Пролог, у якому Рейна розуміє, що план її з тріском провалився.

Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ.

Рейні хотілося б думати, що якби вона врятувала Себастьяна Селлоу практично сто чотири роки тому, їй би не довелося прожити так довго під загрозою зникнення чарівного світу. Якби вона не покинула школу на шостому курсі, приєднавшись до темних чарівників, Себастьян не повівся, як дурень, і залишився живим. Як і його сестра-близнючка. Але надворі більше не початок двадцятого століття, а тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертий рік, Рейна більше не має тієї потворної, справжньої зовнішності, яка відрізняє її від інших, і замість того, щоб померти або продовжувати перебувати в чарівній комі, вона легко маневрує повз охоплених радістю чарівників, які прибули на Чемпіонат Світу з квідичу.

А з урахуванням свого минулого, тепер вона найбільше на світі не любить тільки дві речі: тих, хто кричить, і близнюків. І ті, і ті, через безглузду випадковість повертали її життя дороги дриґом незліченну кількість разів.

І зараз її життя перевертається знову. Дивлячись на себе в дзеркало близько місяця тому, вона почала помічати, що маскування спадає. До цього вона трималася так, що взагалі не черпала стародавню магію, але зараз на звичну для відьми зовнішність йде чимало сил. Чорне волосся час від часу світлішає на кінчиках, шрам на щоці ледве помітно проявляється, а зморшок, як для столітньої бабці, стає якраз у самий раз. І з кожним днем, хоч і на трохи, але запасів стародавньої магії йде трохи більше на те, щоб виглядати приємніше.

Рейна чує численні шепоти за своєю спиною, знає, що обговорювали чарівники останні чотирнадцять років, (і як добре, що не її)… Хлопчика, що вижив, і Того, кого він переміг. І їй би не було діла до цього, якби нестача магії не потривожила її вічний сон, а тепер і маскування. І якщо так званий Лорд Воландеморт такий небезпечний, як про нього говорять, і збирається повернутися, то і про неї він дізнається дуже швидко. Рейна не поспішає втягувати себе у справи біля політичні, а тим паче військові, але продовжувати спокійно існувати в цьому світі їй хочеться. І захистити, в першу чергу, себе, теж.

Їй сто з хвостиком. Магічна кома скоротала їй останні дев’яносто п’ять, дозволивши заснути «вічним сном» у якихось дев’ятнадцять. Виглядає трохи понад двадцять, якщо не брати до уваги те, що з кожним місяцем обличчя починає набувати грубіших форм. Психологічний вік коливається від шістнадцяти до тридцяти. А може й узагалі на всі її сто з гаком, а може відьма й зовсім відкидає поняття стану морального, бо всередині в неї вже все стерто дочиста. Але Рейна досі пам’ятає, як Професор Фіг називав її «Розумна не по роках». Можливо, у цьому й була його помилка — довіритися такій, як вона, «розумній». Або її власна — бо повірила в це.

Не сказати, що відьма ця була аж надто мудра. Більшу частину життя вона вирішила проспати, дивлячись лише в чорну порожнечу. А коли прокинулася, ще останні п’ять років розбиралася у змінах світових, що тепер оточували. І тепер, розуміючи не надто геніальним мозком своїм, що справа пахне смаженим, і інсендіо в неї ніхто, поки що, не запускав, Рейні пора згадувати, де ж вона сховала одну зі своїх сфер.

Справа з ними була набагато простішою, ніж з Лондонським метро. Три сфери, заховані в різних куточках Лондона — маглського і магічного. Одну вона завжди носила із собою, вона була головним її підживленням, у яку та запечатала третину стародавньої магії. Друга, на жаль, зберігалася в Себастьяна і навряд чи зараз він зможе Рейні її повернути. Загублена назавжди й безповоротно. І, нарешті, третя… Минулий рік відьма згадувала, де вона сховала третю сферу. Але в голову, не надто розумну, як тепер можна переконатися, нічого не приходило.

