Пролог

Чи можемо ми вважати, що все, що нас оточує – справжнє? Всі люди, що так неочікувано з’явилися у нашому житті і так само швидко зникли, не лишив після себе й сліду. Та й слів від них ніяких і не було. Вони просто зникли, залишилися лише в нашій пам’яті фантомом. Чи були вони насправді? Чи мозок сам вселив нам думки про те, що ці люди справжні, а не лише сбій в системі?

Перший місяць літа вже закінчувався, але сонце лише починало обпалювати землю своїми яскравими променями, сховатися від яких було важче, ніж від куль, що летіли прямо в твою голову. Не дивлячись на спекотну погоду, вулиця не вщухала від голосів, що ставали все голосніше, варто було годинниковій стрілці приблизитись до вигравіруваної золотої десятки на годиннку. Блад наглядав за стрілками, які, здавалося, і зовсім стояли на місці, присіли у затінку, сподіваючись, що сонце не дістане їх тут. Емоції переповнювали тіло, очі не перестаючи обводили позолочені числа, долоні пітніли, потріскані уста про себе рахували. Цього дня він чекав усе життя. Тепер, коли війна завершилась, Блад може знову стати тою дитиною, якою завжди хотів бути. Весь страх зник в той момент, коли, відкривши вхідні двері, він побачив там людину, чиє життя йому було важливіше свого. Вінстон тримав в руках невелику пошарпану валізу, вона була порожня, адже все, що йому потрібно зараз знаходилось перед ним – це його син. Очі вмить наповнились сльозами, варто було йому побачити вже дорослого Блада. Здавалось, що ніхто не може так змінитися за чотири роки, але Вінстон думав лише про те, скільки всього він пропустив. Неначе все життя. На війні час безкінечний. Але тепер він тут і більше ніколи не піде. У нього були надії на це…

Годинник пробив десяту годину, Блад підскочив і, сам того не усвідомлюючи, побіг на кухню, голосно кричачи і стукаючи ногами,  ніби намагався розбудити весь світ. Мати сиділа за столом все не в силах відвести погляд від Вінстона, що неначе був для неї сенсом життя. Блад бачив як її очі покриваються сльозами щастя, коли батько лиш з’явивляється в кімнаті. Він й сам до смерті був радий його бачити. Живим.

– Невдовзі розпочнеться парад, ми запізнимось! – крикнув у поспіху Блад і потягнувся за руками батьків, намагаючись наблизити їх до дверей.

Перед тим як піти на війну Вінстон сказав таку фразу:

– Коли я повернусь, то обов’язково відведу тебе на парад нашої перемоги. Твоєї перемоги, тому що я йду на війну заради тебе, маленький. І повернусь. Я обіцяю.

Мати тоді не витримала й заплакала, знаючи, що він може не стримати свою обіцянку, хоча й не хотіла це визнавати. Але Вінстон був впевнений як ніколи. І Блад вірив йому. Чекав той парад, тому що знав, що батько повернеться.

– Все добре, малий, в нас ще купа часу, нема куди поспішати, –  усміхнувся Вінстон зловивши себе на думці, що зараз він дійсно відчуває себе щасливим. Він разом з сім’єю, а більше йому і не треба. – Я знаю як ти чекав цей парад і не дозволив би собі запізнитися на нього. Я ж обіцяв тобі.

– Я люблю тебе, тато. Я завжди знав, що ти повернешся. Ти переміг їх усіх! – вже тихіше сказав Блад і, опустив голову вниз, щоби батькам не було видно його обличчя, витер сльози з очей.

Вінс протягнув руки вперед укладаючи сина в обійми. Блад відчував себе захищений від всього світу. Тепер коли його батько з ним світ став іншим.

– А зараз нам вже потрібно бігти, якщо ми не хочемо запізнитись на парад, – додав Вінс відчувши як від цих слів серце Блада мало не вискочило з грудей.

