Пролог. Жити заново. Ґрифіндор

Джіні Візлі ніколи не любила прощатися. Говорити «до зустрічі» або «ще побачимось» не було для неї складним, але говорити прощавай означало щось жахливе. Це означало, що, можливо, вона ще дуже довго не побачить близьку їй людину. Це було боляче.

Джіні з тугою подивилася на гарний кам’яний будиночок, тримаючи в руках маленьку валізу. До неї підійшла тонка висока біловолоса дівчина у жовтій сукні та міцно обняла її.

— Я дуже сумуватиму, Джіні, — міцно заплющивши очі, щиро сказала вона.

— Я також, Мередіт, — тихо прошепотіла та у відповідь.

Останні тижні що Джіні Візлі провела у Чарлі та його дружини Мередіт, були одними з найкращих у її житті. Вона так здружилася з дружиною свого брата, що вже не уявляла, як житиме так далеко від неї. Мередіт була молодою, розумною та неймовірної краси дівчиною.

Коли Чарлі надіслав фотографію, де вони разом з Мередіт трималися за руки і закохано дивилися один на одного, багато хто в родині Візлі не повірив, що ця дивовижна і прекрасна дівчина його дружина. Але це було так.

Мередіт була маґлонародженою відьмою. Неймовірно розумна, добра та весела, вона здавалася героїнею книги. Джіні довго міркувала, чому Мередіт обрала саме її брата. Адже Мередіт та Чарлі були абсолютно різні люди. Декілька тижнів назад вона прямо запитала у Мередіт – чому саме Чарлі?

 

— Разом з ним я щаслива і відчуваю себе собою. Без нього, як наче неповноцінна, розумієш? – серйозно відповіла вона.

Джіні не розуміла. Дівчина, яка довгий час страждала від нерозділеного кохання, а потім навчилась любити себе та бути собою, не могла зрозуміти як відчувати себе неповноцінним без когось. Для неї це було дуже дивно, що для того аби просто бути щасливим потрібен чоловік. Хоч вона кохала Гаррі та не уявляла своє життя без нього, та все ж, не чоловік робить її повноцінною. Сама по собі вона є повноцінною.

– Ні, не розумію. – чесно відповіла вона.

Мередіт усміхнулась посмішкою зрілої жінки. Джіні нагадувала їй себе тільки на два роки молодшу.

– Зрозумієш. А коли зрозумієш, ми поговоримо про це. – м’яко сказала Мередіт та погладила Джіні по щоці.

З подвір’я почувся гуркіт. Вони визирнули у вікно. На подвір’ї стояв Чарлі який намагався зачаклувати відро з водою, аби полити квіти. Відро, що висіло у повітрі різко похитнулось і вода вилилась на Чарлі. Дівчата засміялися, побачивши цю сцену. Чарлі подивився на дівчат і не втримавшись сам засміявся.

 

– Джіні, — Мередіт, легко торкнулась до її ліктя, вириваючи дівчину зі спогадів. – Я не хочу лізти у твоє життя і бачить Бог, не хочу вказувати тобі як жити, але ти не можеш просто поїхати та залишити все так. Ти маєш зробити вибір. Ти маєш бути чесною з Гаррі та з… – Мередіт затихла на секунду, – з ним.

– Я вже зробила вибір, Мередіт, – тихо прошепотіла Джіні. — Саме тому я їду.

Мередіт кивнула головою. Дві дівчини стояли на подвір’ї та дивились на червоний цегляний будинок.

– У вас прекрасний дім, – сказала Джіні.

Мередіт посміхнулась та обняла Джіні, стиснувши з усіх сил.

– Обіцяй мені писати!

– Обіцяю, – сказала Джіні. — Обов’язково писатиму.

– Шкода, що ти їдеш, – сказав Чарлі. – Здається, ти забула це на кухні.

Чарлі стояв на виході з будинку тримаючи в руках ще одну валізу Джіні.

– Дякую, – посміхнулася Джіні. — Ми будемо чекати вас на Різдво.

— Обов’язково, люба, — усміхнулася Мередіт.

– Як завжди, мама спече улюблений пиріг з нирками для Чарлі. Смажена курка для Рона, і солодкий пиріг з патокою для Гаррі.

Джіні говорила з усмішкою на вустах, а в очах був сум. Їй було важко прощатись з Мередіт та Чарлі.

– Ми обов’язково приїдемо, сестричко. Але зараз пора йти, летиключ скоро активується.

