Пролог

Сонце тільки-но почало пробивати свої перші промінці з-поза хмар. Уся природа ніби застигла в передчутті нового дня. Все живе ще дрімало. Навіть звичайно бурхливий океан зрання поводився спокійно. Це був просто неймовірний момент. Дивлячись на цей спокійний пейзаж важко навіть уявити, що за декілька хвилин він оживе. Що зовсім скоро прокинуться пташки і зруйнують тишу своїм співом, що ось ось на траві, що вкриває весь схил до океану, з’явиться свіжа ранкова роса. Це все ніяк не в’яжеться з тим пейзажем, що зараз тамує на холсті природи цього місця.

Але є щось ще, що на перший погляд є зайвим тут і зараз. Дівчина-підліток, яка сидить, обхопивши коліна, біля високого обриву. Її світловолоса голова лежить на ногах, а втомлений погляд спрямований на блакитну нескінченність океану. Але зайвою вона здається лише на перший погляд. Адже вона вже тут не вперше. Вона була тут вчора, позавчора і колись дуже-дуже давно… З того часу усе змінилося, нічого не залишилося колишнім, крім цього місця. Воно таке як і було вчора, позавчора і колись дуже-дуже давно… Але ніхто не знає, що дівчина тут, ніхто не шукає її, ніхто не знає, що вона приходить сюди кожного ранку вже протягом тижня і приходила так само колись дуже-дуже давно… Єдиний її свідок це величний океан. Навіть трава на схилі до нього вже встигла змінитися за стільки сезонів, а птахи, які були тоді, вже і не живуть зовсім. Лише океан знає про неї. Лише океан береже в собі її таємницю. Лише океан своїми блакитними очима зазирає в душу дівчини, і тільки він один розуміє, що вона відчуває…

А відчуває вона забагато для такого молодого серця. Вона і пережила занадто для такого маленького життя. Може їй би і хотілося, щоб то все було лише примарним сном. Але вона впевнена все було реально. Та зараз це пройшло. І саме тому вона знову тут. Знову з єдиним блакитнооким другом, що знає всі відповіді, але ніколи їх не відкриє. Вона заблукала. Не знає, що їй робити. Вона втратила те, що тільки-но знайшла. Але мусить повернути. Не може здатися. Ціна надвисока…

Дівчина примружує очі, ніби пильніше вдивляючись в блакить великого океану. Але там знову нічого. Нема відповідей, немає питань. Лише нескінченний спокій водяної гладі. Тому вона підводиться на ноги, даруючи цьому місцю ще кілька сльозинок, які спішно витирає рукавом толстовки. Її волосся розвиває ранковий бриз, а в очі б’ють перші промінці ранкового сонця, яке вже достатньо визирнуло з-за горизонту, щоб освітлити все місце.

Новий день… Він починається однаково вже кілька днів поспіль, але сьогодні щось інше в погляді самотньої дівчини. Щось ледь нове ховається в глибині її зелених очей. Щось, що підштовхує її підійти до краю і подивитися вниз, де далеко розбиваються об скелю поки невеликі білі хвилі. Погляд дівчинки темніє на якусь хвилинку, але потім ніби щось або хтось вириває її з тієї темряви. І вона робить крок назад. Тоді знову спрямовує свій погляд на блакитну гладь. Але вже не сумний, не відчайдушний – ні. В її очах засіла впевненість. Вона ніби кидає виклик… океану, світу, всесвіту, долі – усьому. Вона не з тих, хто здається, вона не з тих, хто відступає. Це підтверджує вогонь, що починає розгоратися в її очах, коли вона повільно йде геть. Може якби таке було дано людям, вона би побачила схвальний погляд океану, чи може почула б його підбадьоруючий голос. Та,на жаль, вона цього не чує, не бачить, не відчуває. Але їй цього і не треба. Вона знає, що робити, вона з усім впорається. 

Адже немає часу, чи простору, який міг би спинити нас…