Провина повинна бути чиєюсь

Марі

Зрештою вона всадовила мене на ліжко, сідаючи у крісло навпроти так близько, що я могла і поцілувати її. Проте зараз навіть торкнутись до неї було страшно.

– Який саме внутрішній загін до тебе приходив? 

– Я не знаю. На куртках не було ні імен, ні номерів внутрішнього загону.

– Покидьки сцикливі. – В її очах майнула щира ненависть. Давно я не бачила її такою. – Навіть позивні не використовували? 

– Ні. 

– Не згадували інших імен? 

– Лише казали, що Діана буде розлючена.

Її очі розширились від подиву. Поряд з подивом в її очах танцював і страх, і огида, і недовіра. Вона була зовсім розгублена. Та відколи вона стала Липою, то зовсім забула що таке розгубленість.

– Це перший внутрішній… Блядство. 

Вона судомно почала шукати щось у сумці, а потім вийняла портсигар. Я ж м’яко обхопила її долоні, що вже стискали пошарпану металеву коробочку.

– Будь ласка, не треба. 

Як же я ненавиділа, коли вона курила! Вона занадто гарна, щоб губити себе цигарками. Її голос і без того погрубів від тяжкості служби… Болить мені, коли її жасминові парфуми перекриває цей їдкий дим! В борделі так само пахне… 

Стискаючи щелепу, вона все-таки здалась і відклала портсигар. Щоб не повертатись до нього і зайняти чимось свої неспокійні пальці вона тримала мої руки у своїх. Так я і відчула її напруженість. Щось справді дуже серйозне… 

– Опиши їхню зовнішність.

Я намагалась посекундно описати їхні дії та зовнішній вигляд при цьому, ніби писала своїм голосом пʼєсу. Та зрештою мої описи мало чим зарадили їй. 

– Я впізнаю тільки одного. Той, кого ти порівняла з ведмедем… – мабуть, вона добирала слова, хотіла виразитись якомога мʼякіше, щоб не лякати мене, та зрештою здалась: – він один з найжорстокіших катів у стінах. Він катує людей з таким же задоволенням, з яким ти виходила на сцену. 

Напевно, мій страх надто сильно відбився на моєму обличчі, бо вона стисла мої долоні сильніше. 

– Вір мені, Марі. Вони до тебе не дотягнуться. Я подбаю про це. Про що саме вони питали? 

– Питали про твою особистість, як довго ми знайомі, чому ти обираєш саме мене… Я сказала, що ти ніколи не знімала маски при мені, що ми знайомі не більше чотирьох років і… Ой лишенько… 

Я прийнялась стирати непрохані сльози, поки вона сиділа нерухомо, втупивши свій сірий погляд кудись поза простір. 

– Вони Єву шукають… – Тут же вона отямилась. Її очі знову позеленіли і знову дивились лише на мене. – Нам треба поїхати в Трост. Можемо поскакати на моїй кобилі, а можемо винайняти карету, але другий варіант має більше ризиків. Зможеш протриматись декілька годин в сідлі?

Ні, не зможу. Від самого ранку мені їжа не мила, я швидше в голодний обморок впаду, ніж ми доскачемо. Це Віктор завжди любив коней, а не я… 

– Гаразд. Якщо це безпечніше… 

– Збирайся. Дорога довга, тож поїдемо прямо зараз. 

І поки я вчергове перевірила свої речі, що взяла на перший час, вона дістала зі своєї сумки якісь папірці та швидко заходилась щось писати на них. Зрештою вона взяла мене під руку та ми покинули номер. Повертаючи ключі власнику, ми вийшли до стійла. Єва вивела свою сіру кобилу, що уся була в яблуках, та допомогла мені сісти на неї, а тоді і сама сіла в сідло. На виїзді зі Стохеса вона показала ті самі папірці охоронцям брами. Свою Яблуню вона не гнала та й навряд вона б далась. І все-таки я міцно обхопила талію Єви, притискаючись до неї якомога ближче. За її широкими плечима було надійно, більш ніж надійно. От би вона більше ніколи не ставала Липою і назавжди лишилась Євою. От би я могла постійно ховатись за спиною Єви, а не Липи. Усю дорогу вона мовчала, а я відчувала, що краще нічого не говорити зараз, слід дати їй тишу, можливість подумати. 

