Пролог. Жити заново. Слизерин

Short description: Темний Лорд не єдиний, хто наважився грати життями людей.
Злість маленького хлопчика, обертається грою дорослого чоловіка у війну.
Гаррі, Рон та Герміона знову опиняються в центрі подій, намагаючись протистояти темним чарівникам, які називають себе послідовниками Вищої Місії.
Гаррі чекають розчарування, Герміона знаходить нове кохання, а Рон просто намагається знайти себе.

1. Пролог. Жити заново. Слизерин

Кінець серпня видався холодним. Надворі було похмуро, небо вкрилося сірими хмарами, передвіщаючи сильний дощ. Люди куталися в куртки та плащі, поспішаючи сховатися в будинках. Саме тому ніхто навіть не звернув увагу на молодого русявого хлопця у дивній чорній мантії, що впевнено крокував вулицею. Він зупинився біля старого занедбаного універмагу з вивіскою «Зачинено на ремонт». У його вітринах красувалися кілька старих манекенів у перуках і вбраннях, що років десять як вийшли з моди. Окремо від усіх стояв дуже потворний манекен жіночої статі. Хлопець озирнувся на всі боки і тихенько щось прошепотів неживій пластиковій подобі людини. Манекен трохи помітно кивнув і поманив пальцем. Хлопець легко пройшов крізь скло, сподіваючись, що трюк залишився непомічений маглами.

Пройшовши крізь магічний вхід, перше, що він побачив, це великі постери: «Чистий котел не дасть перетворитися вашому зіллю на отруту» і «Самолікування – це самообман». Люди в лимонних халатах бігали взад та вперед, магічний гучномовець викликав стажиста цілителя Едмондса в кабінет під номером тридцять два, а на лавках сиділи чарівники, які чекали на свою чергу. Мама з донькою у якої замість людських вух були собачі. Старенька бабуся, що плакала в плече молодого хлопця.

В приймальні сиділа пухка блондинка – привіт-відьма. Хлопець підійшов до неї.

— Доброго дня, — пробурмотів він, — мені призначено співбесіду у цілителя Страут.

Жінка глянула на нього. Погляд її був похмурим. Відьма проскрипіла писклявим голосом

– Ім’я?

– Теодор Нотт, – відповів він.

Привіт-відьма витріщила очі на пару секунд, а потім струснувши головою і, знову насупившись, почала шукати якісь папірці. За кілька хвилин вона вручила йому анкету та перо.

— Ось заповніть це, а потім віддайте мені. Цілитель Страут чекатиме вас рівно об одинадцятій на п’ятому поверсі.

Міріам Страут свого часу була відсторонена від роботи в Мунго. Однак під час війни, коли цілителі потрібні були як ніколи, її попросили повернутися. А після перемоги вона так і залишилася там працювати.

Як тільки Тео побачив оголошення в «Щоденному пророку» про те, що в Мунго потрібні молоді фахівці на стажування, одразу ж написав листа, пропонуючи свою кандидатуру.

І ось тепер він був тут, заповнював анкету і розмірковував, чи це не було його найбільшою помилкою? Не даючи собі час про це подумати, він заповнив усі необхідні папери, віддав їх привіт-відьмі та вирушив на п’ятий поверх. Вже було п’ять хвилин на дванадцяту.

На що він взагалі сподівався? Його батька посадили до Азкабана, майже все їхнє майно було конфісковано Міністерством Магії. Його теперішнє становище лиш залишало бажати кращого. Тео, щоправда, ніколи не був замішаний у будь-які відносини з Темним Лордом. І найважливіше: він не мав Темної мітки. І все це завдяки його батькові. Раніше Теодор думав, що Нотт-старший вважає його слабаком, саме тому той тримав його осторонь всього, що відбувалося, включаючи момент із темною міткою. Вже потім, на сьомому році навчання він зрозумів, що насправді ж батько оберігав Тео.

