Пролог

«Вітаю, моя мила хатинка – я знову тут. Поспішаю порадувати заблукалі душі історією про своє минуле, на яке вам, швидше за все, буде відверто начхати. На щастя, мені все одно, що ви скажете, і чи скажете взагалі. Адже тут є тільки я, і нікого більше.

Все почалося, як звичайно, з одного мало примітного дня. Йшов сніг, на вулиці віяло морозом, і від холоду неможливо було втекти навіть у власному будинку. А потім щось сталося. Настільки надзвичайне, що я не зміг утримати це в пам’яті.

Хоч би як не намагався, я ніяк не міг пригадати, що це могло бути. Батьки переконували кидати спроби відтворити події тих часів, і це наводило мене на ще більше здивування. Батько скаржився навіть на банальний огляд у психотерапевта, не кажучи вже про курси лікування, тому я був наданий сам собі. «Все в порядку, нічого страшного», ― мати часто це повторювала, намагаючись переконати мене у цьому.

Однак час минав, і мені просто стало все одно. Якщо їх це не хвилює, то чому має хвилювати мене? Може мені просто наснився кошмар, який я одразу й забув – з усіма буває. Так я казав собі, до певного часу. Поки не усвідомив, що втрата спогадів – це не єдина моя проблема.

Головний біль, раптові напади агресії, прогресуюча ненависть до себе, суїцидальні нахили. Батьки намагалися списати це на перехідний вік, але я більше не міг ігнорувати проблему. Все з однієї простої причини – від моєї присутності почали страждати близькі мені люди. Так продовжуватися більше не могло – мене записали на прийом до психотерапевта. Проте лікар лише поставив діагноз та направив до психіатра для подальшого лікування. Знадобилось ще півроку розбірок з батьком, щоб я нарешті попав до спеціаліста.

За словами психіатра, у зв’язку з шоковою подією пам’ять про неї було втрачено, проте під час обстежень було також виявлено травму голови. Вона ніяк не виражає себе у повсякденності, але через неї можуть бути порушені психічні функції. Щоб не запускати процес, було запропоновано два варіанти: або таблетки, або операція. За покошеним виразом обличчя у батька відразу стало зрозуміло: таблетки так таблетки.

Деякий час все було непогано. Але за підсумками все стало лише гірше. Нові пігулки гальмували уражені відділи в кілька разів сильніше, а на терапію та операцію просто не вистачало грошей. До того ж, хто сказав, що все це не повернеться? Мабуть, ніхто.

«Гидко», ― було моєю повсякденною думкою. «Як же, морока його, гидко». Зачинитися в кімнаті було найрозумнішим рішенням. Не думаю, що хтось вчинив би інакше – у оточуючих немає жодного бажання контактувати з відморозком, який творить із близькими йому людьми відверту маячню. Один погляд, сповнений огиди, давав зрозуміти: «Ти цілковитий придурок, псих кінчений, відвали від мене».

Мені було все одно, ким мене вважають оточуючі. Що я пам’ятаю, а чого ні, і ким був раніше – лише туман. Я не хотів нікому завдавати болю. Я просто хотів бути з усіма, розважатися та отримувати задоволення від життя. «Чому щось подібне відбувається зі мною?» — не раз я ставив собі це питання. Тепер же головним стало те, що я можу спокійно просиджувати штани в інтернеті і не перейматися тим, хто потрапить під мою руку наступного разу.

Все було б чудово, якби не одне «але». Це стійке бажання щось змінити у своєму житті. Бажання впоратися з собою і влитися у суспільство. Бажання… бути коханим.

***

Клавіатура стихла. Опівночі кімната була залита бляклим світлом від монітора. Очі здавались зомбовані, глядячи на екран. Мишку навели на кнопку «Відправити», клацнули. Висвітлилося повідомлення про успішну публікацію. Це була перша виразна стаття у блозі – об’ємна, відверта, нехай і недомовлена. Я відійшов від комп’ютера, вийшов на балкон із цигаркою та закурив.

Вдалині було багато будинків моїх знайомих – вони здавались так близько. Тілом пробіг холодок – освіжає. В голові витала думка навідатися в універ, щоб хоч трохи порадувати мати. Останнім часом вона ходить надто сумна, і це погано впливає на мене.

«І час вже кинути палити».