Пролог. Життя перше. Старі турботи.

***

Свіжий осінній ранок, навіть занадто свіжий.
     Здається, я досі сплю. Чому так холодно?
Я злегка відкрив очі – вікно відчинене.
     Сірий, чорт забирай, на вулиці градусів п’ять тепла, якого біса? Дідько з ним, посплю ще трохи.
♪ ЗРАДЖУЙ, ҐВАЛТУЙ МЕНЕ ПОКИ Є СИЛИ ЩЕ ♪, – Будильник на телефоні був явно проти моєї останньої думки.
– Андрій, вставай, твій клятий будильник вже в третій раз дзвенить!
– Та зара вирублю, хоча б ти метушні не наводь з самого ранку.
Глянувши на мене з Сірим зі сторони вперше, та й власне вдруге чи третє, можна подумати що ми з ним не дуже ладнаємо, але він набагато кращий за будь кого, з ким мені раніше доводилось ділити кімнату в університетському гуртожитку. Впевнений, він тієї ж думки про мене.
     Це не будильник – шеф телефонує. Бляха, ну що вже сталося? Адже він знає, що я геть не рання пташка.
Сон як рукою зняло, треба було терміново надати голосу бадьорості.
– Так, Вікторе Сергійовичу.
– Доброго ранку, Андрію, розбудив?
   Схоже не вийшло…
– Нічого страшного, що Ви хотіли?
– Зможете зайти до мене сьогодні? Хочу з вами поспілкуватися.
– Звісно, як зазвичай?
– Так, в моєму кабінеті. Я пізніше відпишу точний час, але орієнтуйтеся на першу годину дня.
– Зрозумів, щось ще?
– Ні, все інше обговоримо особисто.
– Гаразд, тоді до зустрічі.
– Дякую, до побачення.

Я часто спілкуюся з шефом особисто, на те є багато причин, однак, єдина реально важливо для меня полягає в тому, що мені подобаються наші діалоги. Здається, ніби вчора Руслан – відповідальний за безпеку гуртожитку, привів мене до Віктора на співбесіду, а на ділі пройшло вже три роки. Я рівняюсь на цю людину і вірю, що настане день, коли я зможу його перевершити.

Поклавши слухавку, я глянув на своє відображення у дзеркалі – істота, що радше повстала з мертвих, аніж прокинулася. І то явно був не Ісус.
     Треба привести себе до ладу, і якомога скоріше.
Але, очевидно, що поки мій ранковий ритуал з кавою і цигаркою не буде завершено, то дідька лисого я щось почну робити. І тому через кілька хвилин на моєму робочому столі, який також виконував функції обіднього, стояла філіжанка хоч і розчинної, але смачної і гарячої кави.
Все ще сонний Серьожа косився на мене роздратованим поглядом:
– Тобі Драгановський дзвонив?
     Ти ж все чув, засранцю, що тобі ще хочеться дізнатися?
Сірий з недавніх пір більше не працює зі мною, але все одно ніяк не припине пхати свого носа в справи шефа, хоча й ніколи не визнає це.
Я зробив невеликий ковток кави щоб витримати легку паузу:
– Так, Віктор телефонував.
– Що йому від тебе потрібно спозаранку?
– До себе на килим викликає, хоче щось обговорити.
– Андрюха, називай речі своїми іменами. Не на килим, а під стіл.
     Мабуть, курво, ти пишаєшся цієї подобою гумору.
– Під стіл він тільки дрібних сошок на кшталт тебе викликає, бо ви тільки язиком працювати вмієте. Може тому ти й звільнився, га?
Він пробурчав щось невиразне в подушку, і я міг спокійно продовжити свій ритуал, не стягуючи з обличчя сардонічної усмішки.
     А непогано таки день починається.
На той момент я з шефом не спілкувався вже приблизно місяць – ми обоє вирішили, що на час мого завдання нас не мають бачити разом, щоб ніхто не запідозрив в мені співробітника відділу безпеки.

***

Через час, що був необхідний для приведення себе до ідеального стану, я був морально і фізично готовий йти на зустріч з Віктором.
     Що там час шепоче? Ще сорок хвилин. Та й біс з ним, все одно він напевно вже вільний.
Я накинув пальто і покрокував сходами вниз до виходу з гуртожитку. Зараз у всьому університеті навчання дистанційне, через що майже всі студенти роз’їхалися по домівкам, і чим їх менш, тим мені спокійніше. Бо саме ті, що лишаються створюють проблему моєму керівництву і додають мені роботи.
Варто було вийти за поріг, як мене одразу ж обдало свіжим осіннім вітром. Листопад в рідному південному місті завжди теплий, але тут мені не обійтися без теплих рукавиць.
     Гаразд, часу вистачає, піду через кампус, врешті решт, мені не так часто випадає можливість прогулятися у власне задоволення і подихати чимось окрім тютюнового диму.
Під час очного навчання ніколи не має часу спокійно пройтися і насолодитися цим місцем. Архітектура кінця XIX століття, часи імперії, дерева що бачили багатолітню історію і самі стали її частиною. Тільки тоді, коли думки чисті, а на душі легко, ти можеш відпустити все і відчути себе студентом цього Гоґвартсу наяву. Хоча Роулінг могла б зі мною посперечатися щодо останнього.

