Пробач, гордість, 6

З-за небокраю неспішно наближався ранок. Небо потроху сіріло, нагадуючи про всі необхідності та неминучості.

Необхідності Гаррі вирішив послати до біса, тому робота на сьогодні скасовується. Та й Рон казав, що треба сходити до лікаря. От він і піде на лікарняний. Яка ще в дідька може бути робота, коли життя з вітерцем котиться до пекла. Цікаво, чи вийшли б люди на роботу, якби настав кінець світу? Мабуть, що ні, хоча…

Гаррі ж мав свій персональний кінець світу, що намертво схопив його за грудки й возив ним по гострому камінню та битому склу. Саме таким побитим та кровоточивим він себе почував. Розбещеним розбещувачем. Гаррі чув, що багатьох маньяків зробили монстрами інші маньяки. Тепер і він був таким.

Дивлячись на довірливого хлопця, що мирно спав після кращої, за його ж словами, ночі, Гаррі було майже його шкода. Майже.

Вночі Еліот цілковито загубився в гарячих обіймах, що розмикалися тільки для того, щоби знову підвести до краю, змусити просити, щоби Гаррі дозволив відпустити себе. Він захлинався зізнаннями, розповідав, як не повірив Рону одразу. Що взагалі це могло означати:

«Не ображай його, пацан. Я бачу, ти йому потрібен. І він переживає».

Хіба він ображав? Тоді Еліот зрозумів, що, напевно, він дурний, не розгледів сигналів і якось несвідомо відштовхнув. Насправді ж, Гаррі завжди йому подобався, його очі та і взагалі… Так, він навіть спостерігав здаля. Але ж він завжди був із Джіні, та й сам Еліот ніколи нікого так не хотів, а тут ледь дожив до вечора, мало не з’ївши себе за те, що, можливо, не розгледів вчасно і, мабуть, усе зіпсував. Та тепер, коли все склалося так класно, як він собі навіть не мріяв, він нікуди не пустить Гаррі й сам нікуди не піде, ні по магазинах, ні в Мунґо, скільки можна, їй-богу, ходити кожного дня по обіді по лікарях. У нього може бути особисте життя.

Гаррі ж мовчки цілував та пестив, нічого не підтверджуючи й не спростовуючи. Просто дарував відстрочку, ще кілька годин у цій паралельній реальності.

Неминучостей Гаррі теж вирішив уникнути. Не дочекавшись, поки ранок візьметься до справи, він накинув пальто й пішов. Без прощальних записок, без вибачень, без обіцянок. До обіду він ходив супермаркетами, пив каву в кав’ярнях, вимкнувши звук у телефоні. Не реагуючи на жодні смс, він чекав… Так, Гаррі знав, що піде туди знов. Ні за що не підійде й не розкриє себе. Але обов’язково піде. Без надії вилікуватись, отверезіти. Скоріше з якихось мазохістських міркувань. Голодний та неохайний, зі страшними червоними очима, Гаррі знову був біля Мунґо після обіду, довго вештався прилеглим парком, жбурляв ногами листя й навіть задрімав ненадовго під велетенською затишною кроною старого дуба. Та поруч закричала дитина, Гаррі прокинувся й посунув до оглядового місця, яке примітив собі одразу, як прийшов.

Раптом із дверей лікарні вийшли двоє. Вони йшли під ручку й розглядали невеликий папірець.

Дивись, Гаррі, на цю милу пару, що тримає чорно-білий знімок геніальної вигадки людства, за допомогою якої можна раніше строку зазирнути в обличчя майбутнього малюка. Дивись на цю симпатичну дівчину в скромному сірому плащі, яка так підлесливо зазирає в очі своєму нареченому…

Це наштовхнуло Гаррі на думку: вона знає, що він ображає її. Знає, проте все одно любить.

І Гаррі дивився, ховаючись за густим високим кущем на лікарняній парковці. Він був тверезим, логічним та неупередженим, як ніколи.

Гаррі підмічав усі усмішки Драко, що були звернені не до нього. Не голодні та звабливі, а теплі та лагідні, призначені для найрідніших. Гаррі бачив у них любов, спокійну та міцну.

