Пробач, гордість 2

 

— Любий, все гаразд? — донеслося крізь двері.

 

Біс його знає, як воно? Чи гаразд, чи ні…

 

Теплі струмочки, що потроху ставали прохолоднішими, ще й досі лоскотали спину. А Гаррі все сидів і відчужено спостерігав за краплинами води, що малювали нерівні доріжки, збігаючи білою плиткою.

Незрозуміло, як можна встати і піти. Все ж брудне, він брудний, використаний. В голові не було чіткості, просто клубок з неясних відчуттів. Неправильних та суперечливих. Ніби він вже все зруйнував заради чогось, що незрозуміло, чи взагалі потрібне. Ніби він застряг між імовірним майбутнім, від якого боягузливо втік, так і не спробувавши, та теперішнім, яке, здається, вже час перейменувати в минуле.

 

— Рон прийшов. Виходь!

 

Ну власне… Є зовнішній світ, друзі, спілкування, прогулянки, гості на каву. Є Рон, поряд із яким Гаррі перетворювався з дорослого офісного працівника на простого пацана з сусіднього дому, що понад усе любив ганяти м’яча та ловити жаб на ставку. Гаррі перемикнувся на цей свій образ, і думки попливли в іншому напрямку. Його більше не підтрушувало від нервів, і Гаррі зітхнув від полегшення. Витерши розпарену шкіру, він вдягнувся в домашнє та попрямував до кухні. Чайник свистів усе голосніше, та ніхто не реагував. Рон був зайнятий викладанням якихось еклерів до тарілки, а Джіні…

 

— Все, хлопці, я пішла, — Джіні накинула шарф, ступила на поріг, але затрималася в дверях. — Вимкніть вже хтось того свистуна!

 

Гаррі натис кнопку на плиті й, обернувшись, послав повітряного поцілунку. Джіні його спіймала та, усміхнувшись, пішла.

Ну ось. Все добре. Все як завжди. Просто треба прийти до тями. Он які смачні на вигляд еклери. І Рон із повним ротом солодощів бурмоче щось про роботу, а гарячий чай димить та пахне лимоном… Так добре пахне… Аж пришвидшується серце…

Він із задоволенням відпив запашного напою.

 

— Чому вчора не пішов із нами? Джіні сказала, що ти втомився, — він з цікавістю поглянув на Гаррі, непомітно закинувши в рота ще одного еклера.

 

Гаррі напружився. Можна якось обійтись без пояснень? Ще ковток чаю, і Гаррі аж примружив очі. Ну, справді смачно.

 

— Не було настрою.

— Ти дійсно похмурий останнім часом, — Рон помовчав, роздумуючи, — Але я знаю, що робити, — він розплився в зловісній посмішці, а Гаррі зітхнув, бо нічого доброго це не передбачало.

 

— Пам’ятаєш Блеза? — Гаррі знизав плечима, знов відпивши чаю. — Блез Забіні, з яким ми познайомилися в клубі.

 

У Гаррі в голові зі швидкістю світла з’явились непрошені спогади. І він згадав, чому лимон пахне для нього насолодою. Згадав, хто стояв так близько й окутував своїм свіжим парфумом. Він відсунув чашку трохи далі і, намагаючись контролювати всі свої реакції і навіть калатання пульсу в голові, поглянув на Рона, що, виявляється, з радісним обличчям щось розповідав.

 

— … уявляєш! То як? Підемо? Дивись, бо я взагалі-то пообіцяв, що так.

— Куди?

— Ну, до клубу. Кажу ж, той його дружбан погодився, що місце якраз підходить.

 

Гаррі відчайдушно збирав шматочки почутого в пазл. Їх кличуть до клубу. І там буде він. Руки самі потягнулися потерти очі, щоб відігнати примар, що одразу заполонили свідомість. Не можна йти. Це погана ідея. І щось, мабуть, відобразилося на його обличчі, бо Рон захитав головою.

 

— Навіть не думай, Гаррі. Я не дам тобі відсидітись вдома. Диви-но, ти ж зовсім скис.

— Я не знаю. Не тисни, — думати не було над чим. Не можна йти. Просто ні.

