Пролог

  Князівство Білої Троянди завжди славилося безмежними садами , що з однієї сторони засаджені великою кількістю різних фруктових дерев, а з іншої – кущами різнокольорових троянд , що простиляються вздовж усіх ділянок садів мов барвинкова ковдра.

  У Столиці, – така назва центрального міста Князівства – як і кожного року, відбувся з’їзд голов чотирьох країв Білої Троянди – Смарагдового, Вічної мерзлоти, Полум’яного та Піднебесного – їх сімей , та іншої аристократії, серед яких , був й тринадцятирічний  син голови Полум’яного краю – Юккі. Його не приваблювали такі з’їзди зовсім , багато дорослих, які намагаються розбиратися у складних справах краще, ніж це є насправді. Усі знаходились у саду біля головного палацу, була чудова сонячна погода, Юккі як завжди блукав поміж водограїв, невеликих статуй .Мигцем , він почув знайомий голос , що доносився з вхідної частини саду. То приїхала родина голови Смарагду і єдине, що звеселило хлопця – це поява Кіри – їх десятирічної доньки. Помітивши Юккі , на обличчі дівчинки з’явилася широка усмішка. Підстрибувавши, вона наблизилася до хлопця та міцно його обійняла. Довга , та густа коста Кіри ,через різке тормозіння легко вдарила по спині. Яскраво-червоні очі Юккі, запалали ще сильніше, обличчя налилося рожевим.Через сонячні промені , що падали на Кіру та освічували її очі смарагдового кольору,  довелося прикривати обличчя своєю блідоватою рукою.

 – Я вже почав думати, що мені доведеться блукати по саду до самого вечора – соромлячись, вимовляє Юккі. Кіра, у відповідь лише посміхнулася, схопивши хлопця за зап’ястя та повела в сторону виходу до моря.

  Ще був ранок, годин 9-10, діти точно не знали, тому орієнтувалися на сонце , що й не так сильно піднялося. Як і завжди, вони проводили час на берегу, іноді взводивши невеликі замки з піску, або читавши книги та розмірковувавши над героєм та його мандрами. Книги цікавили лише Кіру, Юккі полюбляв слухати захоплений голос дівчини і нерідко міг задрімати за черговою розповіддю.

  Діти пройшли по піску та зібралися на невелику гірку яка впирається у паркан біля саду, з якого нахилений великий дуб. Цього разу Кіра відкрила свою сумку та з захопленням дістала чергову книгу.

  –  Про що ця? – запитав Юкі, сівши та упершись спиною о паркан.

 – Про дівчину , котра вимушена приховувати свою магію від оточуючих, навіть від свого свого чоловіка, який також має від неї декілька секретів, – Кіра відкрила початок книги та ткнула вказівним пальцем на малюнок: – Дивись! Піднебесся! – Юкі нахилився, на папері були зображені маленькі хатинки, що розташовані дуже близько один до одного, та простягаються вздовж гори до самого верху. Хлопець подивився в очі Кіри, вони палали яскравіше за зорі. Юккі знав, що вона мріє побувати у тих містах, тому не здивувався її погляду.

  – Коли подорослішаємо, то зможемо вирушити туди,- з оптимізмом вигукнув хлопець, але на обличчі Кіри одразу зникла усмішка. Дівчинка закрила книгу та поклала її у сумку, різко піднялася та обтрусила сукню.

 – Ні.- тихо промовила Кіра.

 – Чому це? – з усмішкою запитав Юккі.

 – Недозаволять, сам знаєш, вже буде ні до цього.

Хлопець здивувався тому, як холодно Кіра про це говорила. Він, звісно, також розумів, що рано чи пізно милі прогулянки закінчаться, та вони займуть місця тих самих батьків, що зараз розмовляють про щось нудне та сперечаються між собою. Але єдине, що його хвилювало – це те, що бачитись з Кірою вони будуть лише у якості колег, у нього своя  сім’я, у неї – своя.

 – Але ніколи не пізно втекти, так? – просміявшись, промовила дівчина.

– Авжеж, як у тій історії, яку ти мені читала минулого разу, але сподіваюсь, без трагічного кінця.

– Так…Буде прикро, якщо тебе з’їсть мавка.- Кіра нахилилася до Юккі, та швидко поцілувала його у щоку. Хлопець посміхнувся у відповідь