Пролог

«Жінки творять історію, хоча історія запам’ятовує лише імена чоловіків»

(Генріх Гейне).

— У мене є доступ до всіх баз даних, а ти мені кажеш про те, що я не можу знайти команду? — Дівчина піднімає брів та грайливо посміхається, але погляд сірих очей залишається таким же холодним. 

Чоловік трохи старший за тридцять ніяк не коментує репліку дівчини, тільки встає зі стільця, доволі різко, бо той від’їжджає до вікна, що ховається за жалюзями. Два гострих погляди зчіплюються у мовчазній битві, обидва не хочуть поступатися, тільки от чоловік уже давно вирішив, що все віддасть у руки цій рудій відьмі. Вона усміхається, підморгує та розвертається спиною до чоловіка. 

 — Ігоре, ти сам сказав, що цей проєкт наша надія, я ніколи вас не підводила, з чого така недовіра? — Вона ховає гіркоту погляду за пихатим голосом, але чоловік навіть не думає довіряти цьому. 

— Софо, — та не звертає на нього уваги, підходить до книжкової шафи та бере найновішу, яку ще не бачила, — ти прекрасно знаєш, що ми тобі довіряємо більше, ніж іншим агентам. Але це дуже ризиковано, тобі потрібна допомога тут, я знаю, — він тяжко вздихає, — прекрасно знаю, що ти не любиш приймати допомогу з боку, але від цього залежить дуже багато. 

Ох, було б краще, якби вона не знала, але ж це не дурна дівчина, о ні, точно не дурна, просто не дуже просто признавати те, що іноді неможливо зробити все своїми силами. Софія піджимає тонкі сухі губи, знову ставлячи книгу на полицю та протираючи шар пилі, та знову повертається до Ігора. Вона нічого не говорить, тільки злегка киває головою та сідає за стіл, збираючи мозок до купи. Важливі справи вирішуються під тихе цокання годинника на стіні та звуки машин за вікном. Проходить більше години перед тим, як розмова завершується останньою фразою: 

— СЗРУ вже підписали всі потрібні і непотрібні документи, СБУ зробить усе можливе, аби ніхто про нас не дізнався, залишається діло тільки за тобою. — Чоловік кладе перед нею флешку. — Післязавтра у Огієнка має бути список. 

— Добре, — вона підчіпляє довгими, майже музичними, пальцями флешку та кладе її у непримітний внутрішній карман чорної куртки. 

По Києву пересуватися на машині – просте самогубство, особливо, якщо ти працюєш на правому березі, а живеш на лівому, тому Софія поспішає до метро. Хочеться скоріше дійти до дому та зробити хоча б половину із запланованого, слова Ігора про сроки, в які її загнали, зовсім не радують. Дівчина не пам’ятає, коли востаннє по-справжньому відпочивала, брала відпустку, яку їй так часто пропонують, та займалася тим, що душа захоче. Метрополітен зустрічає галасом якогось музиканта, який виконує знайому пісню “Океан Ельзи”, Софія, проходячи повз, зупиняється та кидає дріб’язок, що валяється у кишені. Назустріч ідуть десятки незнайомих обличч, нормальні люди навіть не дивляться на інших, просто йдуть по своїх справах, у той час Величко вивчає кожного. Психологи називають це явище профдеформацією, та їй якось все рівно, сама ж прекрасно знає ці розумні терміни, але це ніяк не допомагає з тим, що вона просто не може розслабитися, продовжуючи неусвідомленно працювати. Дурнуваті важкі двері ледь не дотикаються до неї, дівчина підключає навушники та знов старається абстрагуватися. Надто руде волосся зібране в хвіст, що ледве тримає стара резинка, потяг під’їжджає, а натовп не збирається чекати, люди топчуть одне одного. Від цього шаленого руху можна реально зійти з розуму, тому не всі затримуються в столиці надовго, Софія й сама не в захваті від такого ритму, однак до всього можна звикнути, якщо є бажання та час. 

Вона завжди мріяла про собаку, їй хотілося спаніеля з гарними, великими вухами, на жаль, робота не дає змоги завести собі навіть морську свинку. У квартирі, як завжди, тихо, звуки чутні тільки з відкритого вікна на кухні. Дівчина скидає з себе куртку і кросівки, йде далі, одразу до кухні, бо шлунок виконує китячи серенади. У голові стільки думок, від який просто неможливо позбутися поки не розпочнеш роботу, подумки вона вже попрощалася зі сном та здоровим глуздом. На її, здавалось б, тендітні плечі звалилася така важка робота, але їй це до душі. Може, це дивно, але Софія просто не може жити без цього, без великої відповідальності, гори справ, що треба швидко зробити, без зібраного чемодана, який лежить під ліжком. Це її доля, це її життя. 

Сонце вже давно сіло за горизонт, Київ ніколи не спить, автомобілі продовжують свій рух, люди йдуть кудись або звідкись. Чи лягала спати Софія? Ох, про це вона може тільки мріяти, спина вже ниє від неприродності пози в якій сиділа дівчина майже цілу ніч. Звичайно, у неї були на приміті декілька кандидаток, та це була лише сира ідея, вона навіть не пробила родичів у базах, тільки знайшла тих, хто міг би їй допомогти. На ноутбуці висвічується нагадування про те, що він довго без зарядки не проживе, та вона не ворушиться, продовжуючи читати інформацію про потенціальну учасницю команди. Дешева розчинна кава охолола приблизно годину тому, але жіноча рука наперекір жахливому смаку тягнеться за чашкою. З невеликої колонки не надто гучно лунає знаменита пісня “Eurythmics”, а на дівочому обличчі народжується легка посмішка, вона все ж таки підключає ноутбук до живлення. Перша повністю перевірена кандидатка може не сподобатися Огієнко, бо той дуже сильно сподівався на те, що Софія все ж таки вибере когось з його списку, кого з СБУ. Когось, у кого не має вагіни, — поправляє сама себе дівчина. Проєкт, в якому замішані жінки найголовнішим залишається чоловік, що виводить з рівноваги навіть її, ту, кого на емоції складніше вивести, ніж камінь. Вона видихає через ніс, намагаючись налаштуватися на продовження роботи, зайві думки не мають з’являтися в такі моменти.