Але ж із ним Драко теж не прикидався. Може, у нього таке велике серце? Або в ньому стільки різної любові? Та світ збудовано не так. І він не може не образити жодної зі сторін, навіть, якщо мети такої немає. Як, мабуть, йому важко. Ховатися й відчувати себе монстром. А, можливо, він і не відчуває цього, як і Гаррі, віддаючи свою любов, не бажав відчувати провину за це.

Адже це любов.

Хіба любов — це погано?

Гаррі, здавалося, проник йму під шкіру, вивчив та препарував, як зазвичай робить Герміона, але врешті зрозумів. Просто він такий, не добрий і не поганий. Мабуть, Асторія це теж розуміє. Розуміє, що так він відчуває себе повним, а вона несе відповідальність за стабільність та захищеність, за оточення його піклуванням, родиною, дітьми. І чекає, коли настане її час. Він виплесне свою пристрасть і прийде до неї, спокійний та домашній, за жіночою ласкою.

Уся мова тіла Асторії говорила про те, як вона тягнеться до Драко, підлаштовується. І Гаррі стало гидко. Бути причиною її плазування. Вона хотіла бути кращою за інших, кращою за нього.

Ти вже краща, Асторіє. Не хвилюйся.

Кутки губ потягло донизу. Очі защипало. Він проводив автівку, що розпливалася перед очима, і пообіцяв собі одужати, виходити себе, почати з чистого аркуша.

Він думав, що зрозумів усіх. І нікого не хотів повчати. Хай роблять, що хочуть. Просто без нього.

Пора додому. У своє життя. До своїх друзів.

Гаррі йшов повільно, смакуючи нове світосприйняття. Усе так, як є, і let it be…

 

***

 

Штовхнувши прочинені двері, Гаррі набрав повітря в легені. Тут Еліот чи ні? Скоріш за все, ні. Бо вже темно. Та і взагалі, він, мабуть, пішов ще зранку. На роботу.

Будинок зустрів знайомими запахами та м’яким батарейним теплом. Гаррі налив чаю, пройшов до кімнати та підняв із дивану записку:

«Гаррі, пробач, якщо зробив щось не так. Зателефонуй мені.»

Він не телефонуватиме. Еліот перехворіє, і все в нього буде добре.

Гаррі пив чай, флегматично шурхотів газетою, як раптом двері гримнули барабанним дробом ударів.

Еліоте, не треба, малий…

Гаррі не відчинятиме. Це нікому не потрібно.

Удари з новою силою заколотили в бідні двері. Почувся задиханий голос:

— Краще відкрий, Гаррі… — короткий злий смішок, — краще тобі відкрити… чесно…

Пульс підскочив, розганяючи кров, мов на каруселі. В очах танцювали кольорові кола.

Це точно не Еліот.

Може, варто відчинити? Адже крапку поставив тільки він. Сам на сам: голос розуму та бажання серця.

Удари продовжували гупати, ненормально, протиприродно просовуючи блискучі магніти дефібрилятори просто під ребра, впорскуючи адреналіновий прискорювач, змушуючи Франкенштейнове серце знову відчувати.

Було б правильніше сказати все просто в очі. У ці неможливі сірі очі…

— Гаррі… Ти ж тут… я відчуваю…

Здавалося, він вибився із сил.

Гаррі потягнувся до дверей, клацнув замком і відпустив… Гіркота від того, що він входить у ту ж ріку, затопила душу, плескаючись в очах. Але з дверного отвору дивилося таке ж змучене обличчя. Губи тремтіли, стримуючи щось. А руки були тверді, хапаючи Гаррі за барки.

— Що ти зробив із пацаном, Гаррі? — обличчя викривилося, йому справді боліло і згинало навпіл. Та він пропалював поглядом, вишукуючи відповідь у хмурих очах Гаррі.

— Скажи, що це не ти той Гаррі, якому він написував смс-ки цілий день.

Та Гаррі був кремінь. Він ніфіга йому не винен, і так, чорт забирай, без коментарів взагалі.

— Хочеш, щоби я збрехав тобі? — повернув він Драко його ж фразу.

Той видихнув, ніби його вдарили, і не вірячи затрусив головою.

— Ти не міг… Він там… Він там п’яний вщент, розумієш? Чахне над телефоном.

— Іди до нареченої, Драко, — сталевий голос, сталевий Гаррі. Це те, що викував Драко ударами в серце. Несправедливими.

