Пробач, гордість 1

Вітаю) Це Драррі❤️АВ

За редактуру дяка Revy_en🌹

 

Голосно сміючись, компанія вивалилася з душного клубу просто у свіжий жовтневий вечір. Пачка цигарок Гаррі пішла по руках. Разом із запальничкою. Усім хотілося трохи побути неслухняними, алкоголь бурлив у крові, хотілося робити дурниці, сміятись, танцювати, курити.

 

— Ей-ей, дайте ж запалити, — Гаррі тягнувся за невловною запальничкою, але Джіні вже передала її Джорджові, і той, чиркнувши, передав комусь далі.

 

Гаррі похмуро жував фільтр.

 

— Вогню? — світловолосий парубок, високий, худорлявий, з великими очима, підніс запальничку з мерехтливим вогником і зазирнув Гаррі у вічі з легкою несиметричною напівусмішкою.

 

Гаррі слухняно затягнувся, крадькома розглядаючи незнайомця.

 

Але ж які очі. Виразні, блискучі…

 

Повні губи сивою доріжкою випустили дим, обличчя його стало серйозним, погляд — задумливим. Дивиться у відповідь. Довгим уважним поглядом.

 

Чорт, я витріщаюсь чи що? А він?

 

Запальничка зникла в кишені чорних штанів, на які Гаррі теж навіщось подивився.

 

— Я Драко. То мої друзі, — заговорив хлопець, махнувши вбік рукою.

Поруч дійсно було кілька юнаків, підвипивших та рум’яних, що також вийшли на перекур.

 

— Я Гаррі, а це всі, — Гаррі озирнувся на свою компанію, усміхнувся веселим, рум’яним обличчям позаду. Ось вони, незамінні, рідні люди, що завжди поруч. І представляти їх приємно — капець, аж гордість бере. Та, повернувшись, раптом зустрів протягнуту до нього руку. Серце чомусь спіткнулося. Гуп! — і затихло.

 

Чого ти, Гаррі? То ж звичайний собі жест.

 

Та у вухах давить якийсь вакуум, і наповнює відчуття чогось невідворотного. Гаррі здригнувся, бо пальці його раптом потеплішали, і поки він, мов заворожений, дивився в усміхнені очі, рука його машинально потисла незнайому теплу руку. Тепер вже знайомий незнайомець широко посміхався, і Гаррі зовсім пропав.

Позаду відбувалася якась метушня. Певно, всі віталися з новими знайомими.

 

— Джордж, дуже приємно. Ходімо до нашого столу… — донеслося звідкись.

 

— Ходімо, Гаррі… Гаррі, — за рукав хтось міцно смикав, пелена спала, і руки розчепилися.

Гаррі покліпав очима. Виявляється, народ докурював і, гигикаючи, заходив у тепло та галас клубу.

 

— Пішли? — Драко стрельнув недопалком в бік урни, видихнув останню цівку диму і, посміхаючись якось хитренько, пішов до дверей. Щось опалило пальці, і Гаррі зашипів від болю. Цигарка… Коли вона стліла?

 

Все ще трохи дезорієнтований, не дуже розуміючи, чому, Гаррі увійшов у червоні клуби диму. Пройшовши повз тіла, що плавно рухалися танцполом, він побачив, як Джордж разом із Роном та хлопцями з нової компанії совають столи. Усі поводили себе, наче добрі знайомі, щось кричали одне одному на вухо, сміялися, ляскали одне одного по плечах та розсаджувалися за столом. Драко не було. І Гаррі відчував це. Його тут нема. В Гаррі наче вбудували радар, що сканував простір за годинниковою стрілкою. Він щось прокричав у відповідь Джіні, з кимось погодився, активно киваючи головою, та все це автоматично, бо всю увагу забирав на себе радар. Музика гоцала добряче, аж закладало вуха. Рон показав якийсь дивний знак рукою, маючи, очевидно, на увазі, що зараз він все влаштує, і пірнув у натовп. Музика стала тихішою, а скоро й зовсім змінилася на мелодійну. Стало чути співрозмовників.

