Пролог

Яскраве та водночас разюче світло вдарило в лице. Незадоволено скривившись я відкрила очі злісно жмурячись.

– Яка холера відкрила вікно у палаті? – це перше що спало на думку. Але як тільки шестерні в моєму мозку нарешті нормально запрацювали і я зрозуміла що перебуваю вдома у своєму ліжку, то від радості підстрибнула, але так що втратила рівновагу. Падаючи я зрозуміла що падаю на кактус який якогось біса був на землі та ще й не в горщику. Представляючи що зараз із мене витягатимуть колючки, я закрила очі, щоб не бачити цього дійства. Почувши що приземлилася до мене прийшло здивування. Відкрив очі я побачила що моє тіло напівпримарне, і мало того я не чула болю, хоча була на кактусі.

– Якого хера??? Це я хотіла видати, але ці слова залишились в моїх думках застрягши десь глибоко в горлі. Взявшись двома руками за шию я почала видавати хоч якісь вигуки, але нічого не було чутно, тільки власні думки які в цей момент стали надзвичайно голосні, вони тиснули на мозок що хотілось кричати, але від цього ставало тільки гірше. Все ще тримаючись за шию я почала істерично роздивлятись по кімнаті, але побачене заганяло в ще більший шок. Речі у нашій спільній спальні були розкидані по землі. Той самий кактус що був в горщику валявся не підлозі. А сам же горщик був розбитий на малі деталі. Хоч бери і йди складати пазл. В кутку де були книги, так були зараз вони всі на землі, та що старіші взагалі порвані. На нашому ліжку був розкиданий одяг та всяка біжутерія. Ще одним головним моментом тут була полиця з нашими спільними фотографіями. Все стояло на місці, навіть більше здавалось що хтось до лінійки клав рамку з нашою фотографією, кружки які ми зробили на побаченні в майстерні, шарф який вона мені зв’язала, щоб я знову не підхопила ангіну. Все було дуже акуратно поскладано.

За моєю спиною почувся скрип дверей і я побачила її – прекрасну, але вбиту горем. Це можна побачити в її спухлих від сліз очах та чорному вбранні.

Хтось помер ? Бо вона б в житті не взяла довге чорне плаття та рукавички, хоч вони були шифонові, в таку сонячну погоду. Її довгі каштанові коси були зібрані в пучок, довгі тонкі вії були мокрі чи то від сліз, чи то від туші яка змішалась зі слізьми. Засохлі потоки чорних сліз придавали ще більшого трауру та смутку.

Підняв гостре підборіддя  зеленоока красуня дивилась на рамку із фото. На ній були зображені дві щасливі дівчини. Чорноволоса дівчина в окулярах із тонкою оправою обнімаючи цілувала її в щічку прикрив короткі вії. Гривка що встигла вже трохи відрости впала в очі заважаючи розглянути легкий макіяж на її обличчю. Та ж дівчина на фотографії із довгим шоколадним волоссям усміхалась випромінювала щастя, але зараз дивлячись на неї в теперішньому часі важко сказати що це одна й та сама людина.

Зараз же вона із відчаєм та ненавистю дивилась на рамку. Тільки зараз я помітила в її руках шоколадку. Чорний шоколад Рошен, там ще й наліпка була що показувала про те що вона в акції. В наступну секунду шоколад вже летів в рамку, збивши її та ще одну кружку, все упало зі звуком розбитого скла та глини. Цей звук відбився гучним відлунням в моїх очах. В моїх думках зразу принеслось:

– Чорт, що з тобою, Лісо? З дуба рухнула ?

Але її істеричний крик зразу змусив мене забрати ці думки назад.

– ЧОМУ ТИ МЕНЕ ЗАЛИШИЛА!? ОЛЕКСАНДРО Я ЧЕКАЮ ТЕБЕ ВДОМА НЕГАЙНО. ВСТАВАЙ З ТОГО ЧОРТОВОГО ЯЩИКА І ХОДИ СЮДИ! ПРОСТО ХОДИ, Я ЩО БАГАТО ХОЧУ!?

Великі крокодилячі сльози потекли по її підборіддю, а схлипи ехом роздались по напівзруйнованій кімнаті. До мене прийшло розуміння всієї ситуації, того чому вона мене не бачить, чому кімната в такому стані, одяг в який вона одягнена. До мене нарешті прийшло розуміння всього. В цей момент шок і печаль нахлинули на мене, сльози виступили на моїх очах, а бажання кричати разом із нею стало таким в збіса нестерпне, що хотілось видерти собі все волосся. Тільки от біда той крик застрягав в горлі приносячи неймовірно нестерпний біль, ні не фізичний, я вже ніколи не відчую ті фізичні болі, адже моє тіло під землею, але раз є душа то є і моральний біль, те що треба як сказали добили, але не добили. Підійшовши до неї я стиснув зуби обняла її, вона цього не відчує, але все одно так хоча б мені буде легше, егоїстично, але нічого не вдієш.

Ніби відчувши Ліса поклала руку туди де була моя рука від цього жесту здалося що все-таки вона мене бачить, і просто прикидається, і взагалі що все це то ж тупий і невдалий жарт за який я потім добряче розкритикую і почитаю лекції, але на жаль це було не так. Стадія прийняття прийшла так само швидко як і стадія заперечення.

Що ж тепер зрозуміло, це день моєї смерті, а точніше день коли мене поховали й моє тіло упокоїлось, а душа почала блукати в вигляді примари. Це число 22.04.23 буде зі мною довіку так і з нею.