Заки ми приїхали я втратила будь-які сили. Зірки вже яскраво світили на небі, коли вона допомогла мені злізти з Яблуні. Проте на землі я довго простояти не змогла. В очах потемнішало, а в голові запаморочилось. Я міцніше вчепилась у руку Єви, яка вже помітила мій стан і щось питала, та це не допомогло. Останнім, що мені вдалось побачити, це очі, які зовсім не змінились за ці пʼятнадцять років. Шкода, що в останню мить мені і мову відібрало. 

– Гадаєш, я б травила тебе? Якби я хотіла тебе вбити, то вже б придушила чи ножем пирнула. 

Зачувши невідомий голос, я хотіла підвестись, та ніяк не змогла зібратись з силами. 

– Тобі сили на таке забракне. – Хай Єва була і не в настрої, та її голос мене заспокоїв. Можна не квапитись, поки вона поряд. 

– То перевірмо яка з тебе найкраща воїтельниця. 

Я зачула крок уперед, ніби та жінка подалась вперед. Сама ж Єва зовсім не рухалась, не боялась. 

– Рошель, я прошу тебе, припини. Вона поводиться так не з ненависті. 

Тепер я згадала… Звісно, від Єви варто було очікувати подібних сюрпризів.

– Її сюди ніхто не запрошував, щоб вона таланти свої демонструвала… Мені байдуже що тут відбуватиметься, але робіть це тихо і дайте мені поспати. 

– Схоже, я розвалила чийсь шлюб. 

– Та замовкни вже, поки я тобі не допомогла! 

Я бачила цей небезпечний блиск в очах Єви, зараз вистачить одної іскри, щоб вона вибухнула. Обережно торкаючись її руки, я привернула на себе її увагу. 

– Єво, не треба. 

Зелене полумʼя в її очах згасло. Вона відставила чашку та допомогла мені сісти лежачи. Тоді ж я знову побачила Шавлія. Увесь його смуток зник при погляді на мене. Я хотіла підвестись, щоб обійняти його, але Єва запобігла цьому. 

– Лежи, ти заслабка. 

Та Єва дозволила йому обійняти мене. Він пахнув карамеллю та вогнищем, як і раніше. 

– Знайомимось знову. Я досі Єва Вайс, Шавлій досі Фелікс Абель і Танцівниця досі Марі, але тепер Блю. 

– Тільки не кажи, що ти одружилась. 

Шавлій з деяким хвилюванням зазирнув мені в очі. Єва, що стояла позаду не змогла стримати тихого сміху. Приємно чути її сміх, а не її погрози… 

– Довелось взяти псевдонім, щоб уникнути кредиторів батьків. Я вже ніколи не одружусь, бо кохаю тільки Єву. 

Цими словами я однозначно вибила усе повітря з Фелікса. Він обернувся на Єву, шукаючи підтвердження у неї.

– Не стріляй у мене очима, вже не подіє. Це довга історія, а мені вже час. 

– Залишся, Єво. Будь ласка. 

– Мені тут не раді, маленька. Я і без того затрималась. Ти ж здорова? Втратила свідомість, бо перенервувала? 

Єва знову повернулась на місце поряд зі мною, бо Фелікс їй поступився. Її пальці мʼяко погладжували мене по волоссю, на що я піддалась.

– Так, я лише перенервувала. Не хвилюйся за мене. 

Вона дещо силувано посміхнулась. Її втома брала гору, та я знала, що заснути так легко вона не зможе. Моя бідолашна Єва… Коли ж ти перестанеш так страждати? 

Знімаючи зі стегна одні зі своїх піхв, вона вклала мені їх у руки. 

– Ні. Єво, я не прийму його. 

– Так. Дозволь мені поспати зайві пʼять хвилин без тривоги за тебе. 

