Пробач, гордість 8

Еліоте, малий…

Гаррі стискав телефон і все дивився у потемнілий екран. Що він сказав йому? Ні? Просто, бляха, ні.

Скільки Еліот його шукав? Де “скрізь” він був? Може, у Рона? А може, знову приходив сюди, чи куди там ще Рон міг порадити піти. А ще, здається, він якось взнав про Драко? Гаррі стиснув рукою чоло.

Чудово, Поттере. Еліот відчуває себе використаним, зрадженим, знехтуваним. І отримай на все це зверху “ні”. Звісно ж, рятівне й безумовно благородне. Ну, і вибачення, запізнілі.

Що то за шум він чув у слухавці? Це як… це як… Хотілося клацнути пальцями, щоб знайти шукану аналогію.

Гаррі скочив, ніби так буде легше натискати кнопки на телефоні. Просто, щоб щось робити, тому що адреналін, цей умілий кочегар, кинув до печі останній, здавалося, ресурс, розганяючи на повну можливості знесиленого організму.

Номер не відповідав. Воно й зрозуміло

Та думки лізли до голови одна страшніша за іншу.

Еліоте, малий, боже. Хай ти не відповідаєш, бо злий. Хай це буде так. Бо я не вартий того… Ніхто не вартий.

Що можна вдіяти в цій бісовій ситуації? Зараз ніч, дощ… Може, то він і шумів. Це означає, що він десь на вулиці? Скільки ж довбаних вулиць у довбаному Лондоні?

Гаррі все одно накинув плащ та рвонув з квартири. Просто щоб теж бути назовні. Та одразу на сходах загальмував, бо щось біліло в напівосвітленому під’їзді під його дверима. Гаррі підняв пляшку з білою етикеткою, понюхав — пахне солодким алкоголем. Дивно…

Невже він був тут? Гаррі так шкодував про кожний свій крок, що забув про всі свої сердечні рани. Заспокоєння приносили лише думки про спокуту. Здавалося, це все, що йому лишилося.

Я знайду тебе, Еліоте, стану для тебе плащем, парасолькою, чим завгодно. Вислухаю все, що ти схочеш сказати, й вимолю прощення. 

Та з чого ж почати?

З ким він був? Що робив?

«Пий, стане легше, — говорили вони».

Хто такі вони, очевидно.

Драко, що дременув одразу, як почув його ім’я з вуст Еліота. І, напевно, Блез. Наречений, дружба та його помічник. Далі залишилось тільки знайти та набрати Блеза. Кілька нехитрих натискань — і невідомі пропущені стали відомими. Гаррі розгледів знайомі риси Блеза, натис на контакт і приклав слухавку до вуха. Вода капала на екран та розмазувалася вухом. Гаррі слухав гудки, не звертаючи ні на що більше уваги. Сонний голос увірвався до динаміка.

— Хто це?

— Блезе, я шукаю Еліота. Не знаєш, де він може бути? — здавалося, що на реверанси просто немає часу.

В слухавку часто задихали. Напевно, Блез упізнав голос і прокинувся остаточно.

— Що в біса за херня у вас там коїться?

Та Гаррі перервав його:

— Пізніше я обов’язково докладно відзвітую тобі про своє особисте життя. А поки що чи не міг би ти згадати, може, він телефонував тобі, може, ти йому.

— Ні, Гаррі. Вчора ми були в барі, він був у повному роздраї, багато пив, комусь написував повідомлення, але куди пішов потім, не знаю.

— Може, він дома? Можеш дати адресу?

— Так, вже пишу. Але сумніваюся, що він там.

— Чому? Він щось казав?

— Я сто разів там був сьогодні. І слухавки він не бере.

— Але що могло трапитись?

— Вчора він був розбитий. Не знаю через що. Він так і не сказав. Драко хвилювався за нього, намагався допомогти, розпитував. Потім раптом психанув, пішов, а Еліот ще трохи побув, тоді зателефонував Драко й рвонув за ним. Я так зрозумів, він злякався, що хтось може отримати від Драко на горіхи і вирішив втрутитись. Не знаю, куди поділися ті скоти. Наступного дня я був з Асторією. Сам. Носився скрізь, мов затичка… — Блез помовчав. — Що відбувається?

Гаррі вже не слухав. Його підтрушувало. Якщо Еліот пішов слідом за Драко, чи міг він побачити, що той прийшов саме до Гаррі? Виходить, що так.