– Так, треба повертатися, – махнула головою Джіні.

Вона ще раз обняла Мередіт, з тугою глянула на гарний будиночок і пішла слідом за Чарлі. Вже бувши біля летиключа, Джіні заспокоїлась та прийняла той факт, що треба повертатись в реальне життя. Вони стояли на верхівці пагорба з якого було видно маленьке поселення. З такої висоти воно виглядало ще меншим ніж було насправді.

– Я буду сумувати, сестричко.

– Я теж, Чарлі, – сказала Джіні.

Вона не знала, чому їй раптом захотілося плакати. Від того, що прощалася на довгий час із Чарлі, чи тому, що сумнівалась, чи правильний вона зробила вибір? Джіні подивилась на маленький капелюх, який засвітився помаранчевим світлом.

— Мені час, — сказала вона, скоріше собі ніж Чарлі.

А потім, на свій жах, вона помітила хлопця, що біг у їхній бік. Він махав руками і, мабуть, щось кричав. Серце в її грудях забилось з такою швидкістю, що може легко розбити їй ребра з середини. Чарлі подивився на хлопця, потім на Джіні, згадав всі вечори, коли його сестра поверталася пізно з незрозумілою посмішкою на обличчі. Пазли в його голові почали складатися в одну картинку.

– Джіні… – почав він, але вона не дала йому нічого сказати.

– До зустрічі, Чарлі! — вона поцілувала його в щоку і, відвернувшись, торкнулася капелюха.

За кілька секунд Джіні Візлі опинилася в саду свого будинку. До неї радісно підбігла її мати. Але Джіні сиділа на траві, закрила обличчя руками й тихо плакала.

— Джіні, люба… — розгублено промовила Молі, присідаючи. – Що сталося?

— Я зробила вибір, мамо… — крізь ридання промовила та. — Але чому це так боляче?

Моллі так і залишилася сидіти разом із донькою, обіймаючи її та заспокоюючи.

— Все налагодиться, доню. Що б там не було, все буде гаразд…

 

* * *

 

Белатриса схилилася над тілом дівчини та щось їй прошепотіла. У відповідь та тільки заперечливо похитала головою, за що знову отримала Круціо.

– Я нічого не брала! – кричала Герміона.

— Брешеш, бруднокровко! Круціо!

І знову крик.

На лівому передпліччі виднівся кривавий напис — «Бруднокровка». 

Белатриса почала говорити, постукуючи паличкою по столу:

— Ти не гідна жити у світі чарівників! Ти й тобі подібні!

Стук вже був гучнішим.

— Але треба змусити тебе говорити, перш ніж убити! Вводьте їх!

Стук палички все гучніше і гучніше віддавався у вухах Герміони. Вона лише на мить прикрила очі, а коли відкрила, то побачила своїх батьків.

– Зараз я вб’ю їх, якщо ти не розповіси мені все!

Стук-стук…

– Ні, не чіпайте їх! Я справді нічого не брала, – Герміона заливається сльозами.

Стук-стук

– Герміоно, як ти могла? — сказала її мати. — Як ти могла стерти нам пам’ять?

Стук-стук…

– Пробачте мені! Я зробила це, щоб захистити вас! — сльози лилися по її щоках.

— Досить! — несамовито закричала Белла. – Авада Кедавра!

— Ні!

 

Герміона ривком піднялася з ліжка, важко дихаючи. Знову кошмари. Скільки місяців вони її мучать? Вона вже не пам’ятає. Може з того моменту, коли вони почали ховатися в лісі? Чи після того, як вони пробралися до Ґрінґотс? Або після битви на шостому курсі, коли Мелфой пустив смертежерів до Гоґвортсу? Чи може ще раніше, на п’ятому, після битви в Міністерстві.

Після одного з таких кошмарів, вона довго не могла прийти до тями. Тоді допоміг Рон, який почув її крики. Він забіг до неї та розбудив її. Герміона тремтіла, а по щоках текли сльози. Рон ліг поруч із нею та обійняв, а вона вже не змогла стриматися і, уткнувшись йому в груди, заплакала, як маленька дівчинка. Він гладив її по волоссю і щось бурмотів. Вона вже не пам’ятала, що саме він говорив. Пам’ятала лише те, що від цього було легше. Від почуття, що поряд є хтось, хто допоможе та втішить. Але зараз Рона тут не було.