І зрештою мені довелось взяти її ніж. Якщо це хоч трохи зміцнить її сон, я готова носити з собою усю її зброю, яку тільки зможу взяти. Цей ніж, один з папірців, легкий бриз жасминових парфумів, якісь короткі інструкції і настанови та відбиток її вуст на моєму волоссі – це й усе, що лишилось від Єви. Її перший поцілунок… 

Я ж відчувала за необхідне перепросити за таку поведінку Єви та хоч трохи пояснити усе такому розгубленому і самотньому зараз Феліксу.

– Пробач їй цей холод. Вона вже не вміє інакше. 

– Я готовий пробачити усе своїй молодшій сестричці, але… – пройшло стільки років, рани повинні були загоїтись, та він досі не міг вимовити деякі речі вголос. – Я хочу це подолати… Її слова такі гострі, що від них ще не придумали захисту. 

– Єва зосередила усі свої сили на будівництві цієї броні. Така сильна, а така боягузка… 

– Я їй не ворог. 

Ми намагались бути відвертими одне з одним, говорити лише правду, та… Правда була надто гіркою на смак. Доводилось уникати прямих слів і спиратись радше на почуття, ніж на слова.

– Вона це знає, десь глибоко всередині, але знає, тільки вірити не хоче. Ця броня захищає тебе, а не її, бо вона вважає себе твоїм ворогом. Усе ще винуватить себе… 

– Я ніколи не вважав її зрадницею, ніколи не звинувачував її. Я вдячний їй за те, що тоді відвернулась від мене… Вона мала сміливість сказати мені, що як лідер я облажався, якби не вона, я б забув, що таке бути людиною. Тоді вона врятувала мене і зараз… самотужки утілює нашу спільну мрію… Я захоплююсь нею, пишаюсь, що колись їй допоміг і… я хочу допомогти їй знову, та… – він видихнув, не добираючи потрібних слів, і скуйовдив власне золотаве волосся. – Вона цього ніколи не слухатиме, але я хочу, щоб принаймні ти це знала. 

Я помилилась, коли подумала, що його погляд зовсім не змінився. Якийсь вогник оптимізму згас у цих очах, вони стали втомленішими і самотнішими. Мені ставало так порожньо у цих очах, хоча вони усе ще були рідними. Усе ще наш із Євою старший, але молодший брат, та тепер він не сяє так яскраво.

– Вона натомилась з дороги, Феліксе. Не час говорити про почуття. 

Я обернулась на голос. Рошель спускалась зі сходів до нас. Зараз від неї не відчувалось попередньої люті, лише трохи холодна нейтральність.

– Ми тебе розбудили? Вибач. – Можливо ці мої слова зроблять атмосферу трохи теплішою? 

– Я збрехала, не треба вибачень. Ходімо.

Вона простягнула мені руку, тож тепер я стояла поруч. Рошель повела мене до якоїсь кімнати на першому поверсі, тримаючи у вільній руці свічник. Це була маленька спальня, тільки от дуже заставлена крамом. 

– Ми користуємось цією кімнатою як коморою, тож перший час доведеться потіснитись.

– Це пусте. Дякую, що взагалі впустили. 

– Я тут ні до чого. Якби не Фелікс, ти б тут не стояла. 

– Не зважай, вона знову бреше. 

Рошель таке зауваження проігнорувала та, покинувши свічник на столі, почала нашвидкоруч розбирати завали кип паперу та інших рідковживаних речей. 

– Завтра у нас вихідний, тож одна ти не лишишся. – Проходячи повз мене, він почав допомогати Рошель. Я б теж хотіла приєднатись, та відчувала, що буду заважати. 

– А в банк ти кого пошлеш? 

– Гаразд, до обіду я буду зайнятий. Але Рошель буде вдома. 

– Я тобі такого не обіцяла. 

Я не могла стримати посмішки. Вони такі милі разом… Мають гарний, затишний дім. Хай вони, мабуть, багато працюють, та тут все одно відчувається родинне тепло… Їм пощастило одне з одним так, як мені з Євою… Хоч і ця фальшива сутичка залишилась без розвʼязки, я знала, що Рошель дослухається до Фелікса. Була певна чомусь.

Невдовзі вони залишили мене одну, за пару мені був хіба що свічник. Приставивши свою валізу до маленького письмового столу, я поквапилась зняти сукню. Звісно, було б добре, якби я розклала свої речі, та я була настільки втомленою, що одразу ж скочила у ліжко та заснула. 