За всіма цими роздумами він і не помітив, як уже опинився біля кабінету з вивіскою «Цілитель Міріам Страут». Тео подивився на годинник на стіні — десять хвилин на дванадцяту — і тільки збирався постукати у двері, як ззаду почувся голос.

— Я сподіваюся, ви все ж таки збираєтесь постукати і не будете стояти далі, як статуя.

Поруч із ним стояла дівчина в лимонному халаті, з густим темним волоссям. Вона привітно посміхнулася Тео, а на її щоках відразу з’явилися милі ямочки. Тео, сам не розуміючи, навіщо, усміхнувся у відповідь.

— Я збирався постукати. Прийшов на співбесіду, – як наче скоромовку, вимовив він.

Яка їй справа, навіщо він сюди прийшов? Він чортихнувся про себе, проклинаючи за те, що розгубився.

– О! — раптом вигукнула дівчина, чим його здивувала. — Ви Теодор, вірно? Ми говорили про вас із цілителем Страут. Заходьте ж! — вона вклинилася між ним та стіною і відчинила двері, запрошуючи його увійти.

Зайшовши, Теодор побачив невеликий світлий кабінет із вікном на всю стіну. За столом сиділа стара жінка в маленьких окулярах, із сивим волоссям до плечей. Вона підвела голову, уважно подивившись на Тео. Потім знову схилилася над пергаментами, щось гарно виводячи пером.

— Не стійте так на порозі. Заходьте, — заговорила стара жінка спокійно, але з притаманною її віку хриплістю.

— Ну, ви чули, — махнула рукою молода дівчина, пропонуючи Теодору увійти.

Він невпевнено ступив у кабінет, і дівчина зачинила за ним двері. У кімнаті повисла “гучна” тиша.

— Ем, вітаю, — привітався він, порушуючи тишу в кабінеті. — Мене звати Теодор Нотт, я писав вам з приводу стажування, — він намагався говорити при цьому виглядаючи впевнено, проте всередині в нього вирувала буря, а серце так і норовило вискочити з грудей.

Міріам Страут, відкинувшись на стільці і відклавши перо, пильно дивилася на нього.

– Я знаю, хто ви, – вона зробила паузу, а потім продовжила, – Ви дуже схожі на свого батька в молодості, – вона примружила очі, бігаючи поглядом по його обличчю, намагаючись знайти схожість з Ноттом-старшим. — Сідайте, — цілитель вказала на стілець біля свого столу.

Тео невпевнено сів, оглядаючи кімнату. Тільки зараз він помітив, що кабінет був дуже затишний. Зліва від нього стояла книжкова шафа, переповнена книгами. За вікном виднілися дерева, крізь які поблискували промені сонця. Спочатку він був здивований, бо на вулиці стояв жахливий холод, а потім зрозумів, що все це лише чари.

– Ви знаєте мого батька? — він і сам не знав, нащо це запитав. Мабуть, тому, що його душила ця незграбна тиша.

— А хто його не знає? — усміхнулася Страут, від чого Тео почервонів і напружився. — Ми з ним навчалися на одному курсі, — додала вона, чим здивувала його. – Але зараз не про це. То ви хочете стажуватися у нас?

Тео прочистив горло і не впевнено відповів:

— Так, я хотів би спробувати. Я завжди був здібний у чарах, не погано розуміюся на гербалогії та зіллях.

— Як мені бути впевненою, що ви прийшли сюди не з метою нашкодити комусь? – Жорстоко перебила його цілителька. Вона була навчена гірким досвідом, коли на неї наклали Імперіус, змусивши принести Бродерику Боуду диявольські тенета під виглядом подарунка-квіточки. Тоді її усунули від роботи. Вона не готова була припуститися тієї ж помилки.

Тео почервонів ще більше і стиснув руки в кулаки.

— Повірте, якби я хотів комусь нашкодити, то не став би світитися тут як стажист, — чітко сказав він.