 

Доївши еклери, Рон пішов, випросивши обіцянку думати якісно і не забувати, що в нього є друзі і навколо нього цілий світ повний пригод. Гаррі ж, залишившись нарешті сам, повернувся до кухні, у чайно-лимонний аромат, і уявив собі небажану — хоча кому він бреше? — таку бажану зустріч. Він знову стояв біля цегляної стіни, притулившись спиною, і красивий голос, що усміхався разом зі своїм хазяїном, наспівував популярний мотив і невідворотно наближався. Навіть ця уявна близькість страшенно лякала, тому Гаррі подумав, що можна було б піти, але ігнорувати Драко. Жодного погляду, жодного слова в його бік. Тільки якщо зовсім обережно. Один раз подивитись і все. Гаррі розумів, що просто неможливо не побачити знову ті очі. Неможливо не відчути цей шалений стукіт серця і дивні голочки, що кусають від його цілеспрямованого погляду. Це означало б відмовитись ще раз відчути себе живим.

І Гаррі пішов.

Пірнув у галасливий, п’яний вертеп. Клуб повнився різноманітною публікою. Вечір, судячи з усього, був тематичним. Біля пілонів вигиналися напівголі танцюристки. Офіціянтки граціозно вихляли формами, запакованими у чорний латекс. Грала важка, проте мелодійна композиція, і хрипкий голос співачки підіймав усі волосинки на тілі.

 

Та Гаррі й так був страшенно напруженим. Він сів поміж друзів і випив кілька чарок міцного напою, щоб розслабитися та опанувати себе. Але припинити витріщатися на двері так і не вийшло. Тоді він спробував відволіктися на розмову, щось спитав у Рона, та відповіді так і не почув, бо рівень галасу різко підвищився, офіціянтки пожвавішали, музика змінилася, ритм прискорився, всі наче збожеволіли навколо, і стало видно, що до приміщення входить велика компанія хлопців. Всі вони шалено галасують, в руках деяких розкриті пляшки з шампанським, а на плечах вони несуть симпатичного білявого хлопця, червоного від сміху. Поки Гаррі шоковано споглядав феєричне дійство, за столом стало пусто. Гаррі озирався, та нікого не міг знайти. Драко зник серед людей, а от Джіні, що взялася невідомо звідки, схопила його за руку й потягла в натовп з гарячих тіл, вливаючи їх у ритм та гучні баси.

 

В якийсь момент Гаррі помітив, що латексні кралі танцюють навколо чогось на сцені. Він зачепився за це щось поглядом, і раптом зрозумів, що на стільці, який стоїть на сцені і навколо якого відбувається повна вакханалія, сидить Драко. На його колінах, з боків, позаду — скрізь повільно-звабливо до нього притулялися жіночі тіла. Гаррі застиг. Що вони роблять? Чому саме з ним? Відчуття було таке, наче хтось вліз до ганебних думок Гаррі, все про нього дізнався і зараз усім про це розкаже. Або ж Гаррі сам прийняв якийсь наркотик і галюцинував просто на танцполі. Якщо й так, він був би не проти, бо сорочка на Драко була розстібнута, і з-під тканини виглядала прекрасна бліда шкіра. Гаррі наче потрапив до пекла і варився в котлі, наповненим людьми та хіттю. Жіночі руки чуттєво гладили його обличчя та груди, немов сам багаторукий індійський бог не встояв перед Драко. Він же, розхристаний, п’яний, гарячий, мов секс, був у центрі й приймав пестощі під схвалення натовпу. Але очі… Його збуджені, гріховні очі дивилися тільки на Гаррі.

 

Так дивиться, боже… Наче це я там, торкаюсь його…

 

Хтось підійшов до Гаррі зі спини, пригорнув до себе. Хто б то не був, та Гаррі відчував на собі саме його руки, його тверде тіло. Але з порочного виміру висмикнув знайомий голос.

— Ось ти де!

 

Це Джіні. Все ж гаразд. Але ж як Гаррі засмутило це. І як злякало те, що засмутило.

 

Це все якась чортівня…

 

Дотики Джіні з рідних перетворилися на насильницькі та непрошені. А по-справжньому Гаррі тягнуло зовсім в іншому напрямку, де напівоголені тіла вже зовсім сховали під собою головного героя його марень..