***

Натовп зібрався біля центральної дороги в передчутті виїзного оркестру. Урочисті фанфари бентежили кров, вдалині чулися звуки ударників, десь захоплені крики. Оркестр наближався. Намагаючись розгледіти хоча б що небудь Блад пробивався крізь натовп, завжди підпригуючи і відштовхуючи заважаючих йому людей. Але всі лише зачаровано дивились на дорогу, не помічаючи дитину під ногами, що так прагнула побачити парад.

– Блад, повернись! Звідси подивимось, – кричав в кінці натовпу батько, але його крик розчинявся в сотні голосів.

Але повертатися було запізно. Оркестр був вже близько і Блад чув мелодію яку він вів за собою. Тіло покрило хвилююче тремтіння, залишилося зовсім трішки і він побачить свою мрію, варто лише пройти ще далі.

– Блад, негайно повернись, тебе затопчуть! Блад!

Раптово всі голоси зникли, тільки тиха мелодія чулась десь спереді. І він йшов до неї, неначе бачив світло в кінці тунелю. Ще один крок та занавіс впаде, відкриваючи вид на… Сильний поштовх в спину несподівано збив Блада з ніг, заставляючи впасти на землю. Усвідомлення ситуації ще не встигло зародитися, як по тілу почали повторюватися удари. Оркестр наближався, люди юрмилися ще сильніше. Спроби вдихнути в легені повітря закінчувалися провалом, хтось знову завдав удару. Блад в паніці став оглядатись намагаючись знайти в натовпі батька, але поруч нікого не було. На ногу наступили і він відчув, як та починає повільно пульсувати, розносячи біль по всьому тілу. Блад хотів закричати, але сил на це не було. Та і навряд чи це би йому допомогло. Кожна спроба піднятися зразу закінчувалась черговим ударом. Поки натовп сам не викинув хлопчика до дороги. Холодна рука вчепилась, неначе голки в його плече, підіймаючи з землі. Музика, крики, голоси змішались в щось одне і Блад відчував як це починає його лякати. Незнайомець, піднявший хлопчика з землі, зі здивуванням роздивився його обличчя. В очах все розпливалось, тіло пульсувало від болю, память каламутніла, але Блад ясно бачив обличчя незнайомця. Коротке біле волосся, що так виділяло хлопця із натовпу інших людей, робило його образ виділяючим, чорна підводка під очима, довгі вії, густі темні брови й вбрання… 

” – Доволі дивний одяг,” – подумав Бла, поки свідомість не повернула його в реальність.

Той хлопець був ніхто інший як ведучий оркестра. Він зупинив свою пісню, лиш щоби не дати натовпу вбити хлопчика, що вирішив, що може побачити парад зблизька. 

– Ти як? – запитав він і відпустив Блада, даючи йому час прийти в себе.

– Я… Зі мною все добре.

– Де твої батьки? Що ти робив сам у натовпі? – наполегливо запитував хлопець не звертаючи уваги на оркестр, що йшов навколо.

– Я не… Я не знаю де вони. Я хотів дістатись до дороги, щоби побачити парад.

Незнайомець на хвильку замислився, здавалось, неначе в його голові зараз проноситься весь світ, треба було скоріше вирішувати проблему з хлопчиком. Швидким поглядом оглянувши натовп, що з диким очікуванням чекав продовження оркестру, він взяв на руки Блада і пішов вперед, до інших учасників їх маршируючої банди.

– Підеш зі мною, одного я тебе тут точно не залишу, так що будеш вести парад з нами, – не оглядаючись сказав ведучий. – Я Джерард, а тебе як звати?

Зіниці розширились як тільки Блад почув, що буде вести парад разом з іншими. Тепер він стане частиною того, про що міг лише мріяти.

– Я Блад.

– Що ж, Блад, чи готовий ти повести весь цей оркестр за собою? – куточки його вуст трішки піднялись, Джерард озирнувся, щоби подивитись на побліднівше обличчя хлопчика.

– Я не знаю чи зможу… Я же лише хлопчик, а не герой як ви всі.

– В тебе все вийде.

Приєднавшись до інших учасників оркестру, Блад зі страхом оглядав натовп, що лише кілька хвилин тому, мало не перетворив його на фарш. Тепер він має вести парад для цих людей. Вести парад для своєї сім’ї, для себе самого