 

— Ти Гаррі, так? — один з друзів Драко, симпатичний, усміхнений хлопець перегнувся через стіл і потис Гаррі руку.

 

— Блез Забіні. Дуже приємно. Рон каже, ви разом працюєте в офісі старого Неда Кліфреда, — він підібгав губи, і Гаррі відзеркалив вираз його обличчя.

 

— Так, всі відділи потерпають, — Гаррі підтримав тему роботи, але боковим зором вловив чорну сорочку і нервово зітхнув. “Та що ж це таке?”

 

— Так, ми в курсі. Наш друг Еліот працює у вас. Кудлатий такий, — Гаррі знизав плечима. Хто їх зна, тих кудлатих. Мільйон айтішників сидить в різних відділах, — Сьогодні його нема, але думаю, ви ще матимете змогу познайомитися.

 

Драко підійшов із Роном та офіціанткою, вони роздали випивку і сіли до друзів. Потекла розмова про роботу, спільних знайомих та останні матчі.

Джіні закинула руку Гаррі собі на плече і розмовляла з Герміоною. Драко сидів з іншого боку стола в оточенні своїх друзів, які вже два рази підіймали тост за нього, його здоров’я та добробут. Він якось сумно підбирав губи та подовгу крутив склянку в руках перед тим, як випити. Гаррі пропустив, із чим саме вітали Драко, і вирішив, що скоріш за все йдеться про уродини.

 

Рон та Джордж встигли проголосити тости за дружбу на все життя та за кар’єру до небес. Гаррі цокнувся з усіма вкотре, аж раптом упіймав на собі уважний погляд. Ще один і ще… Гаррі відпив зі склянки й, не знаючи, куди подіти очі, ретельно споглядав бульбашки, що лопалися в білій піні напою. Серце затьохкало частіше. Може, йому просто здалося? Чи він дивиться на котрусь із дівчат? Напевно. Саме так воно і є.

Пояснивши собі все дуже переконливо, Гаррі навіть здивувався своїм думкам. Про які ще чоловічі погляди він переймається?

Тема дружби з новою силою відродилася за столом, і Рон, велелюбний і страшенно тактильний під впливом алкоголю, куйовдив зачіску Гаррі, салютуючи келихом і красномовно рекламуючи його як найчеснішого, найнадійнішого і взагалі найкращого друга усіх часів. Компанія, сміючись та плескаючи у долоні, підняла свої келихи і навіть вигукнула “за Гаррі”, змушуючи кров прилити до щік. Драко ж крутив склянку в руці, усміхаючись і ніби милуючись Гаррі, схиливши голову вбік.

 

Гаррі зіштовхнувся з ним поглядом і ніяково опустив очі. Та більше він не міг зосередитися ні на чому. Що там розповідав Рон, перебиваючи Джорджа? Хто його знає. Що прошепотіла на вухо Джині? Жодної здогадки. Він відчував на собі важкі погляди, що торкалися скрізь: рук, сорочки, волосся, очей… Це змушувало відвертатися, зніяковіло витріщатися у свою склянку, удавати, що слухаєш гомін дівчат. Але знову і знову, просто випадково, ковзати по ньому поглядом, бо неможливо по-іншому. Чомусь неможливо.

 

В якийсь момент йому стало страшно. Що всі помітили, як він, сидячи з дівчиною, витріщається на хлопця навпроти. Звісно, помітили. Вони ж не сліпі. Треба те все припинити. Провітритись, запалити, відволіктись.

 

— Я зараз повернуся, — магічні слова, що випустили Гаррі на волю. Ззовні вже була ніч, тихо й спокійно. І в голові розвиднювалося. Все стабільно й зрозуміло в його житті. Друзі, робота і кохана дівчина. Вони взагалі-то ще не з’їхались, але це було питанням часу. Може, в цьому вся справа? Все надто стабільно?

Роздумуючи, він запалив і обперся спиною об цегляну стіну.