Міріам Страут посміхнулася.

— Але чому я маю взяти саме вас?

Він насупився, опустив погляд вниз, дивлячись в коліна.

— Я й сам не знаю, чому це маю бути саме я, — несподівано для себе і для тих, хто сидів у кімнаті, промовив він, продовжуючи дивитися на свої руки. — Упевнений, що й окрім мене є багато охочих на це місце, — він підвів погляд на неї і раптом заговорив впевненим голосом: — Але якщо ви візьмете мене, запевняю, ви не пошкодуєте. Я дуже роботящий, зовсім не боюся роботи. Я готовий навіть ночувати тут. До того ж я завжди цікавився цілительством.

Міріам Страут посміхнулася. У цей момент Тео здалося, що вона дивилася на нього, але бачила когось іншого. Потім вона зітхнула, і посмішка зникла з її обличчя. Цілитель Страут відштовхнулася від спинки стільця й ​​оперлася ліктями об стіл.

— На жаль, ми вже знайшли відповідного кандидата, — спокійно сказала Страут. Якоїсь миті йому навіть здалося, що їй шкода його.

— Ну що ж… — посміхнувшись, почав говорити Тео. У глибині душі він розумів, що на нього чекає саме такий розвиток подій.

— Вибачте, цілитель Страут, — почувся тихий дівчачий голос. Тео зовсім забув, що ця дівчина, яка зайшла разом з ним сидить тут, на дивані, зліва від нього. Йому навіть стало ніяково, що вона стала свідком їхньої розмови.

– Так, Кейті, – повернула до неї голову цілитель Страут, і Тео нарешті дізнався, як звати дівчину.

— Я думаю, нам би не завадило взяти двох стажистів. Люсі Певенсі незабаром йде в декретну відпустку, і в лабораторії залишилося зовсім мало цілителів.

— Ох, Люсі… Я зовсім забула про неї, — зітхнула Страут, а потім подивилася на Тео. — Не думаю, що нам дозволять двох стажистів одразу. Все впирається у гроші, ви це чудово розумієте.

– Я готовий працювати за пів ставки, – сказав Теодор, хапаючись за будь-яку нагоду.

Міріам Страут подивилася на нього, а потім, зітхнувши, відповіла.

– Нам треба подумати, містере Нотт. Ми надішлемо вам сову. Дякую, — ввічливо сказала вона, даючи зрозуміти, що їхня розмова закінчена.

Тео підвівся зі стільця, підійшов до дверей і відчинив їх. Вже на виході він озирнувся.

– Якщо ви візьмете мене, обіцяю, ви не пошкодуєте, – потім він махнув головою в прощальному жесті, посміхнувся Кейті, що сиділа на сірому диванчику, і пішов, тихо зачинивши двері.

Він і не сподівався отримати це місце. Він не мав жодних переваг — син Смертежера, був на іншому боці під час війни.

Прийшовши додому, Тео навіть не сподівався на позитивну відповідь. Але коли пізно ввечері він отримав лист-громовіст, у якому спокійним голосом Міріам Страут говорилося, що його прийняли стажистом, то не міг у це повірити.

«…Хочу повідомити вас, що ви прийняті. Можете почати працювати з понеділка. Тільки от оплата. Навіть не половина, а третина. Але це доти, доки Люсі Певенсі не піде в декрет.

Тео, сподіваюся, я не помилилася. Не підведіть мене.

О, і не забудьте подякувати Кейті.

З повагою,

Міріам Страут.

Тео посміхнувся. Він купить Кейті найбільший і найкрасивіший букет.

