Приємна рутина

Марко

До сьогодні я навіть уявити не міг, що вона має свій справжній кабінет. Хоч в Стохесі у неї і був один, але вона майже не використовувала його, лише зберігала малу частину робочих паперів, які не було куди ще подіти. Натомість її кабінет в Канцелярії вражав своєю обжитістю. Довкола було занадто багато різного паперу: в одному з кутків кімнати покинуто стояли згортки ватманів, на краях яких виднілись стерті креслення; на книжкових полицях, поруч з неймовірною кількістю різноманітних довідників та адресних книжок, було напхано безліч пошарпаних тек, що от-от мали луснути від кількості папірців всередині. На столі хтось дбайливо лишив з десяток прочитаних листів, що неохайно лежали в самому центрі. Поруч з листами була геть повна попільничка, близь якої самотньо лежав тонкий мундштук. Біля вікон, які ховались за грубою тканиною, що більше нагадувала ганчірку, стояв вішак для одягу, на який підполковниця поквапилась скинути свою куртку. На довершення затишної атмосфери під її ногами почувся скляний стукіт. Її погляд знову поважчав, попереджаючи про неймовірну злість.

– Просила ж прибирати!.. 

Пляшки, що вона зачепила, були грубо відкинуті ногою в сторону. Тоді Липа повернулась до листів на столі, почала швидко їх перебирати. 

– Можна сказати, що свій обов’язок ти уже виконав переді мною. Тепер ти вільний. І наче в безпеці. 

Я звик не розуміти її рішень, поведінки, але її накази зазвичай були занадто прямими і простими для виконання. Та не в цей раз. 

– Тобто? 

– Можеш перейти в інший полк, можеш лишитись в Поліції – як захочеш. Я тебе звільняю. 

Перейти в інший підрозділ звучало занадто привабливо, але…

– А що буде із вами? 

Чому це взагалі відбувається? 

– У твоїх друзів із Розвідки великі проблеми і я збираюсь їм допомогти. Липа припинить своє існування на деякий час, щоб я змогла бути поруч із ними. 

Невже?.. І що взагалі вона має на увазі під допомогою? Як вона збирається їм допомогти? 

– У Розвідки… усе настільки погано? 

– А ти хочеш до них приєднатись? 

Вона покинула листи, натомість взяла один з довідників і підійшла ближче до стіни, на якій висіла величезна мапа території стін Роза та Шіна. 

– Так. 

Підполковниця хмикнула без жодного натяку на насмішку. Сторінки швидко шурхотіли під її пальцями, доки вона не знайшла того, що шукала.

– У розвідників постійно якесь лайно стається, це буденна річ там… Але трохи незвична для усіх інших… Вони впораються, з моєю допомогою чи без. Просто я хочу трохи слави і собі.

Те захоплення в її голосі, з яким вона говорила про розвідників, дивувало. Було відчуття, що вона трохи помилилась полком свого часу. Але ця довіра, теплота в її голосі все-таки варта була захоплення.

– Чи можу я… лишитись із вами? У нас, схоже, спільні інтереси. 

Крізь відсутню частину маски я бачив її обережну посмішку, на яку не міг не відповісти. 

– Це буде небезпечно. 

Це змусило мене хмикнути. Небезпечніше за Трост, Стохес і Райнера з Бертольдом? Серйозно? 

– Є щось небезпечніше за службу із вами?

Її посмішка стала впевненішою.

– Взагалі-то я старалась для твоєї безпеки, – прозвучало дещо ображено. – Але більше не зможу. Якщо ти готовий покласти голову за своє бажання, переконання чи що там тебе змушує на такий вчинок, то вперед, ніхто не зупинятиме. 

Швидко позначаючи на карті якісь точки, Липа нарешті відклала довідник і подивилась на мене.

– Ніхто не зупинятиме, – повторила вона з додатковим застереженням. 

Її стійкість вже не вперше вражала мене. Зараз вона виглядала куди більш героїчно і символічно, ніж на усіх тих зображеннях з газет. Хотілось, щоб Жан намалював її такою, зобразив її рішучість якось. Так, у нього вийшло б… Чи її хтось колись теж так попереджав? Хтось пояснював їй усі ризики в подібній манері? Намагався зупинити? Чи була вона тоді такою ж рішучою?

