Пролог

Техьон збіг мармуровими сходами і звернув направо, до кабінету ректора. Його поселили у двадцять першу кімнату, нагородивши двома сусідами, яких він терпіти не міг ще зі школи. Втім, з боку цих двох теж «ніжних» почуттів очікувати не варто. Зайшовши в кімнату і усвідомивши своє становище, Техьон розлютився і грюкнувши дверима, під смішки хлопців, помчав до дядька.

Зайшовши до кабінету без стуку, за що отримав докірливий погляд спідлоба, він одразу попрямував до столу. На столі ректора був справжній безлад. У повітрі літало перо, чоловік явно щось підписував, а на столі лежало кілька стосів списаних аркушів. Чорне волосся до плечей, зазвичай розпущене, зараз було зібране в недбалий пучок на потилиці. Кім підійшов до столу ближче.

-Пересили мене в іншу кімнату.

-Нема місць. – Сказав ректор і знову уткнувся в папери, якими займався.

Листи на столі виявилися листами з необхідними інструкціями та переліком предметів на майбутній навчальний рік для адептів старших курсів. Академія забезпечує учнів інвентарем по максимуму, але щось старшим курсам доводиться купувати самим. Техьон часто приїжджав сюди на вихідних і був на зимових канікулах, коли випускники мали випускні іспити. Це були справжні випробування, справжня боротьба з нечистю. Душа вимагала бою, але не з давніми ворогами.

-Я знаю, що є вільна кімната, бо там ніхто не хоче жити, засели мене туди і заради Темряви та Смерті не підселяй до мене нікого.

-Те, ти хоч знаєш яка кімната вільна?

-Тринадцята. І випереджаючи твої питання, я знаю її історію, вся академія лише про це й гуде.

Ректор глянув на свого племінника грізно. Техьон знає, що він переживає за нього і не тільки тому, що вони родичі, а й тому, що вони друзі, вони швидше, як брати, адже їхня різниця у віці становить якихось десять років. Власне, саме тому Техьону можна було приїжджати сюди і спостерігати за життям Академії раніше вступу. Він довго канючив у батька дозволу, поки дядько не втрутився і не сказав, що Кім проблем не доставить.

Техьон простежив за тим, як ректор втомлено відкидається на спинку крісла, складає руки на грудях і невдоволено дивиться на нього. Кім повторює і позу, і погляд, показуючи, що здаватися він не має наміру. Батько часто казав, що він скоріше копія його молодшого брата, а ніж його самого. Те був згоден, він пишався дядьком і в усьому завжди рівнявся на нього. Тому він спробував ще раз.

– Ти ж знаєш, як я ставлюся до Тобіаса і Юджина. Ми ж ненавидимо одне одного з дитячих років. Як ти взагалі додумався поселити нас разом?

-Не я цим займався.

-А хто?

-Коркус.

Тепер все зрозуміло. Техьон обернувся, буравивши поглядом двері, ніби вони у всьому винні. Насправді він посилав хвилі ненависті до одного адміністратора і за сумісництвом секретаря ректора. Нагла гномова морда.

-У будь-якому випадку, пересели мене. Я знаю, це у твоїх силах.

-Туди ще двері після вибуху не поставили.

-Може досить шукати відмовки? Інакше я житиму з тобою.

-Здурів?

-Зовсім ні. Краще слухати твоє бурчання за мою неуспішність і безладність, ніж ділити кімнату з цими упирями.

-Техьон, не можна так ображати ні в чому не винну нечисть. – Видихнув некромант, знову розкладаючі листи по стопках.

-Чонгук, будь ласка. Зі мною все буде гаразд. Я обіцяю.

-Гаразд. Я сьогодні дам розпорядження встановити двері і можеш робити, що хочеш. Але якщо ти помреш, скаржитися не приходь.

-Спасибі! До речі, ти спав взагалі?

-Роботи багато. Колишній ректор залишив купу недоробленої роботи та мотлоху, який довелося розгрібати. Того року я цим зайнятися не зміг, з відомих тобі причин, довелося по приїзду цю кашу розхльобувати. Плюс нововведення у навчальний план, це означає, що його потрібно перекроїти.

-От візьми, і займи цими папірцями та дверима Коркуса. Цей хмир все одно нічого не робить, якщо від нудьги селить мене з моїми недругами. Тут їх скільки мільйон?

Ректор усміхнувся.

-Ні, всього пару сотень. Ти, мабуть, маєш рацію. Треба привести голову до ладу. Виходитимеш, скажи Коркусу щоб зайшов до мене. Насамперед він займеться дверима.

Переможно посміхнувшись, не тільки через кімнату, а й тому, що напакостив гному, Техьон попрямував до дверей, але ті відкрилися раніше, ніж він до них підійшов. Вищезгаданий гном схоже біг, бо тепер важко дихав і хапався за серце.

Чонгук підвівся і похмуро глянув на свого секретаря. Гном прокашлявся і хиткою ходою підійшов до столу ректора.

-Лорд Чон, непередбачена ситуація. Такого на моїй пам’яті ще не було, ви тільки подивіться на ці листи. Це що, жарт?

Техьон простежив за здивовано скинутими бровами родича і здивувався сам. Чонгук був часто нахмурений або просто розслаблений, серйозний і іноді дратівливий. У родинному колі міг усміхатися, але на сміх його пробивало рідко. Він потрапляв під усе кліше некромантів. Похмурі, мовчазні, ті, що вічно в оточенні смороду від трупів і косих поглядів людей. Некромантів недолюблювали, вони мешкали в Дайтауні, де весь час було похмуро, сиро та понуро. І трупів багато. Але як нечисть яка заведеться, так все до некромантів за допомогою і біжать, самі то впоратися не в змозі. Отже прояв емоцій на обличчі Чона був для Кіма цікавим видовищем.

-А це цікаво. – Тихо вимовив Чонгук. – Техьон, перенеси свої речі поки що в мою кімнату, коли двері відремонтують переберешся до себе.

Кім кивнув і вийшов із кабінету Чона. Що ж так здивувало його?