А на Чемпіонат світу з квідичу, до якого та ніколи теплих почуттів не відчувала, Рейна приїхала, бо надолужувала згаяне перед можливою загибеллю. Бо якщо відьма сферу свою не відшукає, то за рік-другий розвіється прахом вулицями столичними, або так звані Пожирачі смерті схоплять і згодують своєму господареві. Хто знає, що вона знайде на цьому сумнівному заході.

Накривши голову капюшоном, відьма потихеньку чекала своєї черги, мнучи в руках квиток. Сто тисяч місць – за завданням Міністерства тут цілий рік працювали п’ятсот осіб, а все через льотні мітли. Ні, не зрозумійте неправильно, Рейна справді ставилася до квідичу з особливою байдужістю й у свої справжні підліткові роки. Але іноді ця байдужість… Загалом, темноволоса відьма навіть особливо не вміла літати. І якщо раніше її раз у раз надихали спритність і відточені трюки її знайомих, то через деякий час дівчина все ж таки надала перевагу магловському транспорту.

– Проходьте, верхня ложа, — промовила їй відьма, мабуть, із міністерства магії. – Вам нагору!

Рейна забрала квиток, зовсім її не слухаючи. Ноги вели самі, хоч і не знали, чи в правильному напрямку. Занурена цілковито у свої думки, та не дивилася із зачаруванням на яскраві пурпурові килими на сходах, не дивувалася таємничому золотому світлу, що його, здавалося, випромінював сам стадіон. З висоти поле виглядало гладким, наче оксамит, у кожному кінці стояло по три п’ятдесятифутові жердини з кільцями. Ще раз глянувши на свій квиток, Рейна зупинилася, чортихнувшись. Ноги, які, мабуть, не встигали за потоком відьомських думок, і справді повели не туди — на нижні ложі. Їй довелося різко розвернутися, перестрибуючи через сходинку вгору.

Чим же таким важливим були зайняті думки? Не важко тепер здогадатися — сферою. Їй зовсім не хочеться зникати, до того ж болісно, починаючи старіти все швидше і швидше. Їй не хочеться втрачати свої сили, адже чарівників, здатних підпорядкувати стародавню магію, практично не залишилося. Але не виключено, що їх не було після неї. Рейні не подобаються повороти долі та зміни в житті. Вона як спала сімдесят років, так і продовжить спати. Як жила, так і продовжить жити. Тільки знайде сферу, всього-то. Краще одразу померти, ніж жити очікуванням смерті.

Не сказати, звісно, що Рейні не хочеться вмирати. Вона то й не проти. Рейні не хочеться перестати існувати, а саме цим вона і займалася більшою частиною життя. У днів не було смаку, у повітря не було запаху ностальгійного, а колишня краса або ті ж тимчасові нововведення не дивували. Рейні подобалося просто бути. Закритися в запорошеному, старому будиночку в магловському передмісті Лондона, закоркувати вікна, завісити штори, загорнутися в ковдри та продовжити існувати — ось, до чого вона прагнула. Але зараз же життя, мабуть, вирішило трохи відьму розбуркати.

І не сказати, що їй це подобалося.

Адже на поганий чемпіонат вона приїхала не щоб раптово пригадати, де сховала сферу, а щоб, звісно ж, надолужити. Адже такого може й не бути більше. Рейна існувати продовжує, залишаючись спостерігачем тихим. Вона — пил, ніби є, а ніби немає.

Плече зрадницьки стикається з чиїмось іншим, перериваючи якусь перепалку. І перш ніж ви могли б подумати, що наша замислена відьма просто тихо прошмигне повз, Рейна розвертається до невідомого чарівника, обдаровуючи не найприємнішим поглядом. Чоловік там стоїть високий, весь пихатий, як розпалений під час бійки індик. У руці тростина, на голові прилизана, біла, довга копиця волосся. Поруч, з таким же оскаженілим поглядом, стоїть його маленька копія. І щойно їхні роти відкриваються в унісон, Рейна, нехитро поправивши за вухо пасмо волосся, що вибилося, уїдливо каже перша:

– Дивись, куди йдеш.

