Пролог.

Очі ледь відкриваються, змушуючи повіки пекти чи то від недостатньої кількості сну, чи то просто від вчорашнього.. Вчорашнього.. А що вчора сталося?

— “А, точно. Я знову не спав через неї“, — Швидко промайнула думка у юнака, який хаотично лежав на своєму неприбраному ліжку.
Повсюди були розкидані речі, вікно було прикрите товстими шторами охороняючи приміщення від будь-якого сонячного променя. Єдиним джерелом світла був монітор комп’ютера, який цілодобово був увімкнений на вкладці однієї сторінки в Інстаграмі — Адріана Боттічеллі. Італійка, що приїхала дуже-дуже давно до України та вчиться у місцевому університеті на перекладача. Це була кароока юна леді з темними бровима, які яскраво підкреслювали її національність та іноземний шарм. Ще однією з її особливостей було те, що дівчина була пофарбована у блонд, і, чорт забирай, в її випадку це виглядало так розкішно, особливо ці ледь-ледь помітні чорні, як смола, коріння, що відросли з моменту останнього фарбування. Дехто говорить, що вона просто експериментує з зовнішністю, дехто говорить що це лише тимчасова підліткова забавка.. Але всі помиляються.
Тільки Давид знав, чому вона це робить. О, матінко, він все про неї знає. Всю історію, всю біографію, навіть її розпорядок дня, при тому, що в Адріани він хаотичний. Юнак вивчив її, як сотню раз перечитану книжку, яка викликає в нього емоції щоразу, як тільки пальцями торкається її вивчених рядків. Давид на пам’ять вивчив її оточення; Що любить, що не любить, вивчив кожну її поведінкову особливість і кожну морщинку при її усмішці чи коли вона супить свої густі брови.

Важко, але з запалом підіймаючись з ліжка, він підходить до свого монітора та вмикає максимальне освітлення і тепер його кімнату охоплює світло жаху.
Фото.. Маленькі, великі.. Сотні або навіть тисячі фото розклеєних по всім стінам його кімнати й на всіх була Адріана.. В особливу рамку яка була призначена для приміток були акуратно, ідеально прикріплені фото з її профілю, де вона по-особливому гарна, весела, щира. На всіх інших знімках було те як вона виходить з дому, як вона сидить за партою, як вона п’є в кафе її улюблений вишневий мілкшейк і навіть те, як вона роздягається в своїй кімнаті, не вимкнувши світло. Це фото, здається, особливо пом’ятим.. Давид неодноразово торкався цього знімку губами, язиком. О, боже! Як він мріяв бути в той момент з нею! Дихання стає таким важким, як тільки юнак про це думає. Він закочує в своєму збоченому задоволенні очі, ледь відкриваючи м’які губи з яких завжди лунає тихий стогін..
— Моя дівчинка.. Моя квітонька.. Моє повітря та сонце.. — Повторяв він пошепки, кусаючи губи.

Раптом очі загорілися хворим та звіриним запалом як тільки приходить влаштоване сповіщення про публікацію поста.
— Кохана.. Ти виклала нове фото.. Для мене? — Пошепки тремтячими губами мовив світлоокий, швидко оновлюючи сторінку.
Серце калатало щоразу, як тільки будь-яка справа була пов’язана з Боттічеллі. Хвора посмішка, що з’явилася на його обличчі, швидко зникла. Адріану на фото обіймав інший. Інший. ІНШИЙ. Під публікацією був її коментар:

“Дякую за чудовий вечір! Обличчя досі болить від посмішок, які ти мені дарував! Bestfriends!”

Тіло пекло від болю і агресії, вишкіривши ікла наче звір Давид щодуху стиснув щелепу, він взяв свого портативного ножа та почав бити ним по столу з такою силою, що дерево столика тріскалось та вилітало.
— СТЕРВО, ТУПА ТИ СТЕРВО! ЯК ТИ ПОСМІЛА МЕНІ ЗРАДЖУВАТИ, БРУДНА ХВОЙДА! —
Реве як вовк з вискалом Безкостий. Ніж був кинутий в сторону з такою силою, що вона увійшла в стіну та зачепила те саме улюблене фото, де італійка знімає з себе одяг. Помітивши це, Давид швидко підлетів та тремтячими руками, ніжно, наче хвору пташечку, торкається знімка виймаючи ножа.
— Адрі, квіточко, тобі не боляче? Зараз, кицю.. Я все виправлю.. —
Нерви були на приділі, Безкостий шукав тремтячими руками скотч і, знайшовши його, швидко заклеїв фотографію. Тепер вона виглядає ще більш вживаною, пом’ятою, незграбною. Проте Давид більшого і не прохав. головне аби кожен знімок був з ним, в безпеці. Глянувши на це фото, чорнокосий провів знімком по своїм губам, кінчиком язика торкаючись фрагмента її оголеної спини.
— Я нікому тебе не віддам.. Нікому.. Нікому.. М-м.. —

До пар залишалось ще 2 години, тому поки є ще час, хлопець продовжував вивчати нове фото з заздрістю та ревнощами.

