Проблиски пам’яті

1986 рік. 5 років після тих незабутніх грудневих вечорів

Він вже давно не хвилювався, оскільки всі емоції та страхи змінилися відчуттям якоїсь ефірної легкості та правильності. Все довкола було начебто у серпанку і здавалося так було вічно – від створення світу і до ери гаснучих зірок. Ніби крізь товщу води долинали слова батька та Вінкі, тихо гомоніло радіо та грав магнітофон, який зрідка вмикала ельфиня. Світ став таким простим і зрозумілим, але Барті розумів, що щось тут не те. День за днем, тиждень за тижнем, навіть рік за роком він переконував себе у тому, що так НЕ БУВАЄ. Інший голос в його мозку суперечив домінуючій ідеї невагомості та розслабленості, намагаючись виштовхнути на поверхню те, що його боліло та непокоїло десь в глибинах.

Вони з батьком сиділи за столом та снідали яєчнею з беконом. Батько гортав якусь газету і старався не дивитися на сина. Ніби його не існує. Зрештою Барті звик до такого.

-Син містера Стоунгрейва нещодавно блискуче захистив свої нові розробки у сфері маскування для аврорів. – Містер Кравч акуратно склав газету і порушив тишу. – А мій син – суцільне прокляття. Якби не ти, то твоя матір була б жива і я б не морочив голову собі у намаганнях приховати твоє існування. – Барті у відповідь блаженно усміхався, всі слова начебто проходили крізь нього. –  І де твій Темний Лорд? Не він прийшов тебе рятувати, а ми з мамою. Твої друзі напевно вже згнили заживо, а ми тебе врятували і дали тобі шанс на комфортне життя, невдячний покидьку. Я не втомлюся це говорити, щоб ти ніколи цього не забув. Змарнував юність.

Запанувала тиша, тільки Вінкі брязкала посудом на кухні.

-Йди в колишню материну кімнату і впорядкуй все, що лежить на письмовому столі, вночі вихор влетів в відчинене вікно і навів трохи гармидеру, хоч якась з тебе користь буде, – процідив Кравч-старший, кинувши зневажливий погляд на сина, підвівся з крісла, одягнув капелюх і рушив до дверей. – Вінкі, а ти приготуй лазанью на вечерю і повитирай пилюку.

Барті поправив плащ-невидимку і плавно вирушив до того, що носило щемливу назву «колишньої материної кімнати». Покійна хазяйновита Іда Кравч облюбувала це маленьке приміщення для своїх малюнків – вона понад усе захоплювалася живописом. Час був непідвладний над кімнатою – педантичний містер Кравч змушував Вінкі час від часу прибирати, але строго-настрого забороняв щось викидати чи класти на інше місце. Начебто покійна дружина вийшла на кілька хвилин до кухні і зараз повернеться до своїх акварелей, щоденників, вип’є чай з чашки, котра (звичайно ідеально чиста) все так само сиротливо стояла на краю столика, очікуючи на господиню, котрій не судилося більше сюди прийти.

Вітер дійсно зніс кілька папок, малюнків та пензликів, тому Барті взявся слухняно їх складати на місце. Його погляд зупинявся на кожній акварелі, намагаючись вловити те, що хотіла сказати матір. Від цих думок в голові ставало світліше і хлопець починав лякатися – разом з світлом накочувала якась щемлива туга і спогади, котрі подібно до хвиль, билися об окраїни його мозку. Про матір. Про ту невдалу місію, деталі якої він вже практично не пам’ятав. Про його перший і останній круціатус. Далі все було як в тумані – суд, Азкабан, дементори, жах. Барті розумів, що буде боляче, що буде важко. Він розумів, що Імперіус притупив в ньому спогади. Але він мусив згадати все, мусив…Від цього залежало його майбутнє – чи проживе він рештку життя в чотирьох стінах, чи отримає винагороду від Того, хто, на його думку, оцінить його вірність і старання.

Роздуми перервала Вінкі.

-Паничу Барті, – запищала ельфиня. – Я зробила для вас гаряче какао.

-Вінкі, – тихо промовив Барті. – Ввімкни, будь ласка, радіо.

Пронизливі карі оченята переполохано глянули на молодшого хазяїна..

-П…паничу Барті, але ж ваш батько забороняє.

-Вінкі! Це ж просто радіо!

Ельфиня метнулася до приймача, ввімкнула його і одразу ж метнулася назад. Барті пройшовся до вікна. Зима вже святкувала свою перемогу. Виднілися примерзлі грудки землі, у саду, такому прекрасному літом, завивав вітер. Хлопець повільно окинув оком статуетку грайливого ангела і зупинив погляд на трояндах. Як вони все ще цвітуть в такий пізній час? Дивовижа якась.

Він окинув оком тремтливі, проте цупкі стебла, червоні тендітні пелюстки в обрамленні паморозі. Таку ж червону троянду, але живішу, він вручив їй. Беллі. Перед судом, коли свідомість трохи прояснилася. Дивно, чому він цього ніяк не міг пригадати? Чому тільки сьогодні згадав?

Радіо, налаштоване на маглівську хвилю, співало якусь рок-баладу.

Oh I, I just died in your arms tonight
It must have been something you said
I just died in your arms tonight
Oh I, I just died in your arms tonight
It must have been some kind of kiss
I should have walked away
I should have walked away

Барті відчув як йому перехоплює подих від слів. Беллатрікс, його швидкоплинне фатальне кохання, та, що зробила його чоловіком в моральному і фізичному плані…Йому здалося, що вона стоїть у нього за спиною і сміється своєю фірмовою усмішкою. Де ж ти, Белло? Може Азкабан знищив тебе так само як мороз донищує троянди у саду? А Барті тут сидить як зачаклований  принц – живий, ситий і здоровий, принаймні фізично. Від цієї думки його пальці міцніше впилися в дерев’яний підвіконник – аж до болю в побілілих кісточках.

Раптом хлопець закляк. Від думки про Беллу в його голові начебто щось запрацювало інакше. З’явилася якась енергія і бажання боротися, а не скніти під пильним батьковим оком. Він зрозумів, що Белла або вже мертва, або ледве скніє у кам’яному мішку. Що було з Руді, його абсолютно не цікавило, Рабастан викликав тільки дещицю співчуття.

Барті кинувся у свою спальню, ледь не перечепившись об високий поріг. Зашторив вікна та скинув мантію- невидимку. Дістав гітару, котра вже роки і роки припадала пилюкою. Провів пальцями по струнах, підбираючи романтичну мелодію, почуту по радіо. Він обожнював музику так само сильно як матір обожнювала живопис. Проте на звуки прибігла Вінкі.

-Паничу Барті, сховайте гітару, ваш батько дуже розілиться, – крихітка ледь не плакала.

-Вінкі, ти не розумієш. Я живий! Я справжній! Я все зрозумів!– з очей Барті струменіли сльози і капали по гітарних струнах. Все змішалося в його голові – неочікуване прояснення, розуміння, що він може контролювати свої думки, вірність Темному Лорду, тиха туга за Беллою. Вінкі крутнулася на пальчиках і за кілька хвилин вже підливала в воду заспокійливу настійку – хай панич заспокоїться. А містер Кравч ввечері знову застосує Імперіус. Тоді все знову буде так як було.

Для всіх.

Окрім Барті.