Вона знову лягла, заплющивши очі та спробувала заснути, як раптом пролунав стукіт, такий самий, як у її сні. Герміона схопилася, хапаючи чарівну паличку, яка тепер завжди лежала під подушкою коли вона спала. У кімнаті нікого. Отже, здалося.

– Вітаю, Герміоно, ти поїхала розумом. – зітхнула вона прикривши очі.

Знову стукіт.

Герміона різко озирнулася і спрямувала паличку в бік, звідки лунав звук. У вікно стукала коричнева сова.

– Сова. Лише сова, — вона полегшено видихнула.

Герміона опустила паличку, яку весь час тримала перед собою та підійшла до вікна. Тільки вона його відчинила, як сова залетіла до кімнати. Покружлявши пару кіл, вона сіла на стіл і витягла лапу. Коричневі сови завжди нагадували Герміоні Гоґвортс. Вона забрала листа і спробувала дати птахові води, але та ухнула і вилетіла у вікно, не задоволена тим, що її змусили довго чекати. Герміона ще довго дивилася на сову, яка незабаром стала схожа на чорну крапку в небі. Як тільки сова зникла з поля зору, Герміона подивилась на листа. Її руки почали тремтіти. Цю печатку вона ніколи не забуде.

— Лист із Гоґвортсу?

 

* * *

 

Гаррі підвівся рано. За вікном тільки почало світати. Він підійшов до вікна і відчинив його. Потік свіжого повітря наповнив кімнату. Він дивився, як підіймається сонце. Чарівне це видовище – схід сонця. З’явився перший промінь, потім другий, і кожна хмара ніби ввібрала їх у себе. Потім небо із сірого перетворилося на наповнене фарбами полотно. У Гаррі в думках крутилася лише одна думка.

«Коли ж у моєму житті так само зійде сонце?»

Хоч усе було позаду, і йому, і його близьким тепер нічого не загрожувало, Гаррі ніяк не міг заспокоїтися. Іноді він прокидався ночами та думав, де ж шукати горокракси. А потім згадував, що їх вже давно немає, як і Волдеморта. Здавалося, для нього тепер немає місця у цьому світі. Більше не треба перемагати темного чарівника і ти більше не обраний. Він виконав свою місію і тепер, коли війна закінчилася, можна було жити. Але ось проблема: Гаррі зовсім не знав, як це просто жити.

Гаррі відкинув волосся з лоба і зняв окуляри аби протерти їх. Після, він зачинив вікно і попрямував на кухню, бо знав — заснути йому більше не вдасться.

Перед ним стояла чашка холодної кави. Здається, він просидів тут вже годину. Він почув як хтось спускається по сходах. Герміона зайшла в кухню, дивлячись на щось у своїх руках. Здається, вона не помітила Гаррі.

– Доброго ранку, Герміона.

– Гаррі! Ти налякав мене! Чому не спиш?

– Не спиться, а ти? – він відпив холодної кави та скривившись відсунув чашку.

Кава була холодною та ще й була бридкою на смак.

— Мене розбудила сова, — вона помахала листом і поклала його перед Гаррі.

Герміона забрала чашку зі столу та вилила холодну каву в раковину.

– Тобі зробити кави?

Гаррі мугикнув, що означало “Так”.

– Це лист з Гоґвортсу? – не вірячи тому, що бачить, запитав Гаррі.

Герміона поставила перед ним чашку кави та сіла поруч.

– Я теж була здивована, але це так. Тут листи із запрошенням на навчання на сьомий курс для мене, для тебе та Рона. А також особистий лист від Макґонеґел.

Гаррі розгублено дивився на лист адресований для нього та нижче опис книг, які були потрібні.

“Захист від Темних Мистецтв. О. Дікінсон

Основи Гербалогії. …”

– Прочитай спочатку те, що пише Макґонеґел. – тихо сказала Герміона.

Гаррі відклав два листи та зосередився на останньому.

 

“Дорогі Гаррі, Рон і Герміона!

Я вже давно вас не бачила і сподіваюся, ваше життя налагоджується. Я знаю як важко жити зараз після всього що сталось. Життя навколо вас вже не буде таким як раніше. Мені шкода, що найкращі роки вашого життя пройшли саме так… Але весь магічний світ вам буде завжди вдячний.

