Пробач, гордість 4

У понеділок Гаррі важко було зосередитись на роботі. Якщо чесно, то просто неможливо. Жоден звіт не було дописано, жодну справу не перевірено цілком. Нарада зрикошетила від барабанних перетинок і не дісталася адресата. Рон був смутний та, ледь кинувши тихе “привіт”, зробив страшенно зайнятий справами вигляд, забрав пошту, що надходила до їхнього спільного ящика, й пішов до себе, не підіймаючи очей. Гаррі зітхнув і про всяк випадок теж зробив якийсь там вигляд.

Воно все, звісно, зрозуміло, Джіні — його сестра, але ж він — друг. І він наче ж зрозумів… Це напружувало, бо означало, що все ж таки все змінилося. В один момент. Руйнівним чином. До того ж нічого не було чути від Герміони. Для неї це задовго, тому Гаррі робив висновок, що вона все ж з ним не розмовляє. Тому що, мабуть, багато розмовляє з Джіні. А якщо згадати суботню зустріч, яку Гаррі їм влаштував, та вимкнений телефон… Коротше, Гаррі скрізь завинив.

 

Та всі ці роздуми йшли майже фоном, а основні потужності мозку було кинуто на розробку плану. Він страшенно потребував Драко. У грудях судомило, тому Гаррі глибше вдихав нікотинове повітря, просто щоб розширити легені. Бридкий посмак зради змішався з почуттям закоханості, народжуючи хворобливу залежність. Коли вони побачаться знову? Він не може навіть зателефонувати. Нічого не може.

Чи має право Гаррі відчувати себе зрадженим? Хто він в усій цій історії? Роздуми велися самі по собі щосекундно, бо Гаррі хотів пояснення, то були перемовини з сумлінням, торг, суперечка розуму та почуттів. І поки його душа розв’язувала моральну задачку, відволіктися не виходило навіть на роботу. Бо почуття були непохитні до закликів розуму.

Ясні, однотонні стіни кабінету закликали очі відпочити. На них немає жодного тексту, жодних завдань та цифр, очі просто вимикають свою функцію, даючи можливість вийти наперед зору внутрішньому. Гаррі був певен, що теж потрібен Драко. Нещасному, поневоленому, щось комусь винному Драко. Уява малювала йому батька нареченої якимось грізним мафіозі, саму наречену — розбещеною та недалекою татовою донькою, що вчепилася в першого ж красунчика, який їй трапився, й упросила батька змусити того одружитися з нею. Все логічно. Та й Драко сказав, він робить те, що хочуть інші, а ще й Блез завжди тут як тут, слідкує він чи що?

Треба просто потягнути за ниточку, розплутати клубок, вивести їх усіх на чисту воду й звільнити Драко від даних ним обіцянок. І Гаррі знав з чого почати.

 

На парубоцькій вечірці промайнуло кілька більш-менш знайомих облич. Когось Гаррі бачив вже в клубі, а одного — точно десь в офісі, здавалося навіть, що у відділку Герміони. В їдальні — так точно. І якщо добряче постаратися, напевно, можна було б згадати його ім’я. Але ні. Як Гаррі не напружувався, згадати не виходило. Тому залишався один шлях. Не надто й зручний.

 

Герміона.

 

Поклавши руку на серце, Гаррі не відчував себе таким вже винним перед нею. Герміона поважала особисті кордони й зазвичай не випитувала таємниць та не копирсалася в тому, в чому її не просили. В кожному випадку Гаррі відчував відчайдушну потребу діяти, принаймні щось зробити, щоб наблизитись до Драко. Тому ламало його нещадно.

Білявий образ постійно спалахував у зовсім незручний час, змушуючи чоло вкриватися потом, серце — зриватися на галоп, а кров — прямувати донизу. Хотілося скочити й бігти казна-куди, шукати, знайти та цілувати до втрати свідомості.

 

Герміони, як на зло, не було на робочому місці, й Гаррі довелося й далі варитися у власному соку. А ввечері відмовляти себе від чергового походу до клубу. Але думка про те, щоб хоча б одним оком… не полишала. А якщо там буде Олівер, або Драко буде не сам? Він виглядатиме, мов схибнутий сталкер? Але ж і тиснути не варто.