Треба просто забратися звідси. Гаррі протискався поміж тілами, ще і ще. Поки йти не стало легше. Усього цього було занадто, стало раптом так душно, і Гаррі озирнувся в пошуках шляхів втечі. Навколо було безліч людей, і, здавалося, немає не те що виходу, а й повітря. Та треба було терміново піти, Гаррі протискався поміж людей, поки не відчув більше простору, тож скоро стало видно коридор, що вів невідомо куди, а в ньому кілька дверей. Нарешті діставшись однієї з них, він намацав ручку, натис і ввалився в темне підсобне приміщення. Штовхнув двері, щоб відсікти себе врешті від розпусного пекла. Проте не встиг.

 

Хтось сильний не дав завершити маневр, пройшов всередину й клацнув замком. Не видно анічогісінько. Неприємний холодок поповз спиною.

 

— Хто тут є? — Гаррі потягнувся руками, намагаючись чи то схопити, чи то захиститись.

 

Очі, потроху починаючи звикати до темряви, помітили чиїсь обриси. Невже він? Кинув ту свою розпусну гулянку й пішов за ним? Чому? Невже тому ж, чому і Гаррі не зміг не прийти до клубу сьогодні? Він дотягнувся руками і намацав розстібнуті поли сорочки, пальці ковзнули тілом на теплу шию. Гаррі поривчасто зітхнув. Запахло лимоном, і він, не встигнувши зупинити себе, торкнувся обличчя, що ледь вгадувалося в темряві. Чужі долоні одразу накрили руки Гаррі й притисли їх до щік.

— Це ти…

 

Гаррі торкався підборіддя й повних губ, відчуваючи, як ця неймовірна м’якість ловить та прихоплює його пальці. І Гаррі весь — ці пальці. Жодна опція була недоступна йому. Він майже нічого не бачив у темряві, майже нічого не чув і абсолютно нічого не розумів. Тільки торкався. Торкався палких поцілунків, і вже й сам підставляв долоні, відчуваючи гарячий подих своєю шкірою. Раптом якоюсь хвилею Гаррі штовхнуло в гаряче тіло, він відчув твердий рельєф м’язів, сильні руки обійняли його за плечі, а просто до вуха увірвався солодкий шепіт.

 

— Так хотів тебе побачити. Хоча б ще раз… Дякую, що прийшов.

 

Ті слова щось робили з Гаррі, прискорюючи серце, що й так шалено калатало в грудях. Адже виходить, що Драко теж думав про нього. Увесь цей час. І це щось змінило. Гаррі розкрився, дозволив собі припустити, що все, що він відчуває, має сенс. Він не один у своїх почуттях, можливо, не таких вже й хибних. Ця думка змусила його податись вперед, просто в жар, що так звабливо шепотів “такий класний”, “який же ти класний”… Жар огортав, зминав його губи, і Гаррі втратив відчуття реальності. Це просто рай, так неймовірно, як Гаррі ніколи й не зміг би собі уявити. Хай все йде під три чорти… Бо неможливо відірватися від нього, неможливо припинити пригортати до себе його тіло, що настільки явно тане від його обережних торкань.

Ніщо зараз не вартувало більше. Нехай це грішно, нехай всі побачать, ба навіть зацькують та проженуть, нехай… тільки б ще раз ковзнути по цих губах, хай шепчуть щось своє в поцілунки. Гаррі більше не відпустить усе це зі своїх рук. Але ж як він мріяв про нього протягом цілого тижня, сам не розуміючи себе. Як він мріяв про це протягом життя, несвідомо, просто погоджуючись на те, що воно йому пропонувало.

Невиразні почуття, невиразні стосунки, — все видавалося невиразним тепер. Коли він пізнав рай.

Світ похитнувся й штовхнув Гаррі на якусь тверду маленьку поверхню. Тепер чужі м’які губи палко торкались скрізь, а Гаррі сам допомагав розстібнути кляті неслухняні ґудзики, щоб відчути його всім тілом, божеволіти від бажання і розуміти, що більше не соромно, і всі сумніви зникли. Бо губи, що обвивали його, та пальці, що штовхалися всередині нього, то щось таке природне, що забирало Гаррі в нього самого.