***

*ТУК-ТУК-ТУК*
– Так, заходьте.
– Вітаю, Вікторе Сергійовичу.
Обожнюю його кабінет. Просторий, в міру суворий і при цьому затишний. Довгий стіл на шість місць для брифінгів, вікна вздовж всієї стіни і величезний акваріум з рідкісними рибками – маленьке хобі шефа.
– Привіт, заходьте, присідайте. Радий Вас бачити, як справи? – Віктор майже завжди щиро привітливий і усміхається, це не може не привертати до себе. Я неодноразово просив його звертатись до мене на “ти”, але він кожного разу відмовляє і каже що це жест поваги.
– Непогано, дякую, навзаєм. Про що Ви хотіли поговорити?
– Хотів вам віддячити. Те що Ви зробили, Ваша робота протягом цього місяця – для нас це неоціненно. Я дуже ціную відданих людей, які готові без зайвого шуму робити справу.
– Дякую, приємно чути, що мою працю цінують.
– Ви вже не перший рік працюєте, мали помітити, що багато людей приходять та йдуть, дуже мало таких, на кого можна було б покластися, хто готовий працювати на перспективу і розділяє наші ідеї.
І це була чиста правда, мою першу заробітну плату язик не повернеться назвати грошима, хоча те саме можна сказати і про мою роботу на першій посаді тут. Та за три роки я виріс від рядового співробітника до особистого помічника начальника відділу. Ні, я не приносив йому каву, не займався паперовою роботою і не вів його робочий графік. Я був людиною, якій дають роботу, за яку більше ніхто не захоче взятися.
– Я ціную таких людей, – продовжив Віктор, – і зі своєї сторони постараюсь Вас заохотити в фінансовому плані.
Хай мені грець, ти перший про гроші заговорив?
– На жаль, Ви поки що не маєте диплому, тому в бухгалтерії мені не дозволять офіційно платити вам більше, але я щось вигадаю, в мене вже є кілька ідей.
– Знову все в диплом впирається.
– Нічого, Вам останній курс лишився. Сфокусуйтеся на роботі, а я попіклуюся про те, щоб Ваш захист диплому пройшов гладко.
– Я саме хотів спитати щодо роботи.
– Я слухаю.
– Я свою частину роботи виконав. Виборча кампанія того псевдо-активіста провалена. Тепер він має залишити нас в спокої. Що далі?
– Не залишить, в нього виходу немає, але на певний час він дійсно зникне.
– Тобто, “виходу немає”?
– Ви ж розумієте, що він лише працює на публіку і говорить те, що йому кажуть згори?
– Говорить і робить за гроші, які тепер доведеться відпрацьовувати…
– Саме так. Він довіряє Вам, і коли прийде час збирати команду, знову покличе працювати з ним. Але поки що не забивайте цим голову, відпочиньте трохи – Ви це заслужили.
– Не люблю без діла сидіти, Ви ж знаєте.
– Знаю, але нічого не поробиш. Не бажаєте по каву вийти?
     Блискучий план, Уолтере, просто, бляха…
– Думки читаєте.
     Сподіваюсь що ні.
В цей момент дуже доречно задзвонив його телефон, допомагаючи нам закрити тему.
– Зачекайте мене біля машини, я спущуся через п’ять хвилин.

***

  ♪ Вона ходила по воді і малювала кола,
Вона чекала в самоті, його чекала цілодобово ♪

Самотністю теж треба вміти насолоджуватись, бо єдина людина, яка завжди буде поруч з тобою – це ти сам, і з цією людиною слід ладнати. Того вечора я був в компанії глінтвейну, меланхолічної музики і нескінченного вихору думок, що я їх заглушив, мов те старе радіо.
     – П’єш вино і куриш прямо в кімнаті, не соромно тобі? – я подумки звернувся до самого себе.
     – Геть не соромно, що взагалі може бути приємнішим за гіркий дим і солодкий глінтвейн в прохолодну осінню ніч? Дідько, вже чверть на третю ночі, знову першу пару просплю, та й другу теж.
Я завалився в ліжко і, закинувши руки за голову, почав промотувати стрічку спогадів дня.
     Телефонний дзвінок з самого ранку, дідько, сподіваюсь завтра мене ніхто не стане будити, бо нехай боги змилуються над душею того сміливця. Цікаво, що Віктор замислив цього разу? Народжені його головою ідеї завжди викликають в мене гамму почуттів, як розв’язка неординарної детективної історії. Приємно бути її частиною. Давно я вдома не був, добре було б до батьків навідатись… Треба попередити шефа, що поїду додому на певний час.
Моя свідомість згасла, а разом з нею і хаотичний потік думок. Сон є одним з небагатьох місць, де можна бодай ненадовго відчути спокій, забутися і відпочити тілом та розумом. Але на жаль, не тієї ночі…