І, продовжуючи швидко відступати сходами вгору, у свою спину нічого не чує. Тільки збоку — дивні й схвальні вигуки. Легко повертаючи голову в бік, продовжуючи підійматися, Рейна, мабуть, бачить тих, з ким ті біляві й сперечалися. Невелика, хоча ні, велика, на перший погляд, сімейка: дві дівчинки, кілька хлопчиків, а ось сміються і радіють трохи віддалік хлопці. Обличчя розфарбовані в кольори ірландської команди, а їхні руді шевелюри нещадно роздуває вітер.

Рейна фиркає — ще б пак, руді — і не за Ірландію.

На частку секунди їхні погляди перетинаються, але відьма знає, що тільки-но відведе свинцеві очі свої, вона так і продовжить бути пилом — тут була, а там уже ні. Здається, один із них навіть заплескав, а другий підморгнув. Та у відповідь скривилася — невже сама врізалася в якогось поважного чарівника і в цьому ж його й звинуватила? О, так, доля точно піднесе їй і такий сюрприз.

– А ви, регочіть, Візлі, — цідить той білявий із тростиною. – Поки можете.

Хоч уже й зникаючи з їхнього поля зору, відьма ловить краєм вуха цю фразу і завмирає, стикаючись із гостями чемпіонату, які опускаються, ліктями, плечима й усім тілом, злегка ковзаючи яскраво-пурпуровими килимами.

Візлі… Як… Як Матильда Візлі та Гаррет Візлі?

На обличчі Рейни дуже рідко можна помітити посмішку, а вже щиру — ймовірність дорівнює нулю. Але швидкоплинні спогади про викладачку трансфігурації та її племінника-експерементатора змусили здригнутися куточки блідих губ. Нащадки, виходить? Роки, мабуть, помітно пролетіли. А час, Рейна знову занурюється у свої думки швидкоплинні, — він не зцілює. Він не зашиває рани, а лише прикриває їх тонким шаром нових вражень, відчуттів і життєвого досвіду. Але іноді, випадково зачепившись за щось, цей шар зривається, і свіже повітря проникає в рану, приносячи з собою новий біль… і нове життя. Час — поганий лікар. Він змушує забувати про старий біль, додаючи все нові й нові рани.

Годинник б’є. Усіх.

Цікаво, Візлі все ще викладають у Гоґвортсі? І як там йдуть справи?

Стоп.

Все ще не зрушивши з місця, Рейна прикушує язик, приводячи саму себе до тями. Вона блукає думками, намагаючись схопити те, що ковзало між пальцями, як примарний серпанок. Довгі дні вона болісно намагалася пригадати, знайти ту нитку, що вислизнула з її свідомості, залишивши лише глухе відчуття невідомості. І раптом… ніби спалах блискавки прорізав морок.
А, ні, це був лише спалах від чийогось раптового люмусу. Але суті не змінювало.

У мить хотілося охрестити себе ідіоткою, але вже за секунду погладити по пухнастій голівоньці, а за третю ще й потиличника хорошого дати, щоб не розслаблялася. Ну звісно! Гоґвортс! Школа магії та чаклунства! Де ж іще шістнадцятирічна Рейна могла залишити найважливіший у її житті артефакт, від якого залежить сама суть її безтурботного існування?

У місці, в яке вона ніколи б на світі не повернулася.

Відьма зривається з місця, повертаючи назад. Їй тут робити більше нічого. Жодні надолуження Рейні більше не потрібні, якщо тепер у свідомості спливло те, чого вона так безмірно бажала. І не важливо, що дівчина не пам’ятає, де саме серед сотень коридорів і кімнат, покоїться її сфера.

Що швидше вона почне, то швидше знову перетвориться на пил.

***

Минуло майже сто років відтоді, як Рейна з прокльонами і легкістю покидала ці коридори, але пам’ять тепер зберігалася в голові настільки ясно, ніби вона залишила їх учора. Тепер усе було інакше. Капюшон глибоко приховував обличчя, і кожна складка темного плаща зливалася з нічним мороком. Відьма знала кожен камінь під своїми ногами, але відчувала, що Гоґвортс змінився.

Здавалося все чуже і лячне незвідане. Рейна відчувала, як стіни дихають по-новому, шепочуть їй щось на межі чутності, насторожені, але все ж таки рідні. Були. Колись. Пробиратися крізь літню ніч до старої школи було тією ще витівкою. Але фігуру в чорній мантії, що плавно рухалася, ніхто, на диво, не зупиняв. Напружувало.