 

Ти більше не належиш собі, нічого не вирішуєш, не робиш чогось ганебного, просто пливеш на хвилях ейфорії, насолоджуєшся іншою людиною.

 

Але ось йому повернули поцілунки, довгі й солодкі, ніби він потрібний, необхідний… коханий. Довгі пальці рухалися збудженою шкірою, вириваючи з Гаррі нетерплячі стогони. Як же одночасно нестерпно прекрасно та жахливо, низько та велично відчував він себе в цій темній підсобці з незнайомим, з рештою, чоловіком. Раптом додалося неприємне відчуття розпирання. Гаррі охнув. Ні-ні… Все не може бути так…

 

— Не бійся, я трошки… — голосно дихаючи, прошепотіли палкі губи.

 

Рухи не поглиблювалися, були розміреними та поверховими. Проте Гаррі все ще дослухався й боявся.

 

— Блять… Так добре… Я знав… знав, що буде так… з тобою… — голос Драко тремтів, як і руки, що намагалися контролювати себе, та все ж хапалися за плечі Гаррі все міцніше.

Поцілунки Драко ставали різкішими, стогони — голоснішими, супроводжуючи кожен тремтячий видих просто в рот, змішуючи подих. Від такої очевидної втрати контролю на Гаррі шквалом нахлинули відчуття. Ніби хтось натис спусковий гачок, і нейронами побігли мільйони електричних імпульсів звідусіль. Неможливо було розпізнати, де саме зав’язувався вузол: ззовні чи всередині. Усе це запалило гніт, Гаррі почав рухатися, не усвідомлюючи себе, й тонути все глибше й глибше. А, почувши задушений схлип і солодку судому тіла, що притискалось так палко, вибухнув яскраво, несамовито… Відчуваючи себе живим, як ніколи.І кожна клітинка дзвеніла в унісон із всесвітом, і дивні думки ліниво ворушилися у свідомості:

 

Ось і все… В мене більше нічого не лишилося… Я його тепер.

 

Схотілося звернутися клубочком, ткнутися носом у тверді груди, огорнути себе коконом з міцних рук і сховатися від світу, мов мале кенгуреня. Уявивши, як він би влізав до сумки мами-кенгурихи, усміхнувся.

 

Які ще кенгуру, господи? Що за думки?

Можливо, то від щастя?

 

Усмішка одразу була помічена. Драко гладив її пальцями, милуючись та цілуючи куточки губ. Так і стояли, пригорнувшись щоками… Шкіра до шкіри…

Що то за метелики в животі? Гаррі ніколи про це не замислювався, але тепер… Он вони ворушать легкими крильцями всередині, і лоскотно від них, і тепло.

 

Ні за що не відпущу. Хай як собі хоче…

 

 

— Тепер я тільки твій… — Гаррі притягнув і міцно поцілував усміхнені губи, спробував зазирнути в очі. Темно… Але ж зараз конче потрібно прочитати відповідь.

 

Я тільки твій. А ти?

 

 

— Дякую, — голос щасливий, руки обіймають за плечі. — Іди до мене, — губи знову ковзають шкірою, вже не боязливо, а впевнено і повільно, заявляючи права на тіло і душу. Так, як Гаррі завжди хотів. Не питаючи. Відтісняючи неспокійні думки про цю його відповідь і про те, що зазвичай відповідають люди, коли їм дарують серце і про те, що саме він хотів почути.

І цього разу Драко був дуже обережним, його рухи — неглибокими, тільки тепер рідними, необхідними, в очікуванні жадібних поцілунків та солодких судом. Гаррі знав, що хотів задоволення Драко більше за своє.

Тому що…

 

…серце знайшло свою людину в цьому розпусному клубі, впізнало його в цілковитій темряві підсобки. Гаррі почувався щасливим, палко відгукувався на ласку та віддавався з вдячністю щедрому всесвіту.

 

 

— Ти такий… Де ти був все моє життя? — Гаррі спробував пожартувати, щоб знову не сипати зізнаннями.

 

Драко лишень усміхнувся. А Гаррі подумав, що він би відповів на це запитання? “Чекав?”