* * *

Світловолосий хлопець зачинив на ключ парадні двері, нарешті випроводивши непроханих гостей зі свого будинку. Розслабивши плечі і глибоко видихнувши, він притулився чолом до холодного дерева дверей. Їх знову відвідали аврори. Вони приходили раз на тиждень, щосереди, і тепер він ненавидів цей день тижня. Вже у вівторок ввечері він починав весь тремтіти від злості, розуміючи, що чекає на нього завтра, а вночі, лежачи в ліжку, обмірковував, що скаже кожному з них у відповідь на жалюгідні жарти в його бік і в бік його сім’ї. У своїх думках він не давав себе в образу, впевнено дивлячись кожному аврору в очі з презирливим усміхом на обличчі. А насправді все було зовсім по іншому. Він був холодним і відчуженим, коли всередині дико билося серце. Аврори оглядали будинок, перевіряли залишкову магію, а також їхні палички, і весь цей час Мелфой покірно мовчав. Мовчав, коли над ним глузливо сміялись і промовляли жалюгідні жарти. Мовчав навіть тоді, коли хтось випадково зачепить його плечем, а потім ще й почне реготати з цього. Він покірно мовчав і, лиш опинившись в ліжку, він давав волю своїм мріям. Лиш тоді він не мовчить, огризається та пхає кривдника у відповідь. Сьогодні ж був єдиний раз, коли він не стримався. Він не зміг промовчати, коли уїдливі стосувались його матері.

– Закрий рот! — загарчав Драко на аврора, який, мабуть, був старший за самого Мелфоя всього на кілька років.

Молодий чорнявий хлопець широко розплющив очі від такого нечуваного нахабства. Він уже збирався щось сказати Драко у відповідь, як у кімнату зайшов командир групи.

– Все, збираємося. Ми йдемо, — він не міг не помітити, як Мелфой і хлопець із його групи дивилися один на одного. Аврор і зрозумів, що щось трапилося між цими двома.

– Барнс, ми йдемо. – звернувся він до одного зі своїх. – Перестань малюватись, — чітко, з ноткою погрози промовив він.

Щоки хлопця миттю почервоніли, і він злістю від того, що командир відчитав його за Мелфоя, кулею вилетів з будинку. На обличчі Мелфоя з’явилася усмішка. Коли вся команда вийшла, аврор підійшов до Драко.

— Не думай, що я це зробив заради тебе, — похмуро промовив чоловік. — Барнс може запалитись на рівному місці, але проблеми йому ні до чого. Ти, — він тицьнув у Драко пальцем і з ноткою смутку промовив: — І мізинця його не вартий.

На обличчі Драко почали проступати червоні плями, а руки стиснулись в кулаки.

— Я думаю, вам час іти, — все ж таки видавив із себе Мелфой.

Хмикнувши і косо посміхнувшись, аврор зник за дверима.

Драко все стояв, притулившись чолом до дверей, прокручуючи в голові нещодавні події.

— Так буде не завжди, Драко, — тихо промовила Нарциса, відриваючи його від роздумів.

Він обернувся і глянув на матір втомленим поглядом.

“Не треба бути такою наївною, мамо”, – хотілося йому сказати, але у відповідь він усміхнувся і сказав:

– Звісно, мамо. Звісно.

Нарциса усміхнулася йому у відповідь.

* * *

Пенсі Паркінсон сиділа на дивані в бібліотеці свого будинку, бездумно дивлячись у вікно. В її двері тихенько постукали.

— Пенсі… — обережно промовила її мати, — ми почали хвилюватися, куди ти зникла.

– Я не хочу бути там, – зовсім відсторонено сказала вона.

— Але ж ця зустріч була влаштована заради тебе, — здивовано промовила мати.

— Мамо, — грізно почала Пенсі, — це ти так хотіла, не я.

Та глибоко зітхнула і сіла на край дивану.

Гільда ​​Паркінсон ніколи не була суворою матір’ю чи дружиною. Вона завжди підкорялася вказівкам спочатку батьків, потім чоловіка, а потім і дочки. Вона ніколи не робила те, що хотіла, тільки те, що вірно і що всі очікували від неї. За все своє життя Пенсі не бачила свою матір незадоволеною жодного разу в житті. Лише раз вона плакала, коли її сестра, Фелісія, померла.

