Пролог

„На чорних пелюстках, на ворона крилах, пухкий, ти танув, як вода. І я розпалася на тисячі зірок.” © Vivienne Mort

— Мені шкода, Северусе.

Високий холодний голос Темного Лорда луною йде у вухах, кров із ран на шиї струменем тече на підлогу, так швидко, ніби він і не приймав заздалегідь готове зілля, передбачаючи такий результат ситуації, і ніщо не може зупинити цього червоного потоку.  Шурхіт довгих мантій – а потім тиша.  Абсолютна тиша і холод, що підступає до серця.

Це смерть.

Він знає, що це смерть, але що  може вдіяти.  Лише сподіватися, що зілля спрацює, і він не спливе кров’ю, поки його не знайдуть, аби допомогти.

Зовсім поруч лунає скрип.  Потім хтось схиляється до нього.

Очі Лілі.  Цей смарагдовий відтінок він упізнав би серед тисяч подібних.

Снейп кліпає.

Ні, це лише хлопець.  Клятий хлопчик, через якого і закрутилося це все.  І чекати від нього допомоги, ясна річ, не варто.  Він і не намагається допомогти.  Лише стає навколішки поруч із ним і тупо дивиться на кров, що випливає з ран.  А час спливає.

Розповісти все що треба вже немає можливості.  Залишається лише один спосіб.  Хапає залишки сил, майстер зілля судомно стискає  пальцями шию, ніби намагається зупинити кровотечу, потім ледь чутно хрипить.

– Візьми… Візьми це… Збери…

Ні, мабуть, він не  тупий, яким Снейп завжди його вважав.  Хлопець обертається і простягає руку до дівчини, що стоїть поруч – Горлуа, єдина слизеринка, яка дивно, контрастно вписалася у грифіндорську компанію. Той третій силует поруч напевно молодший Візлі.  Дивна трійця, якої б не мало бути.  Скільки разів він ловив їх на  межі порушення шкільних правил. І скільки разів Керолайн перепрошувала за своїх друзів з Грифіндору.   Треба ж такому статися, щоб саме ці особливо ненависні йому студенти зараз стояли тут і дивилися, як він ось-ось помре.

Дивились і не робили нічого, щоби зупинити це. Навіть Горлуа, студентка його факультету. Він таємно уважав її кращою навіть за Мелфоя.

Втім, він і не розраховує на їхню допомогу.  Хлопці ненавидять його чи не більше, ніж він їх.  Може, навіть радіють, що він помирає.  Вважають, що він на це заслуговує.  Вони ще не знають.  Не знають, що старий інтриган сам спланував свою смерть від руки свого найкращого шпигуна.  Не знають, що інших варіантів не було, бо непорушну обітницю не можна ні скасувати, ні розірвати – тільки виконати.  Не знають, що він зараз єдиний, хто має в руках останній ключ до перемоги над Волдемортом.  Останній шматочок пазлу.  І якщо Поттер не дізнається про це – всі вони приречені.  Якщо Поттер не дізнається – вся підготовка, весь цей щоденний смертельний ризик був марним.

«Ну ж… Зберіть це, дементор вас поцілуй! Зберіть і геть!..»

Дівчина зрозуміла.  Мабуть, холодну голову зберігає тут лише слизеринка.  Вона підіймає паличку, вичаровує з повітря крихітний флакон і суне його в простягнуту долоню Поттера.  І той нарешті починає збирати чужі спогади, що лилися з очей і вух пораненого тонкими сріблястими цівками.  Снейп лише відчужено дивиться на сріблясту хмарку, що клубочиться у флаконі під корком.  Йому треба було сказати хлопчику багато чого.  Невже це все, що від нього залишиться?  Так мало… Нікчемно мало.

– Подивися на мене, – шепоче він.  Це навіть не шепіт.  Швидше, шелест листя на вітрі.  Треба передбачити це.  Треба було заготувати більше настоянок, треба було подумати про змію, треба було знайти протиотруту, застосувати магічний захист, зробити хоч що-небудь, ну хоч що-небудь, щоб Темний Лорд не зміг застати його зненацька… Він же знав, що його не  лишать живим.  Тільки не після того, що він зробив.

«Поглянь на мене… Поглянь…»

Її очі.  Очі Лілі.

Чому, чому цей хлопчина успадкував її очі – а все інше від Джеймса, його ненависного ворога?

Снейп дивиться в ці очі якийсь час, невідривно, непорушно, а потім сили залишають його остаточно.  Він відвертається від хлопця і порожнім поглядом дивиться в стіну.  Зілля, яке раніше завжди допомагало, нарешті починає працювати, в’язкою субстанцією важко розтікається венами, але занадто пізно.  Час втрачено.  Він не встиг закрити рани, а тепер тим паче не зможе цього зробити.  Не зможе навіть підняти паличку, що так і лежала поруч із ним на підлозі там, де він її випустив, коли Наджіні напала на нього.

Скрип мостин.  Вони пішли.

І знову тиша.

На нього хвилями накочує задушлива темрява, що геть-чисто глушить усі відчуття.

Він програв.

«Пробач, Лілі… Я не можу врятувати його… Я нікого не можу врятувати…»

Вибач.

Вибач.

Вибач…