Наступного ранку вдома я зустріла лише Рошель. Вона не одразу помітила мене, тож я дозволила собі трохи поспостерігати за нею. Зовсім незвично було бачити її у фартусі, з неохайно зібраним волоссям та руками у тісті. Їй личило готувати, бути господинею в домі, кохати та бути коханою. 

Її плечі та стегна були ширшими ніж в Єви, тож складалось враження, що вона загалом ширше і міцніше від неї, хоча і була нижчою на зріст. Звісно я знала, що Рошель не просто виглядає небезпечно, а й справді може такою бути, проте Єва б легко із нею впоралась. Єва лише стрункіша, та це не означає, що в неї сили менше. А ще у неї кращі рефлекси: вона б точно мене вже помітила. 

Невдовзі я все ж дала їй знати про своє пробудження, коротко привітавшись. Холод усе ще зберігався в її очах та словах, але вона надто тепло піклувалась про мене, ніби про власну дочку. Опісля ранкового туалету і легкого сніданку, я запропонувала їй свою допомогу, від якої вона, на щастя, не відмовилась. Поки вона замішувала тісто, я повинна була промити полуницю, познімати хвостики і нарізати її. 

– Давно я не бачила полуниці о такій порі. 

– Це така собі надбавка від командування. Військовим не тільки мʼясо дають… Ти злишся на мене через Єву? 

На мить я оторопіла. І що я маю сказати? Звісно ж, брехати не гарно і вона не заслуговує на брехню, ти чи сподобається їй правда? 

– Єва… я не вважаю, що вона має рацію тут, але я повинна пристати на її бік. Хоча я не можу на тебе злитись теж, бо ти не зробила нічого поганого…

“Провина повинна бути чиєюсь, Марі. У смертях та невдачах людей винні люди, не світ, не тварини, не обставини. Навіть якщо сказати, що смерть Анни спричинили несприятливі обставини, то винними будуть люди, які створили ці обставини, розумієш? Винний завжди є, його лише треба знайти і покарати”. І чому тільки мені це згадалось зараз?.. 

– Так само, як ти повинна зайняти її сторону, я повинна зайняти сторону Фелікса… Мабуть, вам обом тяжко довелось, особливо тобі, і мені шкода. Однак… я не можу пробачити Єві, що вона згадала про нас лише тоді, коли їй самій знадобилась допомога, ще й поводиться так гидко. Липа існує вже… 

– Десять років. 

– Так… Вона могла знайти нас, могла допомогти, але вона цього не зробила. Феліксу тоді дали пʼятнадцять років і я єдина, хто навідував його увесь цей час. А потім його відправили в битву за стіну Марія… 

Поспіхом витираючи руки об фартух, я поквапилась стерти сльози. Чому все склалось отак? Хіба він заслужив на таке? Тож чому? Хто у цьому винен? Кого слід покарати за це? 

– Мені шкода, Рошель. Мені так шкода! Спочатку я заледве зводила кінці з кінцями і справді нічим не могла вам допомогти, але потім… я просто забула про вас! Мені так добре жилось, що я зовсім забула кому я цим завдячую!.. Кожна згадка про вас здавалась розбитим склом у горлі, тому я просто перестала вас згадувати… Мені так шкода… – я не встигала витирати сльози.

Невже провина і справді моя? 

– Я звинувачую не тебе. Ти однаково не мала великих можливостей допомогти нам. І принаймні тобі шкода, ти не поводишся зараз як стерво. 

– Я почуваюсь винною, бо я дозволила Єві забути про вас. Насправді я така егоїстка! Я хотіла, щоб Єва дивилась тільки на мене, була лише моєю… Це я запропонувала їй покинути наше минуле і жити майбутнім, нашим майбутнім, де будемо тільки ми удвох… Яка ж я егоїстка! 

– Вона сама це обрала. 

Ні, винним може бути будь-хто, але не Єва. Вона не обирала цього всього, перед нею навіть вибору такого не стояло! Не могла вона обрати таку долю для нас! 