 

Папірці, які вона попросила написати, були готові достатньо швидко. Полишаючи їх на столі її кабінету, я поквапився зачинити за собою двері та доєднатись до натовпу, що стікався на коронацію. Хотілося б знайти Єву і сказати про виконання її прохання, але я знав, що вже не встигну, тож не сильно поспішав. 

Не було бажання бачити ту виставу, тим паче участь Єви у ній. Раніше я багато б за таке віддав, але зараз… Не після того, як я побував за кулісами. Її гри точно вистачить, щоб переконати увесь той натовп, але її не вистачить, щоб я міг забути усі її поранення, щоб повірив у її усмішку та радість від успіху. То ось так гартується героїзм, відданість? В беззаперечній готовності віддати життя, своє і чуже, заради недосяжного, невдячного? Тоді я не хочу бути героєм, не хочу бути частиною цього дійства. Інструктор Шадіс мав рацію – нікому тут не потрібна моя благородність чи відданість. Хіба що… 

– Та ти ж усе цікаве пропустиш! Нумо! 

Жан, що ніби нізвідки взявся, вже тягнув мене за руку, розштовхуючи на нашому шляху інших солдатів, доки ми не опинились на вулиці. Сонце, що саме сходило в зеніт, змусило мене зіщулитись. В Канцелярії, виявляється, занадто темно.

– Ти заблукав чи що? 

– Та ні, просто… Єва попросила допомоги з паперами.

– Вона не дала тобі вихідний? Серйозно? Навіть нам дали!

Я посміхнувся, вчуваючи уже знайомі ноти в його голосі. І попри дурну суперечку, в яку він хотів мене втягнути, я не забирав своєї руки, дозволяючи вести себе крізь зовнішні коридори. 

– Технічно, у мене вихідний з моменту перемоги над тим титаном. Вона просто попросила. 

– Оце тобі не пощастило! – було сказано з такою насмішкою, яка лише посилила мою посмішку. 

– Зате у мене більше вільного часу, бо ніхто не змушує чистити казарми кожні три дні. І платять більше. 

Він зиркнув на мене таким злющим поглядом, що мені стало його шкода. Але ж він сам це почав, тож не мені припиняти. Мабуть. Аж раптом на його обличчі знову розквітла глузлива посмішка – він знайшов чим можна відповісти. 

– І що ж ти тоді у Розвідці забув, якщо все так добре?

– Те саме, що й ти, містере “Я доєднаюсь до Поліції, щоб мати безпечне життя”. 

Суперечка була достроково припинена через Сашу, яка раптом вигулькнула над усім натовпом. Спочатку це неабияк здивувало, а потім, у міру наближення, я зрозумів, що вона просто сиділа на плечах у Конні. Ще кілька кроків і ми з Жаном зупинились прямо посеред нашої групи. Хіба що Хісторії не було. Саша не могла упустити можливості привітатись зі мною, тож навіть усупереч крехтінню Конні простягнула руку, на що я поквапився відповісти. 

– Ти не бачив Єву? – цілком очікувано зірвалось з її вуст. 

– До речі, так. Вона братиме участь у церемонії? 

Мене оточили поглядами допитливості. Навіть Мікаса, що виражала найменше прихильності до Єви, демонструвала свій неохочий інтерес. 

– У неї поранення по всьому тілу, але вона у свідомості. Принаймні була, отже має зʼявитись на церемонії. 

Саша раптом ляснула Конні по маківці, на що я несвідомо скривився разом із ним. 

– Ха! Жени мені гроші! 

– Ти навіжена чи що?! Хочеш, щоб я тебе скинув?! 

– Гроші, бовдуре.

– Та будуть! Пізніше тільки.

Жан поділяв запал Саші, простягаючи руку до Ерена, на якому вже не було обличчя. 

– А я казала тобі, що це була погана ідея. 

Ерен мовчки дістав з кишені символічну для дурних ставок суму і максимально гордо вклав її в долоню Жана.

– Ви ставили на появу Єви на церемонії? 

– Так. Лише ми з Мікасою не брали участь… 

– Бо відповідь була очевидна, – обірвала Мікаса Арміна, знову посилаючи незадоволений погляд Ерену. 

Цей їхній галас я і забув у Розвідці. Саме за ними і хочеться піти. 

– Ти ж сама їй не вірила. Коли це ти стала Євиною фанаткою?