Під її кроками заскрипіли дошки, коли вона перетинала Велику залу. Величезні вікна були завішані іншими шторами, а столи, здавалося, розташовувалися по-новому, стали менш масивними та начебто ближчими один до одного. Або ж їй тільки здавалося? Світло смолоскипів освітлювало інакше, з якоюсь невловною тривогою. Чи то була її власна? Стеля, що віддзеркалювала небо, зараз виглядала не такою яскравою і живою, як колись, немов вона старіла разом із нею, втративши колишню чарівність. Ха-ха, яка іронія.

Школа зберегла всі свої, і її, таємниці, але додала до них нові. Запах вогкості, пилу, воску — усе нагадувало про те, що час тут не стояв на місці. За століття до її приходу Гоґвортс уже був фортецею магії, але тепер він відчувався чужим, до чортиків чужим. Куди не глянь — Рейна скрізь бачила тільки Себастьяна. Молодого, завзятого, який навчив її непростимих заклинань, який бажав лише врятувати свою близнючку.

І зник, разом із другою її сферою. А сюди Рейна з’явилася тільки через третю. І нічого більше.

Обережно, як кішка, пробралася через коридори, уникаючи випадкових зустрічей, боячись, що її присутність може розкрити занадто багато непотрібних подробиць. Вона знала, що хтось, можливо, може її впізнати, хтось, хто пам’ятав її зникнення, хтось, хто пам’ятав її справжню міць. Але час її сили минув, та й могутності ніякої вже не було. Тепер вона просто спостерігач, існує і хоче продовжувати далі.

Зробивши крок через поріг, опинившись у коридорі однієї з веж, Рейна зрозуміла — місце, що слугувало їй домівкою, згадало і прийняло, але відьма не захотіла йти в ці теплі обійми. Неприємно було їй — перебувати, чути, відчувати.

– Міс Вандербум, я вважаю? – раптово з-за спини пролунав тихий голос. – Чому не надіслали сову, сповіщаючи про Ваш швидкий візит?

Примружившись, та акуратно обертається, зустрічаючись із володарем хрипкого, але водночас заспокійливого, голосу. Перед нею стояв, якщо вона може сама собі дозволити так висловитися, старий. Прекрасна вишита мантія, довге сиве волосся і борода, яку той буквально міг закинути собі за плечі. Звичайно, відьма знала, що Директор інший і навіть знала, який. Чим славиться, звісно, теж. І що молодший за неї — ще б пак.

Альбус Дамблдор ніколи не був зарозумілим або марнославним; він завжди вмів побачити щось цінне в кожному, навіть якщо людина здавалася незначною або нікчемною. Рейна вважає, що втрати, які він пережив у юності, зробили його надзвичайно людяним і наділили глибоким почуттям співчуття. Інакше, її б уже тут не було.

– Хто ж знав, що я повернуся сюди так скоро, — тихо, немов боячись потурбувати привидів, відповідає відьма, скидаючи з голови капюшон.

– О, я знав, — Директор складає руки за спиною, легко схиляючи голову. – Знав, що Ви обов’язково з’явитеся за своєю магією.

Та фиркнула — одразу до справи. Мабуть, приховувати потрібно було перестати з моменту, коли він назвав її на прізвище, бо і її наразі знали не багато хто. Чарівників п’ять від сили, а маглів так і взагалі анітрохи.

– Знаєте, де моя сфера? – Рейна вигнула брову, схрестивши руки на грудях. – Тоді прошу мені її віддати та більше я ці стіни не потривожу.

– Боюся, міс Вандербум, знайти її підвладне лише тому, хто сховав, чи не так? – Альбус легко посміхнувся. – На жаль, не зможу полегшити ваші пошуки.

– Дуже прикро, — сухо відповідає та, швидкоплинно озираючись. – Тоді я продовжу без Вашої допомоги.

– І це, боюся, буде досить проблематично, — каже Дамблдор, знизуючи плечима. – Не бажаєте чашечку чаю?

