Пролог

-Кіро!
Великий букет бузку, майже повністю заховав обличчя хлопця своїм цвітом, ховаючи його сяючу посмішку від сором’язливих хмаринок на небі.
-Ти наче цей бузок, твоя краса така ж тендітна як ці квіти, шкода що, в’януть вони так швидко…
-Ну ти чого, дурнику, усі квіти колись зав’януть, але це аж ніяк не позбавляє їх краси. – обличчя дівчини, сповнене ніжністю, обдував теплий весняний вітер. – Нехай ці квіти зав’януть, я і так вже давно впевнилася в твоїх почуттях.
Річниця відносин. Рік… Наче такий довгий строк, скільки всього можна встигнути за цілий рік життя. Але проживши цей час, повертаючись спогадами у початок цього маленького кроку життя, власної історії ти розумієш, що зробити можна було б врази більше, більше встигнути прожити, більше кохати, більше бути разом…
Кіра та Алекс вже рік були у стосунках, і цієї весни, саме у розпал цвітіння бузку вони святкували день свого першого «Кохаю». Можна було б собі уявити дівчину в весняно-білій, наче хмарина сукні, хлопця, що тримаючи на руках тендітну, наче квітка дівчину, кружить їх серед цілого океану білосніжних кульбабок, у танку пі акомпанемент заливистому, наче дзвіночок сміху у цей вже спекотний квітневий день. Але у дощових хмар була своя думка на цей рахунок…
Моя історія почнеться саме сьогодні, у день мого 20-го дня народження, день мого кохання і день моєї загибелі.
Я народилася у місті з живописними краєвидами, в країні у самому серці Європи, жила звичайнісіньким дівочим життям, мої плечі завжди були огорнуті любов’ю, руки заплямовані фарбами коханої мною справи, а моя голова була заповнена мріями про щасливе спокійне майбутнє, ідеальне життя, правда ж… Моє ім’я – Кіра, мені 20 років… Майже.. У свої 18-ть років я зустріла хлопця, що своєю посмішкою відкрив для мене світ нічного зоряного неба, прохолодного морського берега, та гарячого серцебиття. Його і’мя Алекс, його русе, кудряве волосся, що постійно спадає йому на його зелено-золоті очі, гарні руки, його посмішка з ямочками розбили моє дівоче серце, що міцно трималося льодяної стіною, вона була збудована застереженнями батьків, про хлопців-дурнів-лобиряк, але як би не противилася голова, перед чарами цієї посмішки встояти я не змогла. Можливо і він думав так само, ті квіти, що він мені приносив, прикрашали смітник батьківської кухні, щодня.. Так він жодного разу за 3 місяці не схибив, і кожного ранку приносив мені букет квітів, то були троянди, гвоздики, ромашки, але лише бузок став тим самим «Кохаю».
…
Голова розколюється..
-Де я? – ледве підіймаючи голову, буркочуть мої вуста.
Кімната.. Наче моя… Одяг… Вуличний.. Що сталося..
-Дзеркало..
Ледве здійнявшись на ноги, вона поплелася у бік ванної кімнати. Минувши ліжко, шафу, здійняла руку, щоб натиснути на ручку дверей. Неприємний скрип розривав і без того вже квадратну від болю голову, ще й чомусь так болить у грудях.. Ось і дзеркало.
– «Спочатку вмиюся..»-пронеслось у голові.
Кілька рухів і прохолодна вода приємно окропила лице, стікаючи з долоней.
– « Навіть очей не маю бажання відкривати…»
_Дідько.. Що це.. – погляд дівчини впав на дзеркало, ранкове помутніння спало.
Обличчя було геть перемазане чимсь червоним, потікший макіяж тільки додавав драматизму відображенню.
Погляд на руки..
– «Та що.. Блядь.. Зі мною трапилося..»
Тендітні руки дівчини були залиті темно-багряними краплинами чогось напів-рідкого. Кров… Оглянувши себе, поранень вона не знайшла, тоді чия ж це .. кров..
Плескіт води заглушав думки і без того спантеличеної, чи краще сказати наляканої дівчини.
– «Швидше змити..»
Стукіт у двері спальні порушив цей безмовний процес..
– Доню, все гаразд? Спускайся вже снідати! – пролунало за дверима.
-Так, мамо, вже біжу!- голос тремтів, але гучність крику сховала у собі ноти страху.