Пролог

Примітка: Хоча серед фандомів вказано “Котів-Вояків”, дані події будуть розвиватися навколо вовків. Інакше кажучи, фундамент моєї історії дійсно майже повністю наслідує “котячий” світ, але матиме кардинальні розбіжності в деяких аспектах.

— Іди геть звідси.

Білі вуха опустилися, а витончена морда осіла.

— Ти мене не почув? — з натиском повторив кремовий вовк. Його колись пишна шерсть зараз позбивалася у бридкі ковтюхи, запорошені снігом. Ніс блистів, а очі раз по раз заплющувалися, немов би вовк ось-ось мав гупнутися на сніг.

— Стрибкольоте, невже більше нічого не знайдеться? — у невірі хрипнув його білявий співбесідник. Нічні тіні заламувалися на худорлявих боках нещасного. Жовті очі були занадто старечими для цього юнака, неначе запозичені. Остання надія горіла в їхній глибині, коли білосніжний незмигно дивився на Стрибкольота.

А той лише зітхнув. Пара окутала його морду.

— Зрозумій мене правильно, друже. Громовий Клан знаходиться… — очі сумно втупилися в гладкі сніги. — Не в кращому стані, ніж усі інші.

Білий вовк ошелешено відкрив і закрив рота. Голова похилилася донизу, де біля його лап лежали жалюгідні туші білки та кролика.

Вітер сердито роздухував хурделицю, змушуючи худорлявих вовків дрижати, як мишей у норі. Верхівки темних ялин похмуро хиталися, не чинячи опору.

Напруга поступово сходила з морди Стрибкольота, і на її місце ступив справжній жаль.

— Мені дійсно шкода, ох, — худорлява лапа слабо потерла носа. — Я не знаю, що з нами діється. Вчора винесли вирок Сонцестрілу, вояки хворіють, цілителі не чують Небоклану, вовченята голодні…

Він замовк, але насправді багато чого накопичилося за останні дні. Можливо, білий вовк щось і відповів. Але через хурделицю Стрибкольотові ледь вдавалося його бачити, не те, що чути.

Направду кожному Клану зараз було досить своєї біди.

Стрибколіт ступив до білосніжного вовка та притулився до його морди щокою. Той відповів йому, заплющивши очі.

Заметіль нещадно обдувала двійко постатей, що були радше схожі на ходячих скелетів, а не на мисливців лісу.

— Стрибкольоте! — крик з підліску ледь зумів дістатися їхніх вух.

Але щойно це сталося, як обоє схопилися на лапи зі сполоханим виглядом. Білий вовк вхопив пласкі туші білки із кролем та з усієї сили кинувся тікати. Стрибколіт залишився сам перед кістлявим плямистим вовком, який трусився серед ялин.

— Що ж ти коїш, Стрибкольоте! — його вереск переходив в істерику. Запатланий сірий хвіст розчаровано мотався на снігу. — Ти ж… святий Небоклане, ти ж воєвода! Як ти міг! Як ти міг!

Блакитні очі Стрибкольота розчахнулися від страху, але лапи негайно понесли його до співкланівця. Та той у розпачі кинувся навтьоки.

— Зажди, Крапоспіве! — сніг шалено скрипів під лапами, а вії поступово замерзали від холоду. — Я зараз все тобі поясню!

Але Крапоспів прудко мчав попереду і навіть не хотів чути пояснень. Він побачив достатньо. Настав час розповісти усьому табору правду.

Серце Стрибкольоте шаленно било по ребрам. Перед очима уже плавали плями від тривалого голоду, а лапи плуталися. Звісно, Стрибколіт розумів, що Крапоспів поспішає до табору. Але далі воєвода був фізично не здатний бігти. Він уже довго і крихти в роті не мав на пару із провідницею Клану. Кожен шмат віддавався старійшинам, королевам, а на кінець – воякам. Якщо щастило, і в кагаті залишалося декілька клаптиків, то їх нарешті забирали собі воєвода та провідниця. Та зазвичай не щастило. Стрибколіт ніколи не жалівся. Такими були правила Кланів.

Які він, утім, порушив. І тепер його чекало покарання.

Повільно плентаючись додому, воєвода був готовий його прийняти.