– Якщо провина повинна бути чиєюсь, то хай вона краще буде моєю. 

А якби я тоді не говорила їй тих слів? Якби тоді я думала про неї, а не лише про себе? Адже вона була такою розбитою тоді! І я просто зманіпулювала нею!.. Я повинна перепросити? Що взагалі змінять мої вибачення? 

Востаннє змахуючи сльози, я глибоко вдихнула, намагаючись зробити останній ривок у подоланні власної істерики. 

– Нема сенсу продовжувати цю суперечку: я залишусь на своєму, ти на своєму. І з твоєю реакцією на подібні теми… 

– Ти маєш рацію. Вибач, що влаштувала усе це… 

Я миттю повернулась до свого заняття, адже Рошель вже розподілила тісто по формі та залишила трохи для прикрашання. Залишалася лишень моя полуниця.

– Тобі завжди було важко примиритись з будь-якою несправедливістю в житті. 

– Я завжди думала, що зможу перерости це… І от мені вже 32.

Невдовзі повернувся Фелікс. Рошель почула його коня ще здалеку, тож встигла витерти руки та відірватись від готування обіду, щоб зустріти його обіймами та поцілунком. Чи буде колись у нас із Євою так?.. Коли ж Фелікс показав їй якусь виписку, Рошель підстрибнула від щастя і знову міцно обійняла його, викликаючи в нього посмішку своїми поцілунками. Розставляючи тарілки на стіл, я теж дозволила собі посміхнутись.

– Єва казала, – мовив Фелікс, щойно ми сіли за стіл, – що ти не погодишся сидіти цілий день удома і просила найняти тебе якоюсь кухаркою в Гарнізон. Що думаєш? 

– Вона знає мене краще, ніж я сама, тож… мені байдуже де і як працювати. Аби робота була.

– Чим ти займалась увесь цей час? 

Звісно, це було просте питання, щоб підібрати мені найбільш підходящу роботу. Щоправда, очікуваної, нормальної відповіді я не могла надати. Проституцію ж не назвеш повноцінною роботою. Та й моя акторська майстерність зараз не сильно допоможе.

– Спочатку влаштувалась в борделі Вишні. Через кілька років втекла звідти з мандрівною трупою, довгий час працювала акторкою, а потім… довелось знову повернутись в бордель, де я і працювала донедавна. 

Не найприємніша розмова для обіду, навіть зважаючи на наш досвід. Природньо, що якийсь час вони перетравлювали мої слова замість їжі.

– І Єва допустила твоє повернення до проституції?

– Звісно ж ні… Вона пропонувала мені і гроші, і будинок, але… я відмовилась. Який сенс життя, якщо я просто сидітиму цілими днями в чотирьох стінах сама? Це був неправильний вибір, та я досі хочу досягти чогось власними силами… Мені не довго лишилось страждати – я майже накопичила достатньо грошей для здійснення своєї мрії. 

– Навіть не знаю хто в вашій парі божевільніший. 

– Мені шкода, що ви з Євою не можете жити так, як хочете. Її робота до біса невдячна. 

Неспішно розламуючи картоплю на шматочки, я силувалась втримати тінь посмішки на своїх вустах. 

– Але її робота потрібна світу більше, ніж наші з нею стосунки. 

І світ ніколи не питав, що потрібно мені чи що потрібно Єві… 

 

Феліксу і справді вдалось влаштувати мене кухаркою в казармах. Важка робота за мізерні гроші, навіть трохи незвично отримувати такі малі гроші. Хоча… продавати власне тіло звісно набагато важче. Якби тільки в Стохесі я могла знайти подібну, просту роботу, яка змогла і проживання мені оплатити, а не лише їжу… 

Наповнюючи чергову тарілку, я поставила її на тацю, яку поквапилась передати в руки якогось солдата. 

– Смачного. 

– Ого, а відколи це сніданки в Гарнізоні подають елітні повії?! Гей, Крістофе, ти подивись на це!

За цими двома почалась штовханина, черга затримувалась, а вони не вгавали. Було не стільки образливо, скільки соромно через свою проблемність. 

– Ви мене з кимось плутаєте. 