 

Драко не йшов з голови. Тепер без свідків, можна смакувати звабливий образ, згадуючи теплі хвилі, що той випромінював. Нікому більше він не приділив такої уваги. Гаррі бачив. Невже він справді сподобався цьому Драко?

І в свідомості спливли уважні очі, м’яка, хитренька посмішка та пальці, що грали з келихом. Гаррі усміхнувся. Сам собі, просто дивлячись у жовтневу ніч.

І це так дивно. Так дивно — вибитись із колії через якогось пацана.

Він глибоко вдихнув дим, намагаючись контролювати бісові думки.

Раптом двері, гримнувши басами, випустили назовні Драко. Той пошукав очима і, знайшовши, попрямував до Гаррі. Притулившись плечем до стіни, він посміхався і підспівував пісні, що линула з клубу…

 

Серце в Гаррі шоковано забухало. Все було очевидно. Нічого йому не здалося.

 

— Цигарки скінчилися… Поділишся? — невідривно дивлячись в очі, тихо спитав Драко. І, не чекаючи відповіді, обхопив кисть Гаррі й, торкаючись м’якими теплими губами його пальців, затягся димом.

 

Гаррі задихав ротом, нічого не розуміючи, відчуваючи всім тілом дотик, що опалював пальці. Неможливо було щось аналізувати, думки розбіглися в різні боки. Чи віяв вітер довкола? Чи були перехожі? Чи хтось чекав на Гаррі всередині?

Нічого цього не існувало. Драко випустив дим, знову приспівуючи тихенько, крізь посмішку, і раптом замовк, опустивши погляд на губи Гаррі. На нього ще ніхто не дивився так. Так відверто…

Чуже дихання було вже зовсім поруч, і все всередині Гаррі здибилось, готуючись до чогось неймовірного. Можливо, перевернеться з ніг на голову світ, чи, можливо, сонце охолоне, і зірки застигнуть. Не менше.

Холодний ніс Драко торкнувся його щоки, Гаррі кліпнув очима, відчувши, що стало лячно. Паніка більшала, вмикаючи запобіжники.

 

— Я не можу…

 

— Не можеш… — луною повторив Драко, не відхиляючись ні на міліметр.

Гаррі смикнувся. Треба зробити щось зараз. Треба припинити все це.

Та Драко не пускав.

 

— Не тікай, — пошепки і навіть ніби благаючи. Й очі його враз посумнішали. Задушлива хвиля затопила серце Гаррі, скрутила тугою стрічкою душу.

Мабуть, саме там народжується дивовижна магія, коли ось так раптом по-справжньому бачиш іншу людину і розумієш, що все… Все вирішено, і карти роздані, і вибору більше нема.

 

Тепло від м’якого дотику вже торкнулося його, на шию лягли прохолодні пальці, тремтячи так зворушливо, ніби хвилюючись від дотиків пучками до чутливої шкіри.

І Гаррі подумав, що не зможе відмовити, не тоді, коли на тебе так дивляться, не тоді, коли ти когось так приваблюєш.

 

До біса все…

 

Та Драко, очевидно, смакував момент, розуміючи, що він виграв цей бій. Невагомо погладжуючи шию Гаррі, він знову усміхався, ледь чутно підспівуючи хуліганському мотиву, що доносився крізь двері.

 

— То ось де ти є, чуваче, — двері гепнули, закриваючись, і Блез вийшов надвір. Драко відсахнувся, не дивлячись більше на Гаррі.

Усе було очевидно. І цей його приятель стовідсотково все бачив. Хоч і удає, що зайнятий своєю цигаркою.

 

— Зимно стає, еге ж, — Гаррі кивнув у відповідь.

Ситуація нестерпна, Гаррі ледь витримав кілька секунд, щоб то хоча б трохи не нагадувало втечу. Та витримати насмішливий погляд було неможливо, і Гаррі рвонув всередину. Тільки б скоріше сховатися від цього хитрого всезнаючого погляду Блеза Забіні.