– Ні, — мружиться Рейна, злегка насупившись. – Хочу свою сферу, зараз.

На це чоловік лише ще раз нехитро знизує плечима, не відповідаючи. Коридори замку, зазвичай заповнені галасом студентів, зараз були порожні й тихі. Відлуння його кроків, самотніх і рідкісних, відбивалося від стін, багаторазово посилюючись і розчиняючись у склепіннях. Величезні зали, колись сповнені життя, стояли безмовними свідками часу, що зберігали в собі тіні минулих століть.

– Зараз, так? – через хвилину мовчання продовжує Альбус. – Важкувато буде, не знаходите?

– Я попрошу у Вас лише трохи часу, — Рейна зітхає, роблячи невеликий крок уперед. – Дозвольте мені дослідити замок, забрати й піти.

– Ви боїтеся, що Той-кого-не-можна-називати, Вас знайде, — раптово розмова йде в іншому напрямку, і відьма помітно напружується. – Міс Вандербум, Ви боїтеся зникнути. Знаєте, що відбувалося у світі останні двадцять років? Знаєте, що якщо про ще одного чарівника з великою силою заговорять, стане тільки гірше?

– Знаю.

– Запропоную Вам угоду, — Директор обертається до неї востаннє, легко мружачись. – Вип’ємо чаю.

І Рейні довелося піти. Сісти, сьорбнути, розкуштувати, випити, перш ніж Альбус Дамблдор, великий і найсильніший чарівник, якого боїться сам Воландеморт, завів розмову. Поки дівчина добиралася до школи чаклунства, у неї була сила-силенна варіантів, як вона буде викручуватися, якщо спіймають. Безліч результатів і план на кожен. Але, мабуть, нинішній Директор Гоґвортсу не тільки сильний, а й до божевілля хитрий.

Інакше неможливо пояснити те, як він змусив її повернутися. І навіть, не як викладача, хоч і відьма наполягала. Адже через місяць новий навчальний рік, а їй потрібна сила-силенна часу для пошуків. І їй точно не варто було заїкатися про те, що вона зробить усе, заради того, щоб повернути загублену сферу.

Бо Дамблдор наприкінці їхньої «веселої» розмови поставив перед фактом:

– Вітаю, міс Вандербум і знову ласкаво просимо.

Суть цих слів Рейна по-справжньому усвідомила, стоячи першого вересня перед дверима до Великої Зали, немов прокинувшись від сну. На ній шкільна мантія. Новоприбулі чарівники радіють, а інші, побачивши нову душу, перешіптуються.

Рейні, коли вона спокійно заходить у переповнений і ще жвавий Зал, здається, що гірше вже не буде, але відьма одразу розуміє, що великий Професор Дамблдор зводить свої власні задуми просто в неї перед очима, втягуючи ще і її. І їй, якщо чесно, взагалі не хочеться розбиратися, яку роль у всьому цьому відіграватимуть вона і її пошуки. З нуля вигадана історія її життя — єдине, що могло злегка потішити й порадувати.

Рейна Вандербум знову студентка шостого курсу, з якого колись втекла. Гірше точно вже не буде.

За планом, тепер уже не її, Рейна — студентка, яка повернулася після двох років перерви за сімейними обставинами. Їй майже вісімнадцять, але вступає та на шостий курс лише тому, що хоче повністю закінчити навчання і стати викладачем. Нічого кращого придумати Альбус Дамблдор, мабуть, не міг. На її пропозицію, що та може злегка постарити себе і постати перед учнями новим викладачем, Професор акуратно похитав головою, приказуючи, що студентські роки, які минули повз, точно підуть їй на користь.

Або хворий старий вдосталь вирішив над нею познущатися.

Рейна, у принципі, була задоволена. Так, відьмі зовсім не хотілося бути на видноті, але з іншого боку, повернувшись на Слізерин, її ніхто не чіпатиме. Вандербум знову пилом обернеться, тільки накине на себе легкий флер заучки й тихуньки, щоб студенти-зміїнопотамці до неї навіть не підходили. Жодних проблем не буде, якщо та дотримуватиметься власної тактики й вже за місяць-другий переможно триматиме сферу в руках.

