Пролог

Ранок. Сонце сходило освітлюючи своїм промінням Британське місто Л’Менбург. Бувшу нічну тишину почали пронизувати звуки машин. Місто прокидалося. Хтось відправлявся вчитися, хтось на роботу. На відміну від центру в кварталах де знаходились приватні будинку було відносно тихо.

Так було і в будинку сім’ї Майнкрафт.

– Вілбур! – почав був кричати один хлопець на другого стягуючи з нього ковдру – Ну давай ми не встигнемо до першої пари!

Сплячий раніше хлопець поморщився від холоду і пересиливши себе відкрив очі. Ворухнувся на ліжку, і сонним поглядом подивився на ту людину яка посміла порушити його солодкий сон. Вілбур виглядав як та людина яка заснула годину тому. Дуже спутане волосся, пом’ята піжама, темні кола під очима, сонні і вимучені карі очі наповнені роздратованістю. Дивився хлопець на не менш сонного але виглядаючого набагато краще. Довге ніжне рожеве волосся не було спутаним, під очима не було кругів, а погляд не природно червоних очей не був змученим. Навіть піжамні штани і футболка виглядали краще.

– Техно! Ти мене ще б холодною водою облив! – промовив Вілл почавши ворушитись від відчуття, що його щось тисне під ребром – Як можна бути таким жорстоким… – брюнет подивився на предмет болю – це була ручка і потріпаний зошит в синій палітурці з жовтими зірочками – ехе-хе.

– Думав над цим але вирішив помилувати і просто стягти ковдру.Чекай, що ти робиш? – Техно почав видивлятись на об’єкт який Вілбур старався від нього сховати – Ти що знову слідкував за нашим сусідом?! Мені здається Філза тобі зрозуміло пояснив так не робити!

– Ну скільки мені вам говорити з ним щось не так – Вілл підвівся і підійшов до вікна біля якого стояв направлений на сусідський будинок телескоп – дивись! Єдине, що ми про нього знаємо – це те що він Клей, йому 22 і він тричі був офісним робітником року на своїй роботі. Ну от зараз подивись вже 7:00 бачиш! – сказав це показуючи на високого блондина і костюмі який тільки що вийшов і поїхав на роботу – Він кожного дня виходить на роботу в один і той самий час! Хіба це не дивно?

– Просто на відміну від тебе дехто завжди слідкує за часом, і взагалі більш уважніший. Бо якби ти був таким же і поставив будильник як я тебе просив, то ми б встали на пів години раніше і вже б спокійно їли.

– Стоп? Що!? Я перший у ванну! – сказавши це Вілбур перегнав Техно і вибіг до ванної кімнати.

***

На кухні вже давно стояв приємний запах. Жарячи яєчню за плитою стояв високий чоловік. Довге брудно-блондинисте волосся було зібране в неакуратний пучок. Ледве помітна борідка, чисті блакитні очі які пильно стежили за тим щоб їда не підгоріла. На ньому було одягнута чорна футболка і звичайні джинси, а поверх пастельний зелений фартух.

В кухню вбігли двоє хлопців.

Вілбур який був одягнений в ніжно жовтий светр і чорні штани, а неслухняне волосся було менш більш прибране. І Техно в червоному світшоті і джинсах, а довге волосся було зібране в хвіст. Перший швидко побіг до столу і хапнув гарячий тост та побіг у прихожу.

– Вілбур ану сядь за стіл! Некультурно бігти по дорозі з тостом в роті!

– Він просто спішить.

– На першу пару не встигаю. Я мушу…

– А чому тоді Техно нікуди не спішить? – з підозрою спитав Філ.

– А це все тому, що наш Вілбур в ночі знову слідкував за нашим сусідом – з переможною усмішкою сказав Техно.

Філза повільно повернувся в сторону Віла. Серйозний вираз обличчя говорив про розчарування і серйозність. Вілл повільно сів за стіл і винувато подивився на батька.

-Що я тобі казав на рахунок стеження за приватним життям нашого сусіда?

– Не робити такого.

– А ти?

– Зробив, але як ви не розумієте? В ньому щось не те, а ви вважаєте його звичайною людиною.

– Ти в курсі що це карається законом? І взагалі мені здається, що хтось вчора жалівся, що в його групи хочуть забрати приміщення – з докором промовив Філза.