Спроба Ерена реабілітуватись була б непоганою, якби його опоненткою не була Мікаса. 

– Моя недовіра не означає, що я вважаю її слабкою. 

Така її відповідь змусила мене пустити декілька тихих смішків. Їхня конфронтація здавалась мені такою смішною! Єва навіть жодних зусиль не доклала, щоб не сподобатись Мікасі… Та зрештою я розумію причини такої недовіри. Просто дивно, що після останніх тижнів, ставлення Мікаси не дуже і змінилось. Зате ставлення Єви до неї змінилось: любʼязність, яка була з самого початку, невпинно танула, щодня їй було усе важче стримуватись, щоб не дзеркалити недовіру Мікаси. 

– Он вона! Он! 

Я разом з усіма відреагував на крик Саші та обернувся до помосту, на який стягувались військові, серед яких була і Єва. Вона була такою ж, якою я бачив її кілька годин тому. Хіба що ціпка при ній не було. Хоча його необхідність видавала тільки її рука, що трималась за передпліччя полковника Розвідки, і їхня неспішна хода. Це була насправді дивовижна картина, враховуючи, що я встиг мигцем побачити її поранення, коли її тільки привезли до штабу. Все-таки дивитись на це було занадто боляче… Але цей біль швидко загубився у радісних вигуках друзів довкола. Усі вони радісно та гучно вітали Хісторію як нову королеву і я не міг не долучитись. Трохи згодом наші вигуки дещо змінились – тепер ми присвячували їх Липі, що вишукано схилила коліно перед новою королевою та шанобливо зняла свою маску перед нею, без слів присягаючи їй на вірність. Я знав, що люди довкола галасують теж, але за криком Саші їх зовсім не було чутно. 

По закінченню коронації ми поквапились знайти Хісторію – у Мікаси була якась справа до неї. Спочатку хотілось відділитись і знайти Єву, але всупереч власній совісті я наважився піти із ними та не озиратись. Зрештою, її прохання я виконав, тож маю право? Напевно. Принаймні так сказали Жан, Саша та Конні.

– Памʼятаєш нашу розмову? – нарешті спитала Мікаса, коли ми змогли зупинитись в будівлі на розмову з Хісторією. 

Вона ж потупила погляд та розтирала пальці по черзі від хвилювання. 

– А що це за розмови у вас? 

– Нам теж цікаво! 

– Мікаса сказала… що я маю вдарити капітана, коли стану королевою… 

Довкола зчувся галас здивування та захоплення, але я не міг нічого розібрати – занадто зосередився, щоб не впустити свою щелепу до підлоги. Коли ж я отямився від свого здивування, Хісторія вже виглядала впевненіше. Мабуть, так на неї подіяла підтримка друзів. 

– Ходімо знайдемо капітана! 

– Нумо! Не можна проґавити такий шанс!

Звісно ж Конні та Саша кричали гучніше всіх. І Хісторія піддалась, рушила вперед, а ми за нею. Чесно кажучи, було страшно. Якби Мікаса придумала таке із Євою, усе б закінчилось швидше і точно на хорошій ноті. Вона принаймні уміє відчувати жарти і завжди з розумінням ставилась до усіх витівок, які примудрялись провертати друзі останнім часом. Можливо, справа була в її стосунках з Сашею, можливо, в простій доброті, але навіть на Ерена з Жаном вона не гримала. А от капітан… 

– Агов, ти це що, серйозно, Хісторіє? 

Я був впевнений, що Ерен підтримає ідею Мікаси… 

– Так, абсолютно. 

– Може, не варто все-таки… – спробував я, але лишився проігнорованим. Господи, це погано закінчиться, дуже погано закінчиться. 

Лише Жан поплескав мене по плечу, привертаючи до себе увагу: 

– Та не бійся так. З нами сама Її Величність! 

Я хотів знову заперечити, але останньої миті зрозумів, що це марно. Нехай. Принаймні це буде не найгірша смерть. 

– Мікаса ж просто пожартувала. – За підтвердженням Ерен звернувся до головної організаторки цього дійства: – Адже так, Мікасо? 

– Після того, як вріжеш йому, обовʼязково скажи: “І що ти тепер зробиш?” 