Велика зала була, як завжди, чудовою і підготовленою для традиційного банкету з нагоди початку семестру. Золоті кубки й тарілки мерехтіли у світлі тисяч свічок, що плавали в повітрі над приладами. За чотирма довгими столами факультетів розсілися студенти, жваво перемовляючись; на узвишші, по один бік п’ятого столу, обличчям до учнів, сиділи викладачі. Тут, у залі, було набагато тепліше, ніж зовні, стоячи обличчям до масивних дверей. Розмірковуючи, куди себе подіти — сісти одразу за слизеринський стіл чи дочекатися дива, що вкаже їй, що робити, Рейна помічає на собі багацько зацікавлених поглядів не лише з факультетських столів, а й від викладачів. А потім їй на плече хтось акуратно кладе руку, підштовхуючи вперед.

– Готові, міс Вандербум? – Альбус Дамблдор привітно усміхається учням, але пошепки звертається до неї.

– Це — дуже погана ідея, — шепоче та у відповідь.

– Чудова, як на мене.

Професор вів відьму вздовж зали, все ще тримаючи руку на її плечі, спокійно вітаючись з учнями у відповідь. Рейна аж надто дурною не була — Альбус навмисне привертав увагу, але не до себе, ні, до неї. Слизеринці зашепотілися, кидаючи недовірливі погляди. В одному з учнів, О Мерлін, вона впізнала ту маленьку копію чарівника, якого практично збила з ніг. Ґрифіндорці, що сидять за сусіднім столом, затихли. Вандербум не особливо вдивлялася в їхні обличчя, але не помітити хлопчика в окулярах і зі шрамом на лобі, не могла. Як і він її теж.

Гаррі Поттер.

Рейні хотілося сподіватися, що ця мить — перша й остання, коли вона бачить Хлопчика, який вижив, так близько.

– Хвилюєтеся? – знову подає голос Дамблдор, ведучи її далі.

– Ні, — сухо відповідає та.

Альбус немов завзято хихикнув. Зупиняючись біля сходинок, що ведуть до столу викладачів, він розвертається до неї, вказуючи трохи відійти та стати під стінкою.

– Дивно, — усміхається він їй. – Перед розподілом хвилюються всі.

Перед… чим-чим?!

Не встигли ці слова злетіти з її вуст, як двері Великого залу відчинилися і запанувала тиша. Професорка МакГонаґалл провела довгий ланцюжок першокласників на піднесену частину зали. Усі їжилися і від холоду, і від хвилювання, вишикувавшись шеренгою вздовж викладацького столу обличчям до решти школи — усі, включно з нею. Рейна «відмінно» вписалася разом із ними, тепер уже займаючи самий кінець шеренги. Професор МакГонаґалл виставила перед першокурсниками й нещасною Вандербум триногу табуретку й поставила на неї надзвичайно старий, брудний, залатаний Чарівний капелюх. До нього були прикуті погляди всієї зали. Але не до капелюха. До Рейни. У мовчанні, що настало, у самих полів капелюха відкрилася широка щілина на зразок рота, і Капелюх заспівав традиційну пісню, яку, завдяки щасливому випадку, Рейна в перший її справжній день у Гоґвортсі пропустила.

Професорка МакГонаґалл уже розгортала довгий сувій пергаменту:

– Коли я назву ваше ім’я, ви одягаєте Капелюх і сідаєте на табурет, — звернулася вона до новачків, примруживши погляд, коли глянула на Рейну. – Коли Капелюх назве ваш факультет, ви встаєте і йдете за відповідний стіл.

І хоч зовні новоспечена молода відьма не подавала жодних ознак паніки й зовсім не видавала емоцій, усередині все йшло величезним шкеребертьом. Над нею просто вирішили познущатися. Її план із тріском зараз може провалитися.

Першокурсники йшли одні за одним:

– Рейвенклов !

– Гафелпаф !

– Слизерин .

– Ґрифіндор !