– А? Точно треба спішити.

На цій ноті Вілбур покинув будинок.

– Він незмінний. Добре я теж іду. У мене сьогодні незаплановане фехтування так, що сьогодні я буду пізно.

На цьому двоє хлопців покинули будинок.

***

Дорога до університету була спокійна. Університет знаходився близько до центру міста. Поблизу були парк, та вулиця з магазинами, а ще дальше був гуртожиток. Сама будівля навчального закладу була масивною і поділялась на три корпуси. Перші двоє це були сам університет і ще школа, будівлі яких з’єднані коридором з скляними стінами на другому поверсі. Третій корпус представляв з себе гігантську бібліотеку і музей присвячений історії школи та університету.

Хлопці якраз переступили поріг воріт.

– Черговий нудний день. До речі що за фехтування нині? Чи ти..?

– Боже Вілбур ні, ти… Ах у нас на початку наступного місяця змагання з сусіднім графством. Так що так, і навіть не думай на мене чекати. Ти будеш потрібніший Філу.

– Добре, добре. Ну ти іди, а я тероризувати дирекцію за кімнату для нашого гурту.

– Вілл! Техно! Чекайте! – раптово почулись голоси за спинами.

Брати повернулися на джерело звуку. Там вони побачили двох інших хлопців. Обоє були дев’ятикласникам тої школи при університеті, але виглядали зовсім по різному. Один був коротким з коротким коричневим волоссям і зеленими очима. Одягнутий він в брудно зелений светр та чорні джинси. Його звали Таббо. Другий був вищий навіть за Віла. Волосся в нього було брудно русе, а очі небесно голубі. На тілі було чорно-біле худі і чорні штани. Його звали Ранбу. Ці двоє були найкращими друзями ще з 5 класу коли вищий перевівся в цю школу.

– Що сталось? – запитав розоволосий.

– До нашого класу завтра прийде новенький! – на емоціях викрикнув Таббо

– А ми тут при чому? – вигнув брову в питальному виді Техно.

– Ми там взнали, що новенький буде жити по сусідству з вами – набагато спокійніше відповів Ранбу – тому ми подумали, що ви можете знати хто це.

– Хм… Сумніваюсь, що у нашого прекрасного Бобі Харінктона появилось щось більш важливе ніж його любимий джип.

Раптово позаду нього різко збадьорився Вілбур та так само різко скрикнув:

– А як же Клей він йо…- договорити він не зміг через руку брата яка закрила його рот.

– Ну це можливо але я не впевнений і взагалі якщо він завтра приходить то і спитайте його завтра. Ви ж до завтра не вмрете з нетерпіння? – Техно подивився на учнів з скоса – ідіть до школи я нині надто зайнятий – після чого потягну брата за собою в університет.

– Ти якого біса витворяєш – промовив Вілл як тільки вирвався з хватки брата – новенький не переживе педантичності Клея. Треба негайно викликати органи опіки.

Розоволосий глибоко вдихну і видихнув. Він схопив другого за руку і заверну за спину та притиснув до стіни.

– Ей!

– Спокійно Вілл! Ти перегинаєш палицю. Ми не знаємо хто кого встановлює так що ти зараз звучиш як якийсь божевільний. Тому раджу взагалі забути про твої підозри інакше буде гірше.

– Та зрозумів я. Відпусти мені боляче.

На цьому моменті на території навчального закладу пролунав дзвінок. Техно відпустив Вілбура і мовчки направився до будівлі. Інший теж пішов за ним.

***

По обіді цього дня неподалік від Л’менбурга під дитячим будинком стояла машина Клея. В ній сидів хлопець років 15. Блондинисте волосся, голубі очі. Тіло було худим. Одітий був білу футболку з червоними рукавами, джинси і кросівки під колір футболки. Його звали Томмі. Він сидів в машині уже кілька хвилин поки старший чоловік у костюмі розмовляв з жінкою. Том нервово закусив губу – це був 7 раз коли його усиновлювали за останні 4 роки. Думки обірвались коли Клей сів в машину. Він повернувся до хлопчика, і усміхаючись сказав:

– На надіюсь ти будеш хорошим хлопчиком Том.

Це був початок аду.