Ні, після такого нам забезпечена найгірша смерть. Якби ж тільки Єва була поруч… 

– Ото вже! Якщо образи не тримаєш, краще забий на це. 

– Так! Воно того не варте! – не втрачав надії я. 

– Якщо я навіть цього не зможу, як мені зватись королевою? 

Ну чому треба в перший же день правління шукати аж такі пригоди? Чому не можна довести свою силу безпечнішим способом? 

– Так тримати Хісторіє! Оце так дух! – ніби спеціально на зло мені підтрунював Жан, на що мені лишалось тільки косити погляд в його сторону. 

Попереду уже виднілась постать капітана, але мою увагу привернув металевий дзвін позаду. Обертаючись, я побачив Єву в компанії малознайомої рудої жінки. На підлозі між носаками її чобіт та дверима її кабінету блищав ключ. Вони про щось говорили, але за старою робочою звичкою говорили занадто тихо, щоб ніхто третій не почув. Та з їхніх облич було зрозуміло, що розмова не з приємних. 

– О! Єво! 

Мабуть, усі помітили, що я відстав, і обернулись теж. Саша, що була проігнорована Євою, хотіла вже знову гукнути і підійти до неї, але я обережно торкнувся її плеча, зупиняючи. 

– Не треба. Вона б не ігнорувала тебе просто так. 

– Думаєш? – з її голосу миттю щез запал грайливості, що був до цього. Мені стало її шкода.

– Так. Можливо, щось сталось… 

– Байдуже! – втрутився Конні, обриваючи мене. – Єва сама винна, що таке пропустить! Ходімо! 

Востаннє поглянувши їй услід, Саша повернулась до строю, піддалась на вмовляння Конні і Жана, а я з радістю приєднався до неї. 

Хісторія тільки на мить завмерла в кількох метрах від капітана, зібралась із силами і нарешті кинулась на нього з коротким визгом. Він лише трохи змінив позу, приймаючи її легенький удар плечем. Разом з іншими я не міг стримати зойку здивування. Хісторія натомість коротко засміялась, відступаючи. 

– Як тобі таке? Я тут королева! Проблем захотів? 

Усі мʼязи в моєму тілі напружились в очікуванні чогось поганого. Але я помилився. Замість помсти, жахливого покарання чи миттєвого вбивства він просто посміхнувся. 

– Дякую вам усім. 

Ні, ну після такого він точно не може просто лишити нас в живих, правда ж? 

 

– То Єва просто зникла від коронації? 

– Виходить, що так. 

Саша знуджено підвелась з трави і заглянула в блокнот Жана, на що він злісно відігнав її. 

– І жодної звісточки від неї?

– Ти ж сама чула капітана, – ще більш знуджено відповідав Конні, що досі лежав на траві, – ніхто не знає куди вона щезла. Довго ви ще так сидітимете? 

По тому як мінявся вираз обличчя Жана, я міг з упевненістю сказати, що Конні зараз отримає на горіхи. 

– А чого ти, дурню, хочеш?! Це малювання, а не дурнуваті записки, якими ти швирявся на уроках! 

– Та що ти на мене кричиш постійно?! Я тут з добрими намірами, хотів сказати, що хмари насуваються, а ти!.. – він різко підвівся і вже хотів піти, але передумав. – Ходімо, Сашо. Може, знайдемо щось в їдальні. 

А Саші двічі повторювати не треба. Вона тут же підірвалась за Конні, кидаючи на прощання лише якісь вибачення. Жан відклав свій блокнот лиш на мить, щоб недовірливо зиркнути на небо. Цієї миті йому вистачило, щоб знову скривитись. 

– Але хмари не завжди бувають дощові… 

– Ага, бувають ще грозові. 

– Ми можемо продовжити в приміщенні. 

Він похитав головою: 

– Погане освітлення. Та й шанс, що ти знову всядешся так само рівно, один на мільйон.

