Пролог.

Більшість підлітків та батьків розсілися у залі посвяти. Джанін Метьюс біля входу розмовляє з Прайорами, здається вони не дуже раді її компанії, та жоден мешканець Чикаго не горить бажанням розмовляти з нею більше трьох хвилин. Найгучнішими виявляються безстрашні, але при цьому найорганізованішими. Якщо подивитися на ерудитів, то можна поперхнути їх самозадоволенням, всі поголовно в окулярах і з високо задертими носами. Самовіддані здається, що злилися з лавами і навіть не дихають. Доброзичливі виглядають такими розслабленими, наче з окремої планети і це приваблює мене. Їм немає діла ні до кого, і нехай у них одна з найважчих робіт і вважають дурними. Я затримую погляд на Емі, жовта футболка і червона спідниця, волосся зібране в неакуратний хвіст. У неї немає передніх зубів, шкіра жовтого відтінку, під очіма синці та це не псує її краси. Вона махає мені рукою, і я посміхаюся. Раптом відчуваю біль у зап’ясті, мати смикає за руку, боляче так вчепившись своїми кігтями зі свіжим манікюром. У її сірих очах можна прочитати гнів та втому. Навіть на обличчі, у правдолюбів лише правда. Моє також мене видає?

— Ти не посмієш піти до доброзичливих! Ти чула мене? —Киваю, звичайно посмію. Моя родина мене вижене якщо залишуся, а там мені саме місце. — Ти здатна на більше, тим більше тест визначив тебе в Ерудицію. Там ти отримаєш допомогу, якої потребуєш. Батько вже домовився з Метьюс. — Хочеться посміхнутися мамі, адже вона сама не вірить тому, що говорить.

Шукаю очима батька, і той якраз наближається до нас. Він киває і мовчки сідає поряд з матір’ю. Навіть не намагається мене обійняти насамкінець. Вони чекали на це шістнадцять років, не пощастило їм зі мною. Ліззі збирає головоломку та притискається до батька, а мати в цей момент ніжно проводить рукою по білявому волоссю сестри.

Ззаді хтось починае смикати мене за капюшон і я різко повертаюсь, що б спалити очима того хто посмів так зробити, та це виявляеться Пітер. Ми посміхаємось одне одному і я відчуваю смуток, що тепер наші шляхи розходяться.

Зворушливе звернення Маркуса добігає кінця і ось підлітки один за одним йдуть до чаш. Я не плескаю і за це отримую тичок у бік від матері. Ховаю руки між ніг, щоб ніхто не помітив як вони тремтять. Три дні тому мене ледве відкачали і батькові довелося викласти чималу суму лікарю, щоб той записав виклик як хибний. Сказати, що батьки були в шоці, нічого не сказати. Вони даже не здогадувались весь цей час, та й не знали як реагувати.

Раптом зала затихає і тепер ніхто не ляскає, всі приголомшено дивляться на дітей Прайорів. Пітер і я  гидко посміхаясь переглядаємося. Ми іншого й не чекали. Обидва Прайори були настільки брехливими у своїх намірах допомогти оточуючим, що дай їм можливість і вони застрелять тебе. Калебу якраз місце біля спідниці Метьюс, а Тріс … Пітер теж збирається до відважних. Довго його терпіти вона не зможе і стрибне під поїзд за власною волею.

Із заздрістю з-під лоба поглядаю на угашену Емі та її батьків. Мені вдалося вчора з нею зустрінеться та отримати подвійний пакетик щастя, як подарунок на випускний. Правда тепер за мною стежили батьки і тому я не вживала мет вже три дні. Мене трясло і дратував кожен звук, голова наче мильна бульбашка, я випила три таблетки анальгіну, але це лише на якийсь час допомогло і зараз мені ставало гірше. Вранці я зірвалася на Ліззі і за це була замкнена в кімнаті до виходу. Ми сидимо тут вже третю годину і я дуже хочу опинитися в туалеті щоб знюхнути доріжку. Важко зітхнувши накидаю капюшон толстовки щоб  не так сильно дратувало світло, та очі не перестають сльозитися.

— Анджеліна Блек! — викрикує Маркус і я готова провалиться, невже моя черга?

Насправді я збрехала батькам, вперше і востаннє. Тест показав, що я маю залишитися в рідній фракції, але якби я залишилася, батьки цього не винесли б. Звичайно наші стосунки не ідеальні, але все-таки люблю маму, тата і маленьку Ліззі. В останній раз глянувши на батьків підвожуся і рухаюся вниз. На мить здалося що вони сінхронно з облегшенням видихнули. Скоро це закінчиться.

В очах все помутніло і мені ледве вдається спуститися сходами. Про те, що я нюхаю, ніхто не знає крім Емі, Пітера та батьків. Як мені це вдалося приховувати цілий рік, адже нас перевіряють на детекторі і вводять сироватку правди? Виявилося коли ти під кайфом, ця сироватка не діє, а на детекторі просто не ставлять запитань на кшталт «Як давно ви нюхали кокс? Може курили траву? Чи кололи в мошонку героїн?», напевно я перша хто не з доброзичливих підсів на наркотики.

В низу світ софітів ще більше заставив очі сльозитися, я не вспівала моргати щоб сховати це, і тому швиденько порізала руку. Перехиливши долонь над чашею доброзичливих я натискала на поріз та кров ледве текла.

Знаю, що батьки мають рацію і мені потрібна допомога, але я не хочу припиняти. Та  Джанін та ще курва, її обіцянкам вірити не можна, як тільки я переступила б поріг ерудиції мене відправили б до ізгоїв, під виглядом власного бажання. То ж мій вибір правильний.

З тремтячої руки нарешті тече тонка струйка крові, і впавши на вугілля ледве чутно зашкварчала.

— Безстрашність! — кричить Маркус, і зал охоплює гвалт оплесків. До мене не відразу доходить що сталося, витираю рукавом від поту та сліз очі і придивляюся до чаші. Дідько… здається я все ж таки стану ізгоєм.