Гаррі схопився за голову, згадуючи вранішню смс “Він досі в тебе. Чому?”

Боже, він що, цілу ніч був десь тут? Гаррі механічно озирнувся по боках. Темно й холодно. Жодних людей. Тільки мокрий асфальт у дзеркальних плямах, з яких визирали жовті очі ліхтарів.

Але ж зараз він просто вдома, так? Навіть якщо просидів тут ніч, навіть якщо… Він же міг зрештою піти просто додому?

Що ти робив тут, Еліоте? Боявся, що Драко розкрив твого кривдника? Боявся за мене? А Драко все не виходив. А ти все чекав у холодному під’їзді і гадав, чому так довго.

Гаррі знову продивився смс-ки. О третій ночі Еліот написав: “Так боляче. Напевно…”. Гаррі різко перевернув екран. Бо не міг дивитись.

І він просто побіг з усіх сил, розбризкуючи калюжі, прориваючи завісу з дощу, перепону, яка тільки нещодавно була укриттям для його хворого кохання. І за якою стояв нещасний, розчавлений чужою пристрастю хлопчик.

Гаррі швидко втратив темп, бо розумів, що біжить безцільно. Адресу Еліота він встиг вивчити напам’ять, та чомусь здавалося, що це найлегший варіант. І сьогодні йому так не пощастить.

Поодинокі вікна горіли самотніми жовтими квадратами. Але в жодні візерунки вони більше не складалися. Це просто якийсь потойбічний Лондон, чорний, у жовтих плямах і ще чорніших тінях. Ляпотіння і важке стомлене дихання складали звукову доріжку треку, на який Гаррі випадково зіскочив, як зіпсований грамофон. І пісня його життя змінилась кардинально. Дощ посилився та хлистав по обличчю, заливав окуляри, та Гаррі було все одно, куди він прямує. Алея скінчилася, дерева розійшлися в різні боки, у мокре обличчя подув свіжий вітер, і до шуму дощу додався якийсь об’ємний і знайомий чомусь звук… хвиль? Гаррі стягнув окуляри, тернув подолом футболки, що миттєво витягнув з-під пальта, й нап’яв назад. Попереду Темза та її темний слизький берег, об який і хлюпала річна вода, підкоряючись вітру. Стало трохи світліше, бо місяць вийшов з-за хмар та й дерева звернули по своїх доріжках і більше не заважали огляду, а ще ліхтарі на мосту…

Усе це якась дурня. Не може бути, щоб Еліот був у якомусь такому місці вночі. Та все ж Гаррі зазирнув на міст. Дурня… Він просто Гаррі. Так, накоїв усього, але ж нічого такого через таких як він, не роблять. Господи… Але стало страшно, тіло перейшло у якийсь інстинктивний режим. Гаррі швидко й уважно оглядав усе навколо, навіть воду. Чорна… Здавалося, навіть густа. Поглине, просто у свій дьоготь і не вдавиться. На мосту у відблисках ліхтарів нікого…

 Нікого, блять…

Серце обпалювало, наче термоядерний реактор. Він готовий до всього. Треба буде стрибнути — стрибне, відкачає, в нього вийде. Тільки б діяти.

Повернувся на набережну. В який бік йти? Він усе кружляв в істеричному танку, тер окуляри, намагаючись оглянути якнайбільше темряви навколо себе.

Нікого.

Гаррі набрав номер Еліота. Просто так, без надії на щось. Бо так потребували інстинкти. Нічого і не сталося. Попереду світилася вивіска якогось бару. Двері ліниво відчинялися й зачинялися. Кілька групок людей палили під навісом й голосно сміялися сумішшю жіночих й чоловічих голосів. Неподалік чолов’яга у лахміттях копався у чомусь, схилившись біля стіни. Гаррі набирав номер знову і знову, то повертаючи голову до мосту, то знову оглядаючи компанію неподалік від бару. Волоцюга випростав спину, тримаючи щось у руках. І Гаррі почув, як його дзвінок скинули. Він зупинився, недовірливо дивлячись на телефон. Натиснув повтор. Волоцюга ж, поколупавшись у кишені, розвернувся до ліхтаря… І в Гаррі одночасно телефон пропікав “зайнято”, й очі побачили попід стіною просто за спиною волоцюги, темну фігурку, що сиділа на асфальті, поклавши голову собі на руки.