Тепер Гаррі навіть може опанувати себе й відійти, попри цей гірко-лимонний запах, що зводить із розуму. Він може налити віскі й контролювати свій погляд, щоби дивитися тільки мимохідь.

— Я не можу…

— Не можеш… — Гаррі подобалася ця гра. У карму.

Драко осів на стілець, вперся ліктями в коліна, зариваючись пальцями у волосся.

— Як уявляю, як ти… його… — голос став іншим. Він схлипнув.

Гаррі відчув, що закипає. Він що, єдиний тут негативний герой?

— Тоді ми квити, Драко! Тому що, це саме те, чим я займаюся відтоді як зустрів тебе! Уявляю тебе з твоєю нареченою, ваше весілля, а тепер ще й те, як ви стараєтесь робити дітей! Для цього, мабуть, треба часто й багато, м?! — у голосі з’явилися істеричні нотки, та Гаррі не стримувався. Нарешті. Усе проявилося й полетіло просто в сірі очі, — і хто ж у тебе буде, Драко, хлопчик чи дівчинка, м?

Драко шоковано розплющив очі:

— Гаррі…

— Що, Драко, що? Скажи нарешті правду! Скільки в тебе ще таких, як я?!

Драко трусив головою, очі почервоніли. Він кривився від звинувачень, але все одно хитав «ні»

— Не жени… — видихнув він, потупившись у підлогу.

Ні, Драко. Це саме те, що належить зробити.

— Забирайся, — сил не залишилося на крик.

Але Драко підійшов і, сумніваючись та зупиняючи руку на пів шляху і знову боязко простягуючи її, зарився пальцями у волосся на потилиці, торкаючись чолом плеча. Стискаючись у клубок, наче боячись, що Гаррі відкине його.

Що він робить? Боже, навіщо?

Забирайся… Забирайся…

Та відштовхнути його Гаррі не міг. Тільки подумки на повторі «забирайся», а ніс уже вдихає солодку отруту.

Руки посміливішали, закутали плечі, оксамитова щока м’яко потерлась об щоку Гаррі. І це як повернутися додому. Саме так мусить бути в нього вдома.

Ламкий голос розірвав тишу:

— Але я ж… я ж… люблю… Хіба ти не бачиш? — Драко міцно стиснув Гаррі за плечі, замотуючи того у свій кокон, обплітаючи павутинням запахів та дотиків.

Боляче закололо в грудях. Боляче, але як же солодко…

А треба ж боротись. Він не буде тим хлопцем, хто…

Щоки торкнулися гарячі губи. Почервонілі винуваті очі дивилися з такою безнадійною тугою.

— Не віриш, — безсилий голос смикав за якісь внутрішні струни, спричиняючи тягуче відчуття в грудях. Гаррі стиснув губи. Ні, він кремінь. Треба закінчувати все це заради… чого б там не було. Усі мотиви повилітали з голови, але щось там було точно благородне. Те, заради чого треба зараз узяти й вигнати його… Драко, назавжди зі свого життя, разом із кривавим корінням і ніколи вже не опритомніти від крововтрати.

Таким був план.

Драко перелякано видихнув, вловивши щось у міміці Гаррі.

— Ти не віриш…

— Хіба що ти хочеш залишитись… — і це правильне питання, Гаррі, браво. Він сам не очікував від себе.

Він зробив твердий крок назад, потягнувся до дверей. Вона й не зачинена. Навстіж — і прощавай назавжди. Заціпенілий, здавалося, до того Драко ворухнувся й, вирвавши ручку з долоні Гаррі, закрив двері.

— Хочу, — ледь чутно, проте погляд твердий.

— Неправда, — та як він сміє так нахабно…

— Перевіримо?

Гаррі гірко посміхнувся. Навіщо він так? Завтра вже п’ятниця. Він не залишиться, це ж очевидно. Невже так кортить? Або ж ревність загризла?

— Вона настільки не задовольняє тебе? Що ти готовий збрехати мені що завгодно? — Гаррі розвів руками.

Драко спохмурнів. На обличчі проступила рішучість. Він кинув рукавички й різкими рухами почав розстібувати ґудзики, скидаючи одежу на підлогу.

— Гадаєш, я використовую тебе, — дороге пальто цокнуло ґудзиками об паркет, — гадаєш, я хтива тварина, ходжу й розбещую хороших хлопців, — светр осів м’якою хмаринкою зверху на пальто, — гадаєш, я просто приревнував і прибіг трахнути тебе, — сорочка з кількома вирваними ґудзиками відправилася геть із білого тіла.