Я думаю, що ви вже зрозуміли, що вас запрошують навчатися на останньому курсі в Гоґвортсі. Будь ласка, я прошу вас одразу не відмовлятися, а дуже добре подумати. Я розумію, що вам не дуже хочеться повертатися туди, де ви втратили близьких людей. Але школа має продовжувати своє існування. На жаль, ми стикнулись з тим, що багато хто не хоче повертатися. Ми повинні переконати всіх у тому, що Гоґвортс є безпечним місцем. І я думаю, що в цьому ви могли б допомогти. Хто як не ви, доведете, що наша школа безпечна для всіх. Але, це ваше право. Повертатися чи ні, вирішувати тільки ви.

Ми повинні жити заради тих кого втратили. Жити за них. Саме тому я прийняла посаду директора в школі Гоґвортс. Думаю професор Дамблдор хотів би щоб школа продовжувала своє існування.

Я сподіваюся на вашу підтримку.

З повагою, Мінерва Макґонеґел”

 

Поки Гаррі читав листа, Герміона спостерігала за своїм другом. У ньому все здавалося настільки звичним. Ось зараз він запустить руку у волосся, відкидаючи його назад, але воно все одно буде нагадувати ураган. Потім він поправить окуляри, і брови зійдуться в одну суцільну лінію, на лобі виступить зморшка, що нагадує півколо. А очі… Таких очей Герміона ніде не бачила. Зелений — символ безсмертя, недаремно так кажуть. Два смертельні закляття обійшли його стороною, а в результаті — вічна слава та декілька розділів у підручнику з історії магії. Тільки от слава йому не потрібна.

Голос Гаррі відвернув її від думок.

— Що думаєш з цього приводу? — спитав він, відклавши листа на край столу.

– Ох, Гаррі. Я не знаю. Одна частина мене хоче повернутися, а друга частина не надто рветься туди, — Герміона почала нервово перебирати пальцями по столу.

– Що я чую! Герміона Ґрейнджер не хоче до школи! – він усміхнувся.

— Ой, замовкни! — і вона сама мимоволі посміхнулася, а після не тривалого мовчання додала, — Я думаю, ми таки маємо поїхати та допомогти Макґонеґел.

— Так, я також про це подумав. До того ж буде час розібратися, хто я та знайти собі місце в цьому світі.

— Але хіба ти не хотів стати аврором? — здивовано запитала Герміона.

– Так, раніше хотів. Але після цих останніх божевільних років мені б хотілося спокійного життя. — Гаррі зняв окуляри, а потім протер перенісся. Цей жест був такий дорослий, що Герміона подумала, ніби йому не сімнадцять років, а тридцять.

— Я й сама не знаю чого хочу.

У цей момент на кухню човгаючи зайшов високий рудоволосий хлопець з ластовинням на обличчі та неймовірно добрими очима. Герміона повернула голову і глянула на нього. Рон, милий Рон. Коли він встиг так подорослішати? Ще кілька років тому він ходив Гоґвортсом і переживав з приводу квідичу, сумнівався, наскільки він хороший воротар. Тоді його хвилювало чи будуть курячі ніжки на обід і чи підуть вони всі разом до Гоґсміду. А зараз це вже був далеко не той Ронні. Це дорослий хлопець, який багато чого побачив на своєму шляху. Вони несправедливо швидко подорослішали.

– Доброго ранку. Чого ви встали так рано? — спитав Рон.

— Я думаю, світ збожеволів! — сказав Гаррі й посміхнувся широкою усмішкою, якою вже давно не посміхався.

– В сенсі? – не зрозумів Рон і глянув на Герміону. Та була такою ж здивованою.

— У сенсі, що ти встав рано-вранці, хоча раніше тебе до обіду добудитися не можна було. Герміона над пропозицією повернутися до школи думає — їхати чи ні! — у відповідь та посміхнулася. Ось так, лише за кілька хвилин вона посміхнулася вже двічі.

«Може, життя справді налагоджується?» – подумала Герміона.

– В школу? Друг, ти нічого не переплутав?

– Ні, Роне. Ось, прочитай.

Гаррі дав йому листа Макґонеґел і почав спостерігати, як вираз обличчя Рона змінюється від здивованого до спокійного. Рон підняв на них очі.

– Що скажеш? – спитала Герміона, – То ти хочеш повернутися назад до школи?

— Я звичайно, не сумував за книгами. Але, думаю, ми повинні повернутися, — твердо сказав Рон, глянувши на них.

— Світ точно збожеволів! – вигукнув Гаррі.

Усі троє засміялися. Таким сміхом, що давно не чули ці стіни.

Може, в їхньому житті все й справді налагоджується?