прогулянка
від вікторія велика— Давно куриш?
— Три роки. А що?
— Ти ж знаєш, що це тебе вбиває?
— А ти хвилюєшся?
Спартак глянув на Яновича зверхнім поглядом. “Такий самонадіяний. Щоб я хвилювався за когось, кого знаю тридцять хвилин?”.
— Не надійся. Я рідко відчуваю якісь емоції до людей, особливо до малознайомих.
— Зрозумів тебе. Якщо ти допив каву — то пішли всередину. Стає прохолодно.
На вулиці справді було холодно — осінь була теплою, але в той день піднявся вітер. “Як коміка пустили на лекцію по психології?” — дивувався Суббота. — “Він ж, певно, нічого в ній не тямить!”. Хоча схожі думки в нього були не тільки про Женю, а й про багатьох людей, які зібралися в університеті. “Клуб дилетантів” — так прозвав чоловік сьогоднішній захід.
Євген трохи нервував поруч зі Спартаком — ця людина лише своїм виглядом змушувала відчувати себе не в тій тарілці: здавалось, що ти недостатньо розумний, щоб стояти поруч. “Певно, в нього дуже давно не було жінки. З таким не тільки жити страшно, а й просто спілкуватись”.
— Степана Гігу слухаєте? — запитав Спартак, тільки-но зайшов до зали. Деякі студенти засміялись, а Янович ледь помітно посміхнувся. “Жартівник, значить. Але за Гігу поважаю”. Лекції в університетах не були чимось новим для Субботи, але для Євгена це був великий крок від кордону зони комфорту. Він хвилювався, і психолог це помітив — тож як тільки всі сіли, він тихенько шепнув Жені:
— Не хвилюйся. Нудить від твоїх нервів.
І це чомусь так заспокоїло брюнета — можливо, правильно підібраний тон чи впевненість Спартака, яка відчувалась за кілометр, допомогли зібратися. Так, Женя не сильно розбирався в психології, але щось та знав — не просто так його покликали на лекцію. І він показав себе на ній доволі непогано — іноді вставляв влучні психологічні терміни та жарти, деякі з них навіть довели до сліз людей з зали.
— Чесно сказати, я був гіршої думки про тебе. — сказав Суббота, одягаючи пальто.
— Справді?
— Мг. Не думав, що комік може хоча б трохи знатися в таких темах.
— А ти про всіх так думаєш? — поцікавився Євген, дивлячись у очі Спартаку, від чого останній завмер.
— Як “так”?
— Стереотипно.
— Я — повна протилежність багатьох стереотипів.
— Наприклад? — запитав брюнет вже на вулиці.
— Занадто багато прийдеться перераховувати. — холодно відповів Спартак. — Менше кури, бо помреш ще. Якщо пощастить — то ще зустрінемось.
Залишивши Євгена без конкретної відповіді, Суббота сів в таксі, лишивши за собою лише шлейф з дорогих парфумів та міцної кави. Женя проводив машину поглядом, підкурюючи цигарку.
— Цікавий ти, Спартак Олександрович. — сказав він в нікуди.
Десь в натовпі він відчув знайомий парфум. “Приємний” — подумав Євген та прискорив крок.
— Привіт.
— Я думав, що ми ще зустрінемось, але не так швидко.
— А ти завжди так вітаєшся?
Спартак посміхнувся. “Це типу досягнення — змусити його посміхнутись?” — задумався Женя.
— Про жінку думаєш?
— Чого?
— Тобі сигарета зараз пальці обпалить.
— Трясця! — вигукнув Женя, викидаючи недопалок. Тільки після слів Субботи він помітив пекучий біль в кінцівках. — Оце задумався.
— Гарна вона?
— Хто?
— Ти ж про жінку думав?
— Та чорт забирай, може мені хлопці подобаються.
Спартак посміхнувся.
— Цікаво. Можу вважати це за камінг-аут?
— Здурів зовсім?
— Чого ти взагалі за мною ув‘язався? — спокійно спитав психолог.
— Сам не знаю. Ти в кав‘ярню? — відповів питанням Женя, дивлячись на вивіску закладу, біля якого вони зупинились.
— Так. Взагалі-то я не люблю пити каву з кимось, але думаю, що сьогодні можна зробити виключення.
«Вміє здивувати» — подумав Євген.
— Полюбляєш класику.
— А ти ніби модний тінейджер.
— Якби ж я був тінейджером в тридцять один…
— Тобі тридцять один? — Спартак був здивований, здається, навіть не награно.
— Так. А… а тобі?
— Як і тобі.
— Як і мені? — тепер був здивований Женя. — я думав, що тобі максимум 28.
— Я думав, що ти не думав.
Жовтень дивував — зазвичай під кінець місяця всі поступово починали одягати зимові куртки, але не в цьому році. Сонце пестило оголені дерева та перехожих у парках — щоправда, майже не гріло, але настрій піднімало точно. Нещодавно пройшли дощі, тож повітря і досі трохи пахло приємною вогкістю, яка змішувалась з ароматом сухого листя та кави.
Здавалося б, абсолютно різні люди — постійно веселий комік та актор і серйозний та загадковий психолог. Але чимось Спартак заціпив Женю. Невідомість манить? Темний омут затягує якомога сильніше? Так чи інакше, Євгену було цікаво з цим чоловіком, якого він майже не знав.
— Слухай, а як давно ти займаєшся психологією?
— Достатньо, щоб зрозуміти, що я тебе зацікавив.
— Це і гусаку ясно — не став би я за тобою йти.
— Теж вірно. Але чому питаєш?
— Ти явно не з тих, хто розповідає про себе по своєму бажанню. Тому й питаю.
— Доволі довго. Мені от цікаво, як тебе, актора, занесло на лекцію?
— Переспав з директрисою університету. — занадто пізно Женя зрозумів, що не треба будо жартувати на цю тему зараз. — Жартую. Просто так вийшло.
Спартака не дуже цікавило спілкування з Яновичем ще з першого дня, бо в його колі спілкування не з‘являлися схожі особи, але йому не давало спокою питання — як, чорт забирай, він попав на лекцію? “Ще й віджартовується” — пронеслось у нього в голові.
Гарна робота, чудово написана. Я так зрозуміла, що розповідь йде в різні періоди часу, може краще якось це позначати? Тому що дуже мурижить очі один цілісний текст. Продовження фанфіку буду чекати з нетерпінням!