Я знала, що не плутає, хоч і не могла згадати його обличчя. Але краще ввічливо уникати і заперечувати. 

– О ні, я чітко памʼятаю як ти мені відсмоктувала. Може зайдеш до нас в казарми сьогодні? Ночі такі холодні!

Хтось вже збирався накинутись з кулаками на цього чоловіка. Мені як ніколи захотілось відчути присутність Єви поряд. Вона завжди вміла поратись з таким хаосом, але не я. Я здатна лише створити цей хаос. І за секунду до вибуху зʼявився Фелікс, який зміг легко звести цей хаос на нуль. Він силою витягнув двох моїх колишніх клієнтів від черги, дозволяючи мені далі працювати. І все ж я не могла стриматись від підглядання за Феліксом. 

– Я можу до вас зайти, от тільки ніжним бути не обіцяю. Це вже третя дисциплінарна догана, вітаю з переведенням до інженерів. 

Він посміхнувся, радше навіть оскалився, переводячи погляд то на одного, то на іншого. 

– Майоре, будь ласка! Ви ж знаєте, у мене мати хвора! 

Фелікс лиш схилився до вуха цього Крістофа і щось прошепотів. Судячи з виразу обличчя того хлопця це не було чимось дуже хорошим. 

– Заяви повинні бути в мене на столі до вечері, а поки встигнете конюшні почистити та провіант розвантажити. Усе зрозуміло? 

Вони обидва промимрили щось на знак згоди, та Фелікс не квапився їх відпускати. Натомість він підвів їх ближче до мене та силою змусив схилитись переді мною. Моя рука, що вже протирала робочу поверхню, різко зупинилась. 

– Вибачайтесь. 

– В цьому немає потреби! Все гаразд. 

Та він мені не повірив і не відступив. 

– Вибачте нам, будь ласка. Ми повелись як дурні.

– Я не повинен був говорити тих слів. Пробачте, що завдав вам клопоту. 

І тільки після цього Фелікс нарешті їх відпустив, наказавши на кінець, щоб попросили вибачення і у своїх побратимів. Переконуючись, що нікого поблизу нема, він заговорив до мене: 

– Все гаразд? 

– Подібне трапляється частіше, ніж ти думаєш. Я звикла. Справді, не варто було. 

Він лише тяжко видихнув, заправляючи власне неслухняне волосся за вухо, та підійшов ближче, щоб мовити трохи тихше: 

– Цей батальйон – найбільша еліта Гарнізону, окрім самої верхівки командування. І його довірили мені… Я не можу дозволити, щоб вони перетворились на вуличну шпану чи еліту Поліції. Вони образили не тільки тебе, а й честь мого батальйону. 

Я не змогла стримати посмішки. Він такий статний зараз… Він завжди був хорошим лідером, завжди обʼєднував нас, чим і врятував. Тепер він не просто ватажок дітей, які виживали на вулиці з різних причин. Тепер він гордий старший майор Гарнізону, має свій батальйон! Я гадки не мала наскільки це велике формування чи наскільки боєздатний його батальйон, але я вірила Феліксу, вірила, що він може вести за собою лише найкращих. 

– Ти завжди був чудовим лідером. Дякую. 

За декілька днів я отримала лист від Єви. Вона писала, що чекатиме на мене в зазначений день на початку квітня на головній площі Стохеса по обіді з речима, сподівалась, що мене ніхто не ображає, просила надалі використовувати псевдонім і вписати відповідну дату в один з пропусків, які вона мені залишила. У конверті я також знайшла засушений підсніжник, який змусив мене ніжно посміхнутись. 

Єва розповідала мені, що вивчала в дитинстві мову квітів, одне з необхідних знань для справжньої леді на думку її матері. І вона неймовірно любила хвалитись своїми знаннями та демонструвати їх мені. Я і уявити не могла, що в якісь звичайні квіти хтось заклав стільки сенсу! Одною лиш червоною трояндою можна мовчки зізнатись у коханні! Щоправда, Єва ніколи не дарувала мені червоних троянд. Вона дарувала мені рожеві гвоздики, мальви, конвалії, підсніжники, дзвіночки, білі та рожеві троянди, калли, стокротки, іриси, жасмин, лаванду, білі лілії. І завжди не червоні троянди. Значення усіх цих квітів залишалось однаково чудовим: вірність, відданість, довіра, ніжність, але ніколи не кохання. Лишень значення мальв Єва ніколи мені не розповідала і знайти його мені не вдавалось, та я їй довіряла, вірила, що це щось хороше. 