— Я ніколи ні про що тебе не просила, — почала говорити Гільда ​​суворим голосом, дивлячись у вікно. – Я виконувала всі твої забаганки, завжди йшла на будь-які поступки, – її голос здригнувся, і Пенсі з подивом помітила, що та стримує сльози.

— Мамо… — сказала вона, беручи її за руку. Чомусь було дуже боляче бачити її такою.

— Стривай! — підвищила голос Гільда, подивившись на дочку і вириваючи свою руку. — Ти чудово знаєш, у якому ми зараз становищі, — викарбувала вона. — Твій батько в Азкабані, а нам з тобою дивом вдалося уникнути такої ж долі! Я прошу тебе єдиний раз у житті зробити так, як треба, а не так, як хочеш того ти! – голосно вигукнула вона.

За все своє життя, Пенсі не пам’ятала ні одного разу, щоб її мати розмовляла з нею в такому тоні. Зазвичай так говорила з матір’ю вона сама.

— Але ж я не хочу виходити заміж! – у відповідь прохрипіла Пенсі.

— А жити в достатку хочеш? — примружилася її мати. – Купувати сукні, прикраси хочеш? Так от немає у нас більше грошей!

– Як немає? — розгублено видавила з себе Пенсі.

– А ось так! Ми вже були на межі банкрутства під час війни. А потім міністерство відібрало й ті копійки, що в нас залишилися.

Пенсі навіть уявити не могла, як це — жити без грошей. В цей момент вона глянула на свою матір з іншого боку. Не така вже й слабка, якою вона завжди її вважала.

— Мам, але чому саме в такий спосіб? – здавлено промовила Пенсі. — І як вони взагалі погодилися на весілля, з нашим то становищем? – Здивувалася вона.

— Хаткліфи припустилися дурної помилки, давним-давно уклавши з нашою родиною договір про те, що наші діти зобов’язані поєднати свої долі, — посміхнулася Гільда. — І тепер вони нікуди не дінуться від нас, як би їм цього не хотілося.

Пенсі посміхнулася у відповідь.

– А чому Дерек не приїхав? Він же має познайомитися зі своєю майбутньою дружиною.

– Вони сказали, що він працює зараз в іншій країні і не зміг приїхати, – криво посміхнулася мати.

– Або не захотів, – сказала Пенсі.

Гільда ​​з тугою подивилася на свою дочку.

– Пенсі, ти єдине в цьому житті, що змушує мене йти далі. Але мені зараз потрібна твоя підтримка, — сумно сказала вона. — Мені не впоратися однією. До того ж я чула, що Дерек дуже симпатичний і добрий хлопець, – спробувала підбадьорити вона дочку.

Пенсі глибоко зітхнула й обняла свою матір.

– Може можна буде потім його отруїти? Після весілля? – не живим голосом промовила Пенсі, як наче говорила про якісь буденні речі.

Гільда відсторонилася від доньки та взяла її за плечі.

– Ти що таке кажеш! – її погляд був переляканий, а руки на плечах Пенсі почали трястись.

Пенсі вдихнула, прикриваючи очі на пару секунд.

– Я жартую. Не буду я нікого труїти. – вона серйозно глянула на матір.

Гільда трохи розслабилась та погладила її плечі, розправляючи сукню.

– Пенсі, завжди можна розлучитись. Це ж не шлюб на все життя.

Пенсі підняла брови в подиві.

– І ти не будеш переживати, що скажуть інші, якщо ми розлучимось? Бо серед наших кругів це засуджується, ти ж знаєш.

Мати ніжно посміхнулась.

– Мені абсолютно все одно, Пенсі. Ти вийдеш за нього заміж, потім розлучишся, отримаєш якусь частку майна, можливо навіть відкриєш свій бізнес і будеш жити щасливо. А потім вийдеш заміж ще раз, за того кого бажаєш.