***

Давид Безкостий, хлопець з бідної сім’ї та її старша дитина. Хлопчику не приділяли уваги. Батько пішов з сім’ї майже одразу після його народження, а п’яниця мама шукала способу забути про свої проблеми в горілці, забувши, що в неї є син. Вона часто водила в їх дешево орендовану квартиру чоловіків, які часто грубо з нею поводилися в ліжку. Давид чув ці крики, а інколи, в особливо погані дні — бачив. В школі був більш менш щасливим, хоч і часто соромився. Це були його єдині найщасливіші моменти дитинства, особливо ті дні, коли були заняття з математики та його хвалили за швидке вирішення задачок. Але з часом травм ставало більше: вдома з’явився вітчим, який щиро ненавидів юнака, називаючи Давида бастардом та не жалкуючи на хлопця ременя. Коли народились сестри, про нього взагалі забули, що тільки дало зрозуміти йому, що він нікому не потрібен. В один день коли той вертався зі школи в 7 класі, вітчим, коли сестри були ще в школі, а мати на недавно знайденій роботі, чекав хлопця біля входу у подвір’я. Сірі, дитячі оченята, з пустотою дивились на чоловіка і вже знали що його чекатиме. Вітчим зв’язав руки та ноги хлопцю, викинувши в глибоку річку, разом з його портфелем та речами.
Хлопчик прокинувся на березі від штучного дихання якогось п’яниці, який краще будь-якого нашатирю своїм перегаром змусив Безкостого прокинутись.
З того моменту хлопець зрозумів що вертатись додому сенсу нема, в школу він більше не піде і тепер його чекатиме важке виживання на самоті.

***

Давид насправді був гарним юнаком, особливо за сучасними мірками.
Рідкісні сірі очі що нагадували погляд благородної породи Хаскі викликали холод своєю порожнечею. Високий зріст, близько 187 сантиметрів та добрячу вагу у 85 кілограмів. Внаслідок важких фізичних робіт, щоб вижити в жорстокому світі його тіло було чудово побудоване, як у частого відвідувача спортивного залу. Чорне волосся, шовковисте, хаотично на голові розкидане прикривало йому його диявольсько-холодний взір, завжди одягнений у щось темне, що могло його приховати від навколишнього світу. Це відчуття зайвості, відчуття коли ти усім заважаєш, що ти нікому не потрібен та і взагалі твоя доля — це вічне коло страждань стало чимось нормальним для нього. Доки в один день, вертаючись розбитим та нещасним з роботи на електричці, до юнака не підсіла дівчина.
— Будеш бутерброд? Мама мене вб’є, якщо побачить що мої лотки так і забиті їжею, — Приємний, спокійний голос звертався до Давида. Хлопець не до кінця міг зрозуміти чи це звертаються до нього. Дівчина не чекаючи відповіді взяла його руку та поклала туди канапку, паралельно взявши ще собі та активно смакуючи їжу.
— Мене Адріана жвуть, —
Повним ротом мовила студентка з дурнуватою посмішкою. Ковтнувши, Боттічеллі продовжила:
— Я вчусь на перекладача, хоч і дуже сильно хотіла на акторське мистецтво.. Батьки сказали, що це перспективніше, аніж бути артистом.. Але я впевнена, що на магістратурі переведуся в інший заклад і доведу своїм батькам, що вони були не праві!
Давид мовчить не знаючи на кого дивитись: на дівчину, чи на канапку в руці яка швидко нагрілася через хвилювання та страх. Єдине що він зміг тихо промовити тремтячими губами:
— Мене звуть..  —
Різко електричка зупиняється, Адріана швидко бере усі свої речі та з канапкою в зубах махає хлопцеві рукою, вилітаючи з транспорту. Відтепер, ця мить зігратиме основну роль все його наступне життя.