Якби ж Драко сам зробив перший крок. Можливо, він скучить і щось усвідомить, і… Та ж як до цього дожити. Навіть фото немає, щоб помилуватись. Гаррі іноді навіть здавалося, що він вигадав усе, або ж це щось психічне. І нічого такого насправді не сталося. Бо час застиг, нічого не відбувалося, і його бойовий запал просто розбився об, здавалося, всюди зачинені двері.

 

Після роботи Гаррі сидів на підвіконні у своїй квартирі й палив вже другу пачку цигарок впродовж дня, впершись байдужим поглядом у вікно. На вулиці вже давно було темно, і жовтенькі квадратики вікон розмалювали частими вкрапленнями чорне полотно. В якихось багатоповерхівках світилися майже всі віконця, в якихось — окремими лініями, в інших — стовпчиками, та Гаррі майже в кожному такому будинкові бачив то майже букву, то майже силует; уява домальовувала жадані риси, і Гаррі водив пальцем по склі, відчуваючи холод замість м’якого тепла, та все одно не прибираючи руки.

Думалося про те, як зараз Драко десь лягає спати, а та його підступна наречена зазіхає на його скарб, отримуючи у відповідь на те гарбуза. Драко відвертається до вікна, дивиться на те саме, що й він сам, небо і думає про те, що десь в нього є Гаррі. Наречена засинає, затаївши образу, з думками про весілля й про те, що Драко нікуди вже від неї не дінеться.

 

Згадавши про прийдешнє весілля, Гаррі нервово запалив наступну цигарку. Й думки попливли в іншому напрямку. Вже в цю суботу Драко поведе її під вінець, буде гарним до різі в очах, в розкішному фраку, весь білий та прекрасний, наче янгол. І поруч буде ця жахлива жінка, триматиме його за лікоть, ніби боячись, що він дремене просто з церкви. Вона буде по-диявольськи красивою, усмішка буде більше схожа на вищир, помада — обов’язково червоною, і навіть біле плаття не укриє її погане нутро.

 

Серце закололо. Не можна все це так залишити. Треба щось вдіяти. Ще ж є купа часу.

Отже, так і було вирішено. Завтра він піде до Герміони, знайде того, як його там, друга Драко і… Далі по ситуації.

 

 

* * *

 

 

Герміона навіть не стала зображати ображену. Тільки уважно вислухала невиразне белькотіння Гаррі, що мало на увазі вибачення, примружилася, пронизливо дивлячись йому в очі, певно, у пошуках прихованих змістів.

Та, судячи з усього, втомившись від споглядання перебільшено чесних очей, зітхнула й налила Гаррі чашку чаю.

— Я знаю, тобі здається, що всі лізуть у твоє життя. І я знаю, ти цього не любиш. Але, сподіваюся, ти розумієш, що я і Рон, ми робимо це не з цікавості, ми справді непокоїмося про тебе.

 

— Я знаю, Герміоно, пробач…

 

— Я знаю, щось відбувається. Джіні страшенно сердита, вона думає, що в тебе інтрижка, — Герміона відпила чаю, непомітно просканувавши реакцію Гаррі на її слова. Та Гаррі був насторожі й уважно кліпав чесними очима. — Рон вважає, що в тебе проблеми з алкоголем

 

— А ти? — Гаррі раптом стало соромно, що друзі бачать у ньому неадекватного. — Що думаєш ти?

 

— Я думаю, це щось досить серйозне, щоб раптом віддалити усіх нас отак…

 

— Пробач, я ж казав, похмілля…

 

— …і досить серйозне, щоби прийти перепрошувати до мене першої, — Герміона подивилась на нього впритул.

 

І Гаррі захлопнув рота. Він справді ідіот, якщо подумав, що не буде очевидним просити вибачення й одразу ж питатися про співробітника, що був на якійсь вечірці. План був відкинутий, і він вирішив надіятися на везіння й на обіді завести розмову якщо не з ним, то про нього, посилаючись на те, що той буде обідати десь неподалік. Гаррі приверне до нього увагу друзів й спробує щось спитати.