Підсніжники ж означали розраду і надію. 

 

Фелікс ввічливо заплатив за мою карету і як я тільки не намагалась відрадити його від цієї ідеї. Він хотів би пообіцяти, що навідає мене, та я сама не знала де тепер житиму. Навряд Єва дозволить мені повернутись до моєї кімнати чи хоча б до борделю, мабуть, сховає десь так, щоб ніхто не знайшов. Не хотілось запрошувати у таке місце Фелікса з Рошель, тож я пообіцяла їм, що навідаю їх ще. 

Мені і справді хотілось повернутись до них. Хотілось знову розповідати Феліксу і зорям як доля знову звела мене із Євою, допомогати Рошель з готуванням, пити чай із ними ввечері, мати кого обійняти… 

Мабуть, неправильно вважати, що я самотня. Ні, я не можу бути самотньою. У мене є Єва, дядечко Алекс, подруги з борделю і подруги з театру, а тепер ще й Фелікс з Рошель. Хоча, з подругами не поговориш багато про що, ми з ними надто різні і вони майже не згадують про мене. Дядечко має власну сімʼю і востаннє ми бачились ще у січні. Єва… майже завжди не поряд і… її так мало в моєму житті! Хотіла б я дихати нею, ніжно масажувати її тверді плечі, спокійно засинати в її обіймах, бачити її першою зранку і бачити її останньою вночі! Хочу жити із нею, бути її жінкою, щоб вона була моєю жінкою. Хочу бути її моделлю і музою, щоб її руки не пістолета, не ножа тримали, а голку. Вона так чудово шиє, не те що я. Вона зможе чудово заробити на цьому, Єва Вайс могла б бути відомою як чудова кравчиня, а натомість стала Липою… 

Може, я трохи і самотня. Стількох людей знаю, а душу вилити майже нікому. І знову доведеться так жити, сподіватись лиш на себе… Гаразд, байдуже. Ще кілька місяців роботи і я нарешті зможу купити приміщення для своєї школи. Воно того варте. 

Особливо хороше було на душі через те, що зовсім скоро я побачу свою кохану Єву. Навіть не цю ненависну Липу, а Єву. Зможу розтанути в її обіймах, розповісти їй про все-все та поговорити про минуле. Хоча, розмову про минуле слід віднести у мінуси нашої зустрічі, бо Єва неймовірно не любить говорити про те, що було. Вона уникала свого минулого занадто довго, зокрема моїми стараннями, і говорити із нею на цю тему усе одно, що намагатись викупати домашнього кота. Та зрештою це треба зробити. Мені слід перепросити, слід бодай спробувати виправити ситуацію, яку я сама ж намудрила. Мені також буде не легко заводити подібну бесіду. Я вже уявляю благальний погляд Єви, її гострі слова, її тремтливі пальці, які потягнуться до портсигару. Мені теж доведеться через усе це пройти. 

Та зрештою усе це втратило значення. Невдовзі я опинилась у Стохесі. Сьогодні у місті було напрочуд людно та жваво, тож до головної площі мені довелось протискатись. На півдорозі я побачила її силует біля храму. Вона зачудовано розглядала архітектуру, ніби уперше її побачила. Її спина ховалась за світлою та доволі пишною сукнею, створюючи оманливе враження ніжності. Вишита хустка на плечах додавала їй чарівності. Та щось у ній було не так. Вона помітила мене, щойно я вивільнилась з натовпу і наближалась до неї. Обриваючи відстань, вона міцно мене приголубила. Тільки тоді я зрозуміла, що її чудове біле волосся зараз мало рудий колір, який їй зовсім не личив. От що не так!

– З поверненням додому, маленька. 

Тепер навіть її новий потворний колір волосся не мав значення. 

Я вдома. І Єва не дасть комусь забрати цей дім у мене.