи проживати ще один сповнений мороку день, а потім ще один і ще один і так без кінця. Цій незнайомці тоді було лиш двадцять п’ять та глибоко всередині в неї вже сивіли скроні, вона вже встигла пройти тернистий шлях від Героїні Війни до вдови Смертежера та втратити по дорозі  все що мала: друзів, батьків, коханого…себе.  Для Герміони життя було океаном, а її душа, лежала на самому дні, в тих чорнотах та глибинах в які не пірнають,  а тонуть заплющивши очі. Тоді тонула вона, тонула сидячи на березі, тонула під дощем що великими краплями бив по її й без того мокрому від сліз обличчі, тонула дивлячись на сірий океан, що так голосно просив її пірнути в нього з головою, тонула в тумані що стелився перед її очима, вона тонула та кожного разу все ж випливала на поверхню.  

 Від нестримних криків чайок закладало вуха, а згорнутий аркуш паперу в кишені  пропалював шкіру до кісток, вона не збиралась виймати його, не зараз, не тоді коли вже майже забула, не тоді коли вже змирилась, не тоді коли сльози почали висихати…вона намагалась стримати себе, намагалась адже вона обіцяла, в першу чергу самій собі, що не буде відкривати старі рани, та в той момент вона їх не відкривала, вона робила поверх нові, бо тоненька рука вже в котре занурилась в кишеню пальто та дістала звідти згорнутий аркуш, який виявився старою фотокарткою, вона була вже дещо потерта від постійного згортання та все ж людям на ній це а ні трохи не заважало бути щасливими. На цьому знімку високий худорлявий хлопець обіймав молоду дівчину, що ткнулась носом в його шию  та м’яко посміхалась, на фоні був той самий океан,  теплі хвилі якого обмивали  голі ступні закоханих.  

“Тоді навіть океан був щасливим” 

Враз болюча посмішка з’явилась на обличчі чаклунки, все що завгодно, вона ладна була віддати душу самому дияволу, аби хоч на хвилинку повернутись в той сонячний день, ще раз торкнутись до нього, ще раз вдихнути його запах…вона все ще носила його пальто з якого вже давно вивітрився цей аромат…хіба не сміховино, що від спадкоємця однієї з найвідоміших сімей Магічної Британії залишилося лише пальто та Герміона була рада й цьому, що завгодно аби вона могла пам’ятати його.  

Крапля дощу впала на фотокартку, відьма швидко згорнула її та сховала в кишеню, вітер сильнішав. Піднявшись зі свого місця вона підійшла ближче до  води без страху намочити вже давно мокрі ноги, сивий пар вирвався з її рота разом з видихом, та вона не помічала а ні холоду, а ні води що набралась в її старенькі черевики, вона все вдивлялась в горизонт, це було прощання.  Вона знала що приходить на це місце востаннє, тут її більше нічого не тримає, тільки сірість що так боляче тисне в її тіло та грозовий океан що так любить вдивлятися в її глибини, здавалось на неї крізь нього дивився сам бог, той в якого вона втратила віру давним давно, той що так вміло ігнорував всі її благання, той що здається і не думав кинути на неї всій погляд, якби голосно вона не кричала.   

“Я знайду тебе, Драко.” 

 Гіркі сльози текли по щокам, а рука міцно стиснула знімок в кишені, Герміона набиралась хоробрості. Витягнувши фото вона ще раз поглянула на нього, запам’ятовуючи кожну деталь, вона повинна була це зробити, це було необхідно, інакше весь її план провалиться.  

Дівчина затримала дихання та вже через секунду кинула фото у воду де його підібрали хвилі та почали відносити в глибини океану, сама ж Герміона розвернулась та пішла не проронивши й слова. Холодний вітер колихав незастібнуте пально з чоловічого плеча та все що відчувала чаклунка – темне, порожнє ніщо в яке вона летіла з кожною секундою все швидше.  

Крижаний океан колисав знімок молодих людей, блондин на фото був все такий же серйозний, а на обличчі дівчини була все та ж сама м’яка посмішка, та океан на фоні вже не здавався таким щасливим.