Хотів би я посміхнутись, але ж він знову нагримає, бо я поміняв вираз обличчя. Насправді я любив, коли Жан мене малював, любив його творчість. Коли він уперше розповів про це своє захоплення, показав малюнки, я не повірив одразу – ну не виглядав він як художник, таке діло набагато більше пасувало б Арміну, до прикладу. Спочатку він соромився показувати наші портрети, але Конні це швидко виправив, викравши один з його блокнотів. Виявилось, що він намалював чи не кожного з нашого корпусу, навіть для Ерена там місце знайшлось. Найчастіше він малював Мікасу і мене, що відчувалось занадто приємним компліментом. Відтоді він почав просити нас позувати для нього. Звісно, не всі погоджувались і не кожного він наважувався попросити, але відтоді портретів в його блокноті стало більше і виглядали вони повноцінніше. Зрештою, я звик до цього, звик, що він регулярно малює мене. Тепер я знав, що рухатись не можна взагалі, інакше розчавлю його тонку натуру митця своїм паскудним вчинком. Але можна було говорити, тільки так, щоб не залучати міміку. Можна було відводити погляд, але не завжди – це буквально залежало від випадку. Шкода тільки, що за ці декілька місяців розлуки я геть утратив навички сидіти сумирно протягом мінімум години. 

Ми сиділи на своїх місцях рівно до першої краплі з неба. Тоді Жан перший побіг під дах зовнішнього коридору штабу, щоб врятувати малюнок, а я поквапився за ним. І це було чудовим рішенням, адже легкий дощик достатньо швидко перетворився на справжню стіну зливи з важким громом та занадто яскравою блискавкою. 

– Ти казав, що освітлення погане? Тебе, схоже, почули. 

– Я не те мав на увазі. Ця дурнувата блискавка мені нічим не допоможе.

В той же момент дурнувата блискавка вдарила десь зовсім поруч, змушуючи його підскочити. 

– Ти як хочеш, а я йду всередину. 

І звісно ж я хотів піти із ним. Заходячи до штабу, ми знову зупинились – не знали куди далі йти. 

– І що ти пропонуєш?

– Я? Я тут вперше. Це ти тут вже кожен куток знаєш. 

Я тихо розсміявся на таке твердження. Лише двічі я приїздив до Канцелярії, але звісно ж уже встиг вивчити кожен куток!.. Ідея нагнала мене абсолютно випадково. З надією я почав нишпорити по кишенях, доки не виловив звідти ключ, який забув віддати Єві. 

– Ходімо. Я маю ідею. 

Десяток кроків і ми опинились перед дверима Євиного кабінету. Про всяк випадок я постукав і остаточно переконався, що він досі ніким не був зайнятий. Увійшовши до кімнати, я поквапився підійти до полиць з довідниками та теками. Раніше я бачив десь тут шахи… 

– Що це за покинутий архів? 

– Кабінет Єви. Тільки не чіпай тут нічого. 

– Господи, якби Леві це побачив!.. 

Дошка нарешті знайшлась. Її затисло поміж звʼязками жовтого паперу. 

– Так, було б непогано, якби він це побачив і відправив вас сюди прибрати.

– Чому це я маю виконувати твої обовʼязки? – одразу ж запалився він.

– Єва ніколи не казала, що прибирання – мій обовʼязок. 

Він замовк, змирився зі своїм становищем і поквапився допомогти мені звільнити шахівницю з полону старезних папірців. З неабияким зусиллям у нас вийшло її витягнути, але разом з нею потягнулись книжки, зшитки і вже трохи остогидлі теки. Принаймні з тек не висипались аркуші, це вже перемога. 

– “Села і містечка стіни Роза”, – зчитав Жан з обкладинки якоїсь книги, що випала з іншими. – Цей примірник старший за мене. Нащо він тут? 

– Тут більшість речей старша за тебе. 

– Та воно і за неї старше буде. Це ж просто неактуально. 

Забираючи цю нещасну книжку з його рук, я повернув її на полицю. 

– Чому б тобі не подарувати їй актуальнішу версію? Якщо звісно ти впевнений, що її немає в цих завалах. 

Ще трохи і ми розібрали руїни, які самі ж спричинили. Лишалось сподіватись, що Єва не помітить зміну розстановки на своїх полицях. Або хоча б пробачить це. З шахами ми пішли до моєї кімнати попри пропозиції Жана лишитись в її кабінеті. В невеличкій кімнаті я поквапився запалити ліхтар та якомога зручніше його поставити. У вікно досі з силою стукав дощ, який підганяв вітер. Скло щоразу жалібно тремтіло, коли повертався грім. Обертаючись на Жана, я виявив, що той повагом розставляє фігурки на дошці, підперши голову вільною рукою. 

– А малюнок? Покажеш? 