Мати погладила її по щоці.

— Дякую, — Пенсі посміхнулась і обійняла її у відповідь.

– Пенсі?

– Так мамо?

– Немає ніяких наших кругів. Є тільки ти і я. Забудь про все що було до цього. Сім’я перш за все.

Сім’я перш за все.

* * *

Небо було сірим, а хмари не віщували нічого доброго. Пролунав гуркіт грому.

Біля воріт старого маєтку стояв темношкірий хлопець, у зеленій мантії та з валізою в руках. Він нерішуче дивився на замок, який колись називав своїм будинком.

Блейз Забіні глянув на краплини дощу на своїх ідеально почищених лакованих черевиках. Стиснувши в руках свою валізу, він поспішив до маєтку.

Усередині хлопця зустріли тиша і холод.

– Мама! — закричав він, заходячи до вітальні.

Поставивши свою валізу на підлогу і діставши паличку, він запалив камін. У будинку було дуже холодно. У їхньому маєтку цілий рік горіли каміни, бо стіни та підлога були кам’яними, а тепла сонця не вистачало, щоб обігріти цей холодний маленький замок. Тільки спекотного літа, коли на вулиці вже ставало неможливо дихати від сухого повітря, в їхньому будинку можна було забути про каміни. Ось тільки тоді температура в маєтку була нормальною, що, проте, бувало дуже рідко.

– Мама! — ще раз закричав Блейз, сподіваючись, що його хтось зустріне.

З’явився їхній домовик. Він був одягнений у чисту білу футболку, що діставала майже до колін.

– Містер Забіні! — домовий ельф уклонився господареві, щиро радіючи його поверненню. – Як добре, що ви повернулися!

– Привіт, Ллойде! — усміхнувся Блейз. — Ніде не бачу своєї матері, не знаєш буває де вона? Я писав їй, що повертаюсь сьогодні, але, мабуть, вона забула.

– Місіс Забіні зараз не в маєтку, сер, – ховаючи очі, відповів Ллойд.

Блейз глянув на домовика, що скорчився, і зневажливо хмикнув.

– Як це низько з її боку: втекти саме тоді, коли я приїду, – відвернувшись, промовив він. — Та ще й просити брехати тебе, Ллойде, — повернувшись до домовика, співчутливо додав він.

— Вибачте… сер… — прошепотів той. — Вона теж моя господиня, — притиснувши вуха до себе, пробелькотів він.

Блейз опустився навпочіпки перед ельфом, беручи його за руку.

– Гей, все добре, – сказав він. — Я ні капельки на тебе не злюсь, — він посміхнувся. Краще приготуй мій улюблений пиріг з м’ясом на вечерю, а?

– З куркою та грибами? – запитав радісно домовий ельф.

Блейз кивнув, посміхнувшись.

Із задоволенням! – Ллойд скоріше кивнув і побіг готувати вечерю.

Блейз підвівся і заплющив очі.

Нічого не змінилося. Мати все ще уникала його. Він думав, що провівши літо окремо один від одного піде їм на користь і вони забудуть, що сталося. Мати відпустить страшні спогади.

“Блейз дуже втомився бігти, але він біг до болю в легенях. Нарешті добігши до дверей, він швидко відчинив їх, забігаючи в кімнату. Перед його очима з’явилася страшна, якщо не сказати огидна картина. Він прикрив рот рукою, щоб не вирвати.

— Я не хотіла… не хотіла… не хотіла, – бурмотіла жінка, що сиділа на підлозі в центрі кімнати.

“Мамо… Що ти наробила? — розгублено сказав Блейз.

— Я не хотіла! — вигукнула вона.”

Цей момент і її крик назавжди викарбувалися в його пам’яті.

За вікном пролунав грім. Блейз здригнувся від несподіваного гуркоту грому.

Дощ все-таки пішов.