Зараз Гаррі мріяв про розплату. Нехай Еліот дасть йому в морду, нехай плює чи матюкає.

Тільки б він просто спав.

Бігти, перелізати якісь мокрі залізні перепони, ковзати ногами по мокрій траві…

Гаррі подолав відстань до будівлі з баром, відштовхнув волоцюгу й опустився на коліна.

Є! Він є!

Очі відіслали рятівний імпульс нейронами до серця. І Гаррі зміг зітхнути.

Живий… Він і не думав про інше. Не думав. Не дозволяв цій думці підняти свою голову. Звісно, живий.

Еліот згорблений, у наскрізь мокрому пальті, обліплений мокрими кучерями, сидів у цьому дивному місці, на вулиці, під дощем. Голова лежала на руках, що вчепилися у підібрані коліна. Гаррі підняв його голову й прибрав мокрі пасма з обличчя. Холодне, мов крига. Еліот трохи розплющив очі, але одразу скривився на світло ліхтарів та намагаючись рукою його затулити.

— Еліоте… — Гаррі просто покликав, бо треба ж піднятись і…

Еліот дивився вниз.

Гаррі вчепився руками у мокре пальто на плечах, підтягуючи його наверх.

— Еліоте, — треба якось заспокійливо, ніжно чи що, а довбаний голос тремтить.

Еліот підняв обличчя, недовірливо вдивляючись почервонілими очима. Гаррі підхопив його під руки, намагаючись зафіксувати захват, й ривком поставив його на ноги, спираючи об стіну.

— Ходімо, — м’яко, проте впевнено, підтверджуючи кивком голови свої слова.

Так, Еліоте, це я. І ми йдемо.

Еліот не ворушився, зморгуючи дощ, і Гаррі був готовий до будь-якого його руху. Твердо дивлячись йому в очі:

— Ходімо, в нас купа справ, — усе нормально, Еліоте, я просто кличу тебе додому, і ні на якому асфальту ти не сидиш.

Еліот ворухнувся, Гаррі посилив хватку, підтягуючи, спрямовуючи його слабкий імпульс та, не втрачаючи зорового контакту, підтяг руку й завалив на себе.

Еліот, усе ще закляклий, заморгав частіше, задихав, ніби збираючись заплакати, й поривчасто ткнувся холодним носом у шию Гаррі, втискаючи його в себе.

Де ж твоя бешкетна усмішка?

— Що я зробив із тобою…

Гаррі гладив промокле пальто, заледенілі вилиці й думав про спокуту.

Підтримуючи знесиленого Еліота, Гаррі довів його до свого дому, де вони врешті увійшли до благословенного тепла під’їзду.

Замкнене обличчя здригнулося, скривилося у гіркій гримасі.

— Що, що не так? — наполохався Гаррі, піднімаючи обличчя й зазираючи у вічі. І якось сам розуміючи, в чому справа.

Він був тут, сидів на сходах, можливо ховаючись від дощу, а можливо, прислухаючись крізь двері, щоб вчасно допомогти Гаррі. Бо думав, що Драко хоче вступитись за нього. Але тоді він міг чути… господи, краще не думати, що.

Це настільки жахливо, наскільки й неважливо зараз.

Вдягти в сухе, закутати в ковдру, заварити чаю з лимоном, відігріти — ось першочергове завдання. Гаррі носився квартирою, набирав повну ванну пінної води, ставив курку на бульйон, кришив імбир, намагаючись не звертати уваги на похмурі запалені очі, що спостерігали за ним.

— Ти кохаєш його, — незрозуміло, питання це чи ні, та й неважливо взагалі-то, зараз не про це. — Тому ти підходив до мене в їдальні. Через нього. Тільки через нього.

Блять…

Гаррі продовжував зосереджено шматувати нещасний імбир. Ще більше провини він просто не вивезе, лусне й розчавиться під цією вагою.

— Я знаю, чому тобі ставало погано, — Еліот дивився у свою гарячу чашку, хмурячись, — ти не знав, що Асторія вагітна, коли я про це сказав, а тоді у клубі, коли Рон тебе виводив непритомного, мабуть, ти теж не знав…

Гаррі грюкнув ножем об стіл. Як жахливо усе це звучить збоку… Але не годиться приймати викриття спиною. Нехай виплесне все Гаррі у вічі. Він готовий. Тільки б йому полегшало. І Гаррі обернувся.

— Так, не знав… І перетворив своє життя на пекло.