 

— Що в біса ти робиш? — Забіні не всміхався більше, — Ти ж бачиш, який він, — погляд сердитий, з претензією. — Ти ж зламаєш його…

Драко не опирався, він просто закрив долонею очі й зітхнув.

 

— Я знаю.

 

Гаррі ж тим часом кинувся геть від друзів, подумати, подихати. Зачинившись в туалеті, він плеснув водою собі в обличчя. З дзеркала на нього дивився якийсь божевільний, з червоними щоками та блискучими очима. Гаррі дивився й не впізнавав себе.

 

Хто ти, чортів збоченцю? Чого ти тільки-но хотів? Кого? Чоловіка? Незнайомця? Хотів, щоб він нічого не питав, просто тримав і робив, що йому заманеться?

 

Якщо від одного погляду в Гаррі ніби щось хруснуло, й тріщини пішли звичними уявленнями про себе, що було б із ним після поцілунку? Лякала і відповідь, і саме питання.

 

Тому Гаррі вирішив удавати, що нічого нема і не було. Зрештою, “майже” не рахується.

 

* * *

 

Тиждень так і пройшов у запереченні того, що майже трапилося. Того, скільки це насправді займало місця в думках Гаррі. А також того, про що це все свідчило.

Намагання, бо тепер це були саме вони, зацікавитись Джіні його й самого лякали. Він говорив собі, що все як завжди, вмовляв себе відволіктися. Адже якщо вдавати, що нічого не відбувається, то можна повірити в це, і зрештою його відпустить.

 

Та кожного дня, прийшовши з роботи додому, коли мозок звільнявся від щоденної робочої рутини, Гаррі усвідомлював себе наповненим уривками фраз, поглядів, дотиків. Знову і знову…

 

“Не тікай”

 

Бідне серце шалено калатало, знову переживаючи близькість чужих губ, стискалося в солодкій судомі. Чи надовго його вистачить, якщо так і далі триватиме? А якщо воно вичерпає свій ресурс років на двадцять раніше? А, може, навпаки? Так і мусить бути? Швидкий, потужний стукіт, що дає більше емоцій, більше жаги до життя?

Хто сказав, що тихе, розмірене биття, без надриву, без сплеску — це те, як потрібно качати бісову застояну кров?

Думки зводили з розуму. Та виринати не хотілося. І якби не дійсність, що лізла звуками до свідомості, він зовсім забив би на навколишній світ, жив би в тих хвилинах, але ж …

 

— Гаррі, чуєш мене? Ти тут взагалі?

 

 

Так, виринай, Поттере, подивися в ці очі, скажи, що час, проведений із нею,

відчувається тепер наче затхле болото. Обтяжує, знесилює…

 

— Я тут, люба, я з тобою… — повернути посмішку, заправити пасемку за вушко, не ігнорувати стегна, що недвозначно горнулися збоку.

 

 

Я з тобою, я тут, що завгодно… Тільки скоріше… Дай мені піти в мої мрії й врешті поцілувати ті губи…

 

А якщо міцно заплющити очі й дозволити цілувати своє нужденне тіло, то можна уявити бліду шкіру замість ластовиння, повні шершаві губи замість тонких та ніжних, впевнені, потужні рухи замість несміливих та лагідних…

 

— Боже, ти став таким чутливим!

 

Ще б пак. Гаррі взагалі не пам’ятав таких сильних та яскравих відчуттів.

Тільки не проси послуги у відповідь. Не треба…

Та реальність кликала карими очима, поцілунками, знайомими до болю, але якими ж чужими і непотрібними тепер… Змушувала торкатися не того, кого хотілося б торкнутися, вести в прісному танку штучних поглядів, підводити до краю…

І тепер, отримавши солодкий, задоволений стогін та вдячний поцілунок, Гаррі відчув, що зрадив себе, свій уявний світ всередині і прекрасний недопоцілунок. Рятівний душ сховав, змив запахи, і Гаррі зрозумів, що вже зовсім не знає, хто він і чого хоче…