Рейна заспокоювала саму себе і повністю була впевнена в тому, що Капелюх її пам’ятає і відправить туди ж, де Вандербум і вчилася. Хотілося б, звісно, щоб балакуча ганчірка не згадувала про минулі роки, але рішення своє не змінювала. Бо з кожною секундою те, що відбувалося, скидалося на тупу телевізійну програму, на яку деякі магли так люблять витріщатися час від часу. А Рейна в ній, чомусь, головне посміховисько.

Ще пара першокласниць і настане її черга. Намагаючись не дивитися в очі швидкому своєму провалу, та оглядає Велику залу ще раз. Сірі очі ковзають уздовж факультетських столів і час від часу зустрічаються із заінтригованими поглядами. Ось до Ґрифіндору біжить новий учень, і вони вітають його гучними й схвальними вигуками, а потім знову замовкають, скоса дивлячись у її бік. Кілька рудих голівок точно повернені прямо на неї.

– Як думаєш, хто це, Герміона? – шепоче Рон, хмурячись.

– Не знаю, — здивовано знизує вона плечима. – Новенька, може?

– Якось не схожа вона на першокурсницю, — бубонить Невілл. – Вибачте…

– Я десь її вже бачив, — відповідає Гаррі, обертаючись до друзів.

Залишається двоє. Рейна важко ковтає, поправляючи довгу чорну копицю волосся на плечах. Хмуриться, уже не сподіваючись залишитися непоміченою. Повний кошмар, але, хочеш жити — вмій крутитися.

– А ми навіть знаємо, де, — до них швидко й легко підсаджуються брати Візлі.

– Так, так, на Чемпіонаті, — активно киває головою Джордж.

– Це вона врізалася в Мелфлоя старшого, — підтакує Фред, усміхаючись.

– Нісенітниця, — фиркає Герміона, схрещуючи руки на грудях. – Як ви взагалі могли розгледіти її?

– Ґрейнджер, кажу тобі, це вона, — упевнено шепоче Джордж, киваючи.

Першокласниць більше не залишилося. Мінерва обернулася спочатку на Рейну, а потім на Дамблдора, коли Професор уже вставав з-за свого місця. Вандербум подумала, що хай буде, що буде, і внутрішньо трястися перестала. Вона практично запевнила себе в тому, що рішення Капелюха — негласний закон. Рейна буде пилом, сферу свою відшукає і помчить звідси зі швидкістю світла.

– Сьогоднішній рік не тільки щедрий на нових учнів, що прочинили для себе завісу магії, а й на старих, — голосно почав говорити Директор і студенти затихли. – Я радісно хочу привітати ученицю, якій вистачило сміливості повернутися — Рейна Вандербум.

Рейна в останню секунду зупинила себе від закочування очей, коли Професор підкликав її махом руки. Звісно, старенький, влаштовуй шоу. Відьма легко продефілювала до МакГонаґалл, обережно зупинившись поруч зі стільцем і Капелюхом.

– Як ви знаєте, Розподільний Капелюх ніколи не помиляється, — продовжив Дамблдор, виходячи до них. – І сьогодні, я хочу показати вам, чи так це. Міс Вандербум два роки тому залишила шостий курс, навчаючись на Слизерині, і сьогодні, відновлюючись на той самий курс, з радістю погодилася провести цей експеримент.

А як же! З превеликою радістю!

Мінерва вказала їй на стілець і тут у колишньої великої відьми злегка затремтіли коліна. Підступ — ось він. Але Рейна ще не розтратила свою пильність і непохитність перед змінами в її житті. Не надто гордо, але задерши голову, та легко приземлилася на стілець, зітхнувши. Капелюх легко торкнувся голови, а Велика зала і присутні в ній завмерли в очікуванні.

– Я пам’ятаю цю голову, — через деякий час заговорив Капелюх.

Рейна видихнула. Чудово. Більше капостей від життя не буде.

– Але я бачу величезні зміни…

Тієї ж секунди сперло в грудях. Ні. Ні-ні-ні-ні. Рейна завжди була і буде слизеринкою до мозку кісток.

– Так… тепер це, безумовно, він… – Капелюх зробила невеличку паузу, а потім голосно скрикнула. – Ґрифіндор!

Гірше точно вже не буде, так. «Гірше» – вже настало.