Еліот підняв на нього вологі очі. Бульбашка самоконтролю луснула, і Гаррі в два кроки перетнув кімнату, забрав чашку з неслухняних рук і заправив темні кучері за вуха. Еліот пахнув лимоном. Просто чай. Просто лимон.

— Це все неважливо більше, — і це правда, божевілля останнього тижня відступило й висіло мутною димкою на периферії свідомості, залишивши лише гіркий присмак та відчуття провини.

Еліот, рум’яний від чаю та товстої ковдри, дивився на його губи, несвідомо розтуливши рот, але не роблячи спроб наблизитись. Більше ні. Одного дня він вже відкрився, хитнувся назустріч цим губам, і що отримав у відповідь?

Гаррі пам’ятав його поцілунки, м’якість та наполегливість. Чи повернеться такий Еліот? Гаррі дуже б цього хотів.

Він обхопив його худі щоки, притягнув до себе й поцілував його очі.

Щоб зігріти, втішити. Бо… Чому вони такі червоні? Потім точені вилиці, куточки губ. Еліот ледь помітно повертався за ним, ніби хотів упіймати ці лагідні губи.

Я дам тобі, Еліоте, те, що ти хочеш. Усе, що хочеш. Тільки оживай, спалахуй своїм прекрасним внутрішнім вогнем. 

І Гаррі влився у м’які губи, забираючи собі усе повітря, залишаючи лише гарячий вакуум та вологі ніжні рухи. Еліот стрепенувся, схопився за Гаррі, увірвався в нього своїм язиком. Він палко цілував його й міцно тримав побілілими від напруги пальцями.

— Не кидай мене… Я буду таким, яким ти захочеш, — палко, рвучко, просто у поцілунок. — Я ніколи більше не спитаю … про нього, — великі жалісні очі намагалися переконати у своїй правді.

Але так не може бути. Він не може погоджуватися на все, не може пропонувати себе отак.

— Тшш… Тшш, — Гаррі обхопив й колисав лагідно цілуючи у скроню. — Ти і так чудовий. Кращий, ніж я коли-небудь заслуговував, — нашіптував тихенько на вушко.

Пахуча ванна парувала хвойними оліями й огортала бліде струнке тіло. Гаррі закатав рукава й кидав мокрий одяг до пральної машини. Потім приніс чисті рушники та сухий домашній одяг. Еліот спостерігав вдячним поглядом. Йому хотілося посміхатися, але він кусав губи, щоб не відлякати своє зеленооке щастя. Дотепер не вірилося, що Гаррі поряд, і весь жах останньої доби залишився позаду. Нескінченні безплідні пошуки й жахлива ніч під дверима, за якими, тепер він знав, ніхто не б’ється. І небо змилостивилося. Щось змінилося. Він знову тут. А Гаррі, його прекрасний Гаррі, піклується про нього. Еліот зробить так, щоб він ніколи не пошкодував про це. Відкинувшись на прохолодне бильце, він милувався точеними рисами Гарріного обличчя. Такий гарний. Особливо, коли похмурий. Не дивно, що Драко… його так кохає…

— Гаррі, — так хотілося дивитись у ці очі, зелені, глибокі, повні хвилювання й… провини.

Гаррі підійшов, присів на бортик, взявся за мильну губку й провів нею по ключицях, плечах та руках, що виступали з води. Еліот закусив нижню губу й, здавалося, терпів. Гаррі хотів було зупинитися, спитати, що не так, але чіпкі пальці обхопили його руку й скерували у воду. Еліоту просто необхідно зараз стати його, належати, відчути, що усе це насправді. Він налякано дивився Гаррі в очі. Відмовить чи ні?

— Будь ласка…

Гаррі відчув твердість під водою і м’яко провів по ній губкою. Еліот довго видихнув і схопив його за футболку мокрими руками, притягуючи, дивлячись в очі мутним поглядом. Еліот зараз такий гарний, збуджений, живий. Гаррі знову і знову кружляв слизькою губкою, зачіпаючи чутливі місця. Він так хотів дати щось ще, крім зради та болю.