 

Проте в їдальні все обросло несподіваними складнощами. Рон, який сидів біля Герміони, випромінював настільки щільний ігнор, що можна було торкнутися його руками. Герміона ж незворушно продивлялася газету з новинами, жувала свій обід і не збиралася розважати Гаррі теревенями. Тому цілком не видавалося можливим почати світську розмову, і зрештою Гаррі міг тільки безсило дивитися на сусідній столик, де сидів потрібний йому хлопець. Невдовзі той помітив, що на нього витріщаються й махнув привітально рукою. Гаррі, безмежно радий, що принаймні щось мікроскопічне трапилося у потрібному для нього напрямку, розплився задоволеною усмішкою й зараз же наштовхнувся на сканувальний погляд Герміони.

 

Гаррі знову стало ніяково через те, що кожен його рух або настрій препарується та вивчається. І сам він — наче комаха під мікроскопом. Сердито стиснувши зуби, він вхопився за свою тацю і швидко, поки не передумав, пересів до свого нового привітливого друга.

 

— Ем-м… Привіт… Чи можу я тут біля тебе…? Так? Дякую… — невпевнено бурмотів він собі під носа, всідаючись навпроти здивованого колеги. — Весь час забуваю імена… Так… це така незручна проблема… Еліот? Дуже приємно, — Гаррі усміхався, розуміючи, що спантеличив усіх і Еліота насамперед. Та все ж йшов у ва-банк.

 

— Як ти пережив ту вечірку? Я, здається, тільки вчора протверезів, — брехав Гаррі, вирішивши одразу повернути в потрібне річище і сподіваючись на те, що Еліот небагато пам’ятає з вечірки, зокрема про Гаррі.

 

— Так, святкували ми по-дорослому, — Еліот, схоже, був згодний підтримати заданий напрямок. — Драко був в ударі, здається, навіть кричав, що скасує весілля.

 

Гаррі мало не вдавився салатом.

 

— Що, вибач? — мільйон припущень і надій вибухнули новим сонцем та розбилися…

 

— Блез знає, де шукати стриптизерок, — продовжував Еліот, як ні в чому не бувало. — Ми його ледь від них відтягли.

 

— Кого? Блеза? — з надією в очах спитав Гаррі, забуваючи жувати.

 

— О, ні. Усе того вечора було для нареченого, — Гаррі скривився від цього слова, та він усе ще не дуже розумів, хто кого й куди тягнув. — Блез свою Пенсі теж відпустив на дівочу вечірку, так що йому не можна було, — усміхався Еліот. — А ось дівчата, як виявилося, відіжгли на повну. Там навіть стриптизери були в шоку. Ото кому було значно гірше, ніж нам.

 

— Що, і нареченій? — не втримався Гаррі. Дияволиця мусила запалити на повну.

 

— Ні, що ти, їй не можна…

 

— Гаррі, можна тебе? — Герміона наполегливо махала рукою. Рон вже пішов.

Гаррі здалося, ніби він щось не допетрав, але Еліот вже підвівся й під веселе “Бувай” відносив свій пустий підніс.

 

Герміона говорила про якусь незначущу дурню, що проходила фоном повз свідомості Гаррі. Можливо, вона чекала, що він сам усе розповість, якщо вже так проколовся у їдальні. Але Гаррі був стійким до спроб розговорити його, хоча й міг собі уявити, наскільки далекоглядні висновки вона могла зробити.

 

* *

 

Вечір вкривав Гаррі домашнім прихистком, тут нікого немає. Тільки він та кава. І думки, цілий внутрішній космос, у якому Гаррі спостерігав за обробкою даних.

Розмова з Еліотом насилу спливала у пам’яті, наче він був напідпитку, чи то так діяв адреналін. Або ж Гаррі несвідомо хотів захиститися від дивної інформації. Начебто Еліот натякав, що в той самий момент, коли Гаррі напівпритомного виносив на собі Рон, шукав лід, викликав таксі, Драко й далі брав участь у гульбищі зі стриптизерками. Але ж такого не могло бути? Та уява пропонувала Гаррі згадати, як воно було на сцені, та продовжити логічний рядок подій, що, ймовірніше за все, складалися з танців, приватних або не дуже, розпусних залицянь і невідомо чого ще.