Без зайвого ентузіазму він простягнув мені блокнот, який я поквапився відкрити і піднести до світла, щоб краще роздивитись. Хвилини пішли на мовчазне здивування, на розглядання кожного сантиметру своєї вугільної копії. 

– Я намагався виправити, але… це все одно не схоже на тебе.

Відриваючи погляд від малюнка, я з обережністю поглянув на Жана, від якого вже вчувалось розчарування. В одній руці він прокручував фігурку пішака, на яку і був спрямований його загнаний погляд.

– Ти помиляєшся. Це дуже гарно, правда! 

– Тобі так здається. 

– Ні, я не згоден з тобою. Ти можеш мати іншу думку, але мене не переконаєш. 

Уникаючи незручної ситуації, ми нарешті сіли за гру. Я давно вже вивчив його стиль гри, його улюблені комбінації, ходи. Чомусь була певність, що це було взаємно. І нудьги в грі не відчувалось, зовсім! Це була вже рутина, приємна рутина. Ми навіть не квапились, вже не змагались. Жоден результат гри не зміг би нас розчарувати. 

– Ти вже говорив із Євою? Щодо Розвідки.

– Так, і… – переставивши одну зі своїх фігур на дошці, я з усмішкою поглянув на його невдоволене обличчя. – Як тільки вона повернеться, владнаємо усе з документами. Потрібен її письмовий дозвіл.

– Цікаво, чим тепер вона займатиметься?

– Так, мені теж… Якийсь час здавалось, що вона хоче якомога швидше звільнитись, але, схоже, це вже неактуально. 

Він усміхнувся, ніби від несмішного жарту. 

– Їй хіба що в полковниці тепер. 

– Боюсь, стіни цього не переживуть. 

І знову ми мовчки перетягували фігури під шум негоди і блимання ліхтаря. 

– Чому ти все-таки хочеш піти? Це через?.. – три нещасних імені застрягли у нього кісткою в горлі, я відчував те саме. 

– Через них? Не знаю… Я досі не знаю як маю реагувати на все це. Я не впевнений, що розумію усе правильно. Ми так і не поговорили, тож… 

Тиша вже сиділа між нами, спостерігаючи за нашою грою. Вона була повноцінною учасницею розмови, зараз була її репліка. 

– Знаєш, мені здається, що вони не дуже хотіли говорити. Принаймні в останні наші зустрічі.

– У тебе… виходить злитись на них? Хоч на когось? 

Тепер фігури не ковзали по дошці, а крутились між нашими пальцями в намаганнях полегшити складну розмову. 

– Ніби. Просто досі важко повірити… 

– Я знав, що мені ніхто не повірить, але ніхто не попереджав, що я сам собі не віритиму. 

– Взагалі-то я вірю тобі. І вірив… Я розумів, що між вами з Райнером сталось щось погане, просто не знав масштабу.

І знову була черга тиші. Я вчергове пройшовся поглядом по чорному коню, якого відбив у Жана. Він був вирізаний геть неохайно… 

– Насправді… Я хочу спитати у Райнера з Бертольдом або в Енні, чому вони це зробили. Просто спитати. Має ж бути якась причина, якесь виправдання… Щось, що змусить мене пробачити їх, зрозуміти. 

– А якщо її не буде? 

Я несвідомо стиснув щелепи і тут же скривився через скрип власних зубів. Якщо… я не знаю що тоді робити. Чи потрібно взагалі їх пробачати? Чи є за що?.. Я мав би вже визначитись. Стільки часу минуло, стільки усього змінилось, а я… Мабуть, досі занадто наївний. 

– Подивимось. Повернімось до гри, – радше благав я, ніж пропонував. 

Мені потрібно було повернутись до цієї приємної рутини, потрібно було знову відчути давнішній спокій. Ніби нічого і не мінялось. Зрештою, нічого і не може змінитись, доки ми граємо в шахи. Ніхто не зрадить, не спробує убити, не намагатиметься упіймати нас зараз, тож я міг уявляти, ніби ми досі навчаємось в кадетському корпусі. Ось тому це і приємна рутина. 

Незабаром повернулись Саша з Конні, що дивом знайшли мою кімнату. Конні наскрізь був мокрий, а одяг набув насиченого відтінку багна. 