І Гаррі дасть це. Ласку і ніжність. Буде довго гладити його губкою, допоки той не почне здригатися від кожного дотику, буде цілувати відкритий в стогонах рот, проте буде все ще не можна. І Еліот це знає. Скоро він почне тремтіти навіть від найменших коливань води, що огортає хвилями чутливу шкіру. І тоді, під звуки палких прохань, Гаррі знайде його вхід, погладить його всередині, штовхнеться пальцями у чутливе місце й обійме за плечі, цілуючи гарячі губи, які в солодкій судомі лихоманитиме зізнаннями. Не взаємними…

Закутані у ковдру й заколисані нескінченним дощем, вони поснули, залишивши усі переживання у реальному, похмурому й непривітному суботньому ранкові.

Першим вісником із пекла був звук смс. Гаррі знав, що дивитися не можна, але рішення було вже прийняте десь у підсвідомості, а решта — то лишень не дуже талановитий спектакль своїх же думок перед своїм же мозком.

Так, зрештою, Гаррі, крадькома безшумно левітував на кухню і дістав телефон.

«Гаррі, тут коїться повний пиздець. Де Еліот? Ти його знайшов?»

Ні, Блезе. Робіть там, що хочете. Зв’язку немає.

Гаррі був задоволений собою. Він точно на шляху до одужання. І навіть страшна субота його більше не лякала, залишивши лише дивне тривожне передчуття та гіркий посмак очікування.

Але нова-стара отрута в’їлася, знищуючи відновлення у психополі.

Що, заради бога, там відбувається. Якщо усе через Еліота, то нехай заспокояться й гуляють своє довбане весілля.

Гаррі нервово клацнув на “Відповісти” і набрав коротке: “Так, він у порядку.”

Миттєво прийшла відповідь: “Скажи, нехай негайно їде сюди. Я серйозно.”

Може й справді сказати? Нехай сам вирішує, їхати чи ні. Гаррі було збирався так і зробити, як знову плямкнуло повідомлення. З невідомого. Голосове.

Зібравшись із духом, бо це необхідно зробити — він відчував. Гаррі натиснув на трикутник.

Почувся чирк запальнички, звук затяжки й довгого нікотинового видиху. Знайомий до болю голос насилу стримував сильне тремтіння.

— Поттере… Ти і справді Поттер, — нервовий смішок, — що ти зліпив з мене? Навіщо?! Що мені тепер із цим робити?… Де Еліот, Гаррі? Він з тобою? — знову гірка посмішка, — він же з тобою, я знаю, — почувся глухий звук, Драко зашипів, як від болю, — І що ти там робиш, Гаррі?… Як мене? — голос зривався в істерику. Раптом додався стукіт. Хтось, певно, стукав до нього у двері. Драко чимось клацнув і злісно сказав : — Вийди, — бурмотіння у відповідь, — нахуй пішла,— грюкіт двері й болісне ридання: — Та що ж це блять за життя?!… Гаррі…Що, блять, ти робиш там… з ним? Я не можу так… Не можу… — вдих-видих нікотину, — Як ти там казав? Ненавидиш день, коли зустрів мене? Це я ненавиджу! Це я ненавиджу твої йобані очі! І твої руки… Краще б я нічого цього не знав…. Не знав, що так буває, — і знесиленим, слабим голосом додав: — Пішов ти, Поттер…

Почувся гуркіт, звуки гепання у двері, хрускіт деревини та жіночий крик: “Драко! Драко! Що ти накоїв?! Драко, ну ж бо…отямся! Швидку! Скоріше! В нього тут кров… затисни… Драко, дивись на мене… Все буде добре.”

Звуки затихли, та Гаррі все ще сидів у кутку кухні, обхопивши голову руками й розгойдуючись, капав на коліна беззвучними сльозами.

Еліот стояв у дверях та, притулившись чолом до одвірка, тримався за нього руками, здригаючись плечима.

— Якщо хочеш іти, іди…

Гаррі не відповідав. Він знав, що оговтається, запалить, збере спортивну сумку й поїде. Еліота в той час вже не буде, тому що як би він не хотів витерпіти все заради них, насправді він вже натерпівся. І йому вже час жити й бути коханим, як він того заслуговує.

А Гаррі заїде до Мунґо, набреше медичкам та забере одного психованого пацієнта із перев’язаним зап’ястком. Вони поїдуть далеко, зроблять на його руці тату. Що-небудь загрозливе. Наприклад, череп зі змією. Будуть слати подарунки його маленькій дочці і навіть повірять у те, що зробили якнайкраще для всіх.

А все тому, що, не дивлячись на доводи розуму, обов’язки та почуття інших людей, коли з колоди випадає чирвова карта, то… пробач, совість, пробач, розум, пробач, гордість…