Хтось постукав у двері, й Гаррі виринув з думок. Коли ні на кого не чекаєш, стукіт здається занадто різким і напружує неймовірно. Одразу хочеш припустити, кому ось так, несподівано й терміново, ти міг знадобитись.

Може, не відкривати? 

До того ж це може бути Джіні. Але ж їм треба зрештою поговорити. Принаймні людську розмову він їй винен. Нехай відповідей жодних нема, та вислухати претензії треба.

Але …

 

У дверному отворі стояв Драко. Гаррі закляк, усе ще тримаючи двері рукою. Ну, бо це не може бути він. Тут, в його квартирі.

 

Драко задоволено посміхнувся, скануючи реакцію. Він теж не поспішав, дозволяючи Гаррі прийти до тями, або ж зануритися ще глибше.

 

— Мені передали вітання від тебе, — такий солодкий голос. Що він там говорить? Хіба можна розмовляти настільки звабливо?

 

— Я навіть не знаю хто… — ніяково почав Гаррі, але задивився на блискучі сірі очі й забув, що хотів сказати.

 

Драко увійшов до кімнати, роздивився, зняв пальто. Гаррі споглядав за ними, наче під гіпнозом, і раптом зрозумів, наскільки дивно він, лощений та ідеальний, виглядав у його простому помешканні.

 

— Як ти мене знайшов? — і навіщо, хотілося запитати.

 

Скажи це вголос, так хочеться зрозуміти.

 

— Легко. Еліот їздив із нами по закупках і сказав, що ти до нього підходив. Він і пробив мені адресу.

 

— І як просувається підготовка? — треба багато чого купити, еге ж, Драко? Навіть допомога знадобилася

 

Драко одразу став серйозним. Підійшов до Гаррі, поклав долоню на його щоку й ніжно зазирнув у вічі.

 

— Ти ж не передумав? Ти і я?

 

Та чомусь цього разу пропозиція не видавалася такою вже романтичною. Нехай у Драко там проблеми, але яку саме роль він пропонує для Гаррі?

Драко тим часом наблизився впритул, грайливо потерся носом об кінчик носа Гаррі й поцілував, м’яко, але коротко. Глянув у вічі, перевіряючи ніби, й знову притулився губами. Гаррі одразу забув, що саме його там не влаштовувало, думки рвонули навсібіч, тільки-но він згадав ці губи, що мають надздібність відключати інстинкти, всі, крім одного. Палкий шепіт скрутив нутрощі благаючими нотками.

 

— Будь ласка, Гаррі… Ти ж мій? Так ти мені казав? Тепер тільки мій?

 

Це був нечесний хід, бо Гаррі захлинувся в тому самому відчутті належності. У палких поцілунках. Він справді тільки його. Безглуздо заперечувати. Але чому все так? Чому не поговорити відкрито? Чому не зробити щось з усім цим? Бо в грудях квітне щось таке прекрасне і, чорт забирай, взаємне. Він же бачить…

Та Гаррі не може прийняти всю ситуацію просто так, без питань.

 

— На тебе ж наречена чекає, — йому самому хотілося плакати від своїх же слів.

 

— Але ж я тут… Я з тобою.

 

І це теж нечесно. Хто навчив його так дивитися в очі? Неможливо зупинити себе, неможливо тримати відстань. Здавалося, від цих спроб стриматися усе відчувалося тільки гостріше. Кожен дотик потрапляв просто в ціль, так сильно, як ніколи. Тому що кожен нерв напружений, готовий до боротьби, а отримує… ласку. Драко був дуже близько, Гаррі відчував, як той притиснувся всіма нужденними місцями, і, піддавшись цьому солодкому наркотику, яким був для нього один-єдиний чоловік на світі, розтанув.