 

 

 

— Мене, певно, вже шукають, — Драко, поцілувавши в останній раз, почав вбиратися, водночас допомагаючи Гаррі й посміюючись з його спроб зосередитись на одежі.

 

— Вийдеш трохи пізніше, гаразд? — безневинна наче б то фраза з цього солодкого, Гаррі це знав, рота пробила бульбашку щастя всередині нього. Вона все здувалася й здувалася навіть після гучного клацання дверей, що закрилися за спиною Драко, не бажаючи оформлюватися в думки, стягуючи куточки губ, уповільнюючи серце й легені, та й взагалі всього Гаррі.

 

Вийти трохи пізніше… Він сказав: трохи пізніше…

 

В голові наче кисіль. Заболіло одночасно все: розтягнуті м’язи, очі, що майже налилися невідомо чим, і кольнуло в грудях.

Треба просто вийти з цієї підсобки. Просто вийти. Жодних надскладних завдань. Переставляємо ноги, відчиняємо двері, виходимо до галасливого залу.

Бентежні відчуття відступили, дозволяючи мозку зайнятися спостереженням та аналізом.

 

Танці були в самому розпалі. Гаррі зовсім не резонував з оточенням за ступенем сп’яніння. Всі виглядали дивно, занадто розкуті, занадто веселі, і він пошукав очима біляву маківку. Відчуття фізичного дискомфорту сплелось з дискомфортом душевним. Він вже ні в чому не був упевненим. Очевидно, що вийти треба було пізніше для того, щоб ніхто нічого не взнав. Може, ніхто взагалі не знає про нього цього.

Мабуть, так і є. Гаррі посміхнувся про себе. Але ж і дурень. Гаррі сам нічого про нього не знав. Та й Джіні тут.

 

Тільки твій… Що взагалі я мав на увазі? Хіба я розлучився з дівчиною? Чи він мене про щось просив? Чорт…

 

Він потроху просувався вперед, насилу виринаючи з думок. Аж ось за одним зі столів найшлися одразу всі: Джіні, Рон, Блез, Драко.

Галас стояв страшний. Люди ходили від столика до столика, наче всі вони були знайомі. Може, це його гості. Чогось же ж несли вони його в клуб. Тоді зрозуміло, що вийти разом вони не могли. Він має рацію.

 

Не тупи, Поттер. Він має рацію.

 

Нервова система розслаблялася, відпускаючи м’язи. Врешті Гаррі зміг підійти й присісти біля Рона. Швидкий погляд сірих очей ковзнув промінчиком по обличчю Гаррі. Отже, все добре. Тепер все зміниться. Нехай не просто зараз. Питання з Джіні треба вирішити насамперед. Гаррі цілком прийшов до тями, усвідомивши себе закоханим без тями та сповненим надій.

 

Блез тим часом покашляв, піднявся й, постукавши чимось по своєму келиху, привертаючи увагу, почав:

 

 

 

— Любий наш друже Драко, — Гаррі з цікавістю озирнувся на нього. Він же навіть не спитав, що в того за свято. — Сьогодні, я впевнений, дуже важливий день. Можливо, навіть важливіший за той, що чекає тебе за тиждень.

 

Натовп гучно підтримав Блеза, натякаючи на важливість події, що відбудеться. Той же нервово кусав губи, так само нервово усміхався, стріляючи очима то в Гаррі, то в Блеза.

 

— Сьогодні ми прощаємося з твоєю свободою, друже!

 

Стійте… Що?

 

— Сьогодні ти востаннє маєш законне право помацати дівок!

 

Танцюристки в латексі під схвальні вигуки посилали повітряні поцілунки.

 

Мозок Гаррі закляк, відмовляючись сприймати інформацію.

 

— Тож випиймо за найкрутішу холостяцьку вечірку в історії!

 

Під дружні радісні вигуки гості скочили з-за столів, зіштовхнулися келихами й випили за прощання Драко зі свободою. Похмуре сірооке обличчя промайнуло, стрельнуло поглядом по майже безтямному Гаррі й зникло у натовпі.

Серце бухало одразу скрізь: у венах, у скронях, у вухах.

Все пливло перед очима. Гаррі намагався вловити якусь думку, але нічого не виходило.

У свідомості пульсувало тільки одне: “Пиздець…це грьобаний пиздець…”