– Він злякався грому, послизнувся і впав лицем в багнюку, – пояснила Саша, простягаючи нам по булочці. 

Мовчання Конні було лише доказом, що Саша не збрехала. 

– Хто перемагає? 

– В шахах неможливо сказати хто перемагає наперед, це… 

– У мене більшість його фігур, – підсумував я, викликаючи чергове невдоволення Жана. 

– А де ви взагалі шахи знайшли?

– В кабінеті Єви, – відказав спокійно Жан, перш ніж я встиг зупинити його.

Погано. Саша точно не пробачить нам самостійний похід до кабінету її улюбленої Єви. Вона і без того ревнувала, а тепер…

– Ви поткнулись в її кабінет і без мене?! Ви впевнені, що ми друзі? Бо я – ні! 

Ну от… 

– А ми тут до чого, Сашо? Це ж Конні позвав тебе до їдальні! 

– Що це ти на мене стрілки переводиш одразу? 

– Годі. Чого ви хочете одне від одного? – втрутився я знічевʼя. 

– В кабінет Єви! – першою виголосила Саша.

Конні поквапився підтримати її, а я з жалем поглянув на Жана. Колись, можливо, він навчиться тримати язика за зубами… Єві це однозначно не сподобається. Думаю, шахи вона мені пробачить, але чи пошириться її милість і на екскурсію по її кабінету, яку просили Саша з Конні? Від неї навіть намагатись щось приховувати марно. 

– Із такими запитами ви маєте кабінет Леві йому показати. 

– Чому б і ні? Ми всі знаємо одну людину, яка може із цим допомогти. 

– Гаразд, – знову урвав я Жана із Конні, – я згоден. Але Саша візьме на себе відповідальність. 

Вона підстрибнула від радості з коротким визгом щастя. Звісно ж мої слова про відповідальність вона і не почула навіть. 

– І з вас кабінет Леві, – поквапився я додати, вручаючи Саші ключ.

Вона миттю чкурнула коридором разом із Конні. Мені з Жаном лишалось тільки наздогнати їх, зупинити перед потрібними дверима, допомогти їх відкрити і швидко заштовхати усіх всередину, перш ніж хтось помітить нашу присутність тут. 

– Ну і що це за архів? Де купа зброї, якісь таємні штуки тощо? – першим отямився Конні. 

– Таємні штуки вона тримає у своїй голові, а зброю при собі, – терпляче пояснив я. 

– Якось нудно.

Але Саша так не вважала. Вона завмерла, різко переводячи погляд з одного кута кімнати в інший. 

– Вона звісно завжди мала схибленість на старих речах, але щоб настільки…

– Схибленість на старих речах? Це як? 

– Вона дуже старомодна. Замість того, щоб купити новий одяг, вона купить тканину і пошиє сама. А ще Єва міняє речі тільки тоді, коли вони починають розсипатись… В будинку мого дядька, де вона зупинялась, коли приїздила, є розпис на стінах. Я любила дивитись на ці квіти, коли засинала там, але з часом вони вицвітали. Єва була єдиною, хто помітив це, окрім мене, і кому не було байдуже… Виявилось, що це був розпис моєї бабусі. Тоді Єва просто поставила перед фактом дядька, що збирається оновити малюнки. Вона пояснила своє рішення тим, що байдужість ламає родину. “Якщо комусь в родині байдуже, це вже не родина”, – щось типу такого… 

В кімнаті повисла тиша, тільки дошки підлоги та меблі скрипіли від наших рухів. В розповіді Саші не було нічого такого, але вона здавалась такою ж гіркою, як останній день літа. 

– Вибачте, я заговорилась. Я просто сумую за нею… 

– Хіба ви не бачились сьогодні?..

Я смикнув Жана за рукав, намагаючись змусити його замовчати, але трохи не встиг. 

– Вона не те мала на увазі, Жане. 

З погляду Конні зник останній вогник грайливості, що лякало. Якщо і він зараз серйозний… 

– Я не сумую за Липою. Я сумую за Євою, за своєю Євою. Сумую за тим, як ми крали фрукти з дерев сусідів, як вона давала приміряти підбори, як брала з собою на ярмарки і купувала усе, що я захочу, як вчила мене вишивати і триматись в сідлі… Мені просто хочеться, щоб вона знову була лише моєю, лише на моїй стороні, розумієш? 