 

 

Драко ж, очевидно, відчувши запах здобичі, змінив ніжні дотики на власницькі та впевнені. Підштовхнув Гаррі до дивану, знову зворушливо шепотів, як він скучив, якими нескінченними були ці дні, і як сильно він хотів до нього, про те, що він весь час думав, що в нього є Гаррі, і що він тільки його. Він спускався губами тілом Гаррі донизу, вбираючи до стогонів у себе, але зупиняючись, щоб не дати необхідної розрядки. Знову і знову. Драко хотів повного контролю, і він його мав. Гаррі не пам’ятав себе, не кажучи вже про решту світу, він благав, шепотів про свої почуття, про те, що ніколи не відчував такого і певен, що більше ніколи не відчує. Драко знову відсунувся, дивлячись на свій витвір мистецтва. Гаррі був несамовитий, рум’яний, важко дихав, тягнувся руками, він виглядав готовим на все, і Драко притис його коліна до його ж грудей і поставив питання, проводячи собою по стиснутих у примарному протистоянні м’язах.

 

— Тут усе ж тільки моє, Гаррі? Ти ж не підпускав когось іще? — без жартів, навіть якось сердито. Це пустило цілий табун сиріт усім тілом.

 

Гаррі чесно намагався вловити, але розумів тільки те, що саме впирається у нього і що робить із ним ця тепла рука. Драко натиснув й утримував себе в такому положенні. Гаррі розплющив очі й охнув.

 

— Ну ж бо, скажи, що тут був тільки я.

 

Гаррі хапав повітря ротом й кивав.

 

— Тільки ти…

 

— Хто? Скажи моє ім’я.

 

— Тільки ти, Драко, — ім’я він викрикнув, тому що Драко вже був у ньому.

 

— Тільки я, — знову плавний акуратний поштовх, — ти мене зрозумів? — поштовх. — Жодних Еліотів, — поштовх, — жодних пияків у клубах.

 

І Гаррі відповідав тільки “так-так-так” на все. Драко рухався впевнено, але слідкував за кожною реакцією Гаррі. Він мав її досить, бо Гаррі відпустив себе, віддався відчуттю наповненості, що зачіпало якісь внутрішні струни, сплітало з іншою людиною, споріднювало, бо не може бути так добре і так безглуздо. Він не може бути чужим. Сьогодні Гаррі було видно все: зведене солодкою мукою обличчя, напружені м’язи й закочені в насолоді очі. Все було так, наче вони справді тепер разом, у їхньому ліжку, і Гаррі насправді належить йому.

 

І тепер Гаррі не було соромно за свої почуття, він світився ними, коли гладив розслабленого Драко, що всміхався ліниво та сонно, вивчав пальцями риси обличчя, цілував родимки та зворушливі місця. А їх виявилося так багато: вії, такі ясні, мов промінчики, завитки волосся на скронях, навіть підборіддя здавалося милим з маленьким недоголеним шматочком.

 

Гаррі відчував своє повне право знаходитись у його обіймах, в його владі, в його запаху, купатися в його пронизливому погляді. Не може бути, щоб у нього з тією жінкою було так само. Невже він її теж цілує, торкається, дивиться жадібним поглядом?

 

— Ти спиш із нею? — якось саме вискочило. Він не збирався…

 

Не відповідай, не відповідай, — він не хоче знати. — Скажи, збреши, збреши, будь ласка…

 

Гаррі весь підібрався в очікуванні. Драко поглянув на нього і зітхнув.

 

— Хочеш, щоб я збрехав?

 

— Я… — клубок різко підскочив до горла й перекрив кисень, — я просто хочу бути з тобою, — голос вийшов жалюгідним, і весь Гаррі був жалюгідним.

 

— Тоді не думай про це. Я потрібен тобі? То ось я.

 

Драко говорив лагідно, вмовляючи. Потягнувся до губ, рукою починаючи нове пристрасне коло, торкаючись усіх чутливих точок, керуючи усіма відчуттями Гаррі, та навіть думками. Він твердо дивився в очі, змушуючи дивитись у відповідь, вів за собою в поцілунку, доводив збудження Гаррі до несвідомого стану, нашіптуючи “Дивись, що я з тобою роблю, Гаррі. Якби ти бачив себе зараз. Ти ж весь мій…”

 

Усе це, наче якийсь особливий вид гіпнозу, змушувало Гаррі усміхатися решту дня. Він усміхався, коли їв яєчню, коли дивився новини, коли говорив по телефону з доставкою піци. Попри те, що залишився сам, а людина, якій він так конче потрібен, пішов до своєї нареченої, з якою спав, і весілля з якою наближалося з кожним днем.