Гаррі не вистачало кисню. Що ж він робить?

— У мене ніколи не було такого, Гаррі, ніколи, — пряжка ременя голосно цокнула об підлогу, — я весь тиждень не міг відійти після знайомства, хотів тільки побачити, навіть Блеза змусив знайти твого рудого, — він стягнув решту одягу й кинув просто собі за спину, — але це весілля сплановане ще нашими батьками, і я хотів зробити Асторію щасливою. Я винен їй, раз я такий, — він переступив через одяг, — я не прийшов трахнути тебе, я прийшов віддати тобі себе, — абсолютно голий та беззахисний, Драко підійшов до вдягненого Гаррі й пригорнувся до відкритого в шоці рота, — І так, я пиздець, як ревнував… і зараз теж…

Гаррі вже нічого не вирішував. Руки самі ковзнули оксамитово шкірою, торкаючись ребер, ключиці, плечей. А губи… Цілувати Драко — це як сповнити мрію, як отримати під ялинку омріяний подарунок.

Не можна, не можна, він піде, розіб’є все до біса, і неможливо буде вже бодай щось зібрати.

Але в руці вже тяжіла пульсуюча плоть. Стогони лилися просто в поцілунки.

Ці найулюбленіші звуки на світі.

Світ внутрішній зрезонував із зовнішнім. Покликав. Дивись і слухай, Гаррі, це справжнє життя. Без цього все безглуздо…

Драко потягнув його на себе, одразу ж непомітно роздягаючи, падаючи спиною на ліжко й затягуючи Гаррі за собою, на себе.

— Забери мене, Гаррі… Забери собі… — шепотів він, насаджуючись на мокрі пальці.

Гаррі не був готовий. Це була не його роль. А прекрасне створіння, що лежало під ним, ніби здавалося в полон. Чому він відчуває цей сумнів і неправильність?

Драко сам приставив Гаррі до свого входу, той штовхнувся, закусуючи губи. Драко ж невідривно дивився в очі, беззвучно повторюючи «люблюлюблю…»

Гаррі тільки увійшов у тісне кільце м’язів і одразу ж вийшов під акомпанемент майже дівчачого «ах» Драко. Тремтіння пройшло з голови до п’ят, і Гаррі зробив так знову. Знову «ах», і знову солодке тремтіння. Тепер Гаррі не виходив повністю, але й не входив далеко за тісне кілечко, відчуваючи безперервне передоргазмове тремтіння й суцільні схлипи-стогони, до яких Драко вплітав його ім’я та ламкі «твій», «тільки твій».

Гаррі терся об нього обличчям, цілував та кусав усе, що пахло Драко. Він загарбник, розбійник, крадій, хто завгодно… Тільки б це ніколи не кінчалось.

Впавши після найдовшої стискаючої хвилі у своєму житті, Гаррі дихав ним, своїм єдиним, необхідним… Він справді не збере себе до купи більше. Це так жорстоко — поманити, показати, як усе могло б бути, і піти на власне весілля.

— Навіщо ти це робиш? — Катуєш мене… За що?

— Ну… Я ніколи раніше не зустрічав таких гарних очей. І я запав, — ліниво відповідав Драко, перебираючи темні пасма.

— Я ж здохну в суботу, — може, у тому й мета — доканати?

Драко посерйознішав і тяжко зітхнув.

— Я не жартував.

Гаррі замовк. Мозок намагався почати планомірне обсмоктування причин та наслідків. Але він так втомився. Думай, не думай — однаково пиздець. Піде — Гаррі не отямиться, залишиться — мабуть, їх просто зжеруть.

— І що ж ти їси на сніданок?

— Взагалі-то, я був би не проти повечеряти для початку.

Гаррі підозріло розглядав якось нового Драко, недовірливо усміхався, дістаючи із шафи ще одні домашні штани та футболку. Недовірливо годував його макаронами з куркою. Недовірливо пестив під гарячими струмочками душа, змиваючи з нього минуле й теперішнє…

Забувай, Драко, забувай усе й усіх, кого ти залишив, забудь, що вже більше дванадцятої, а це означає, що настала п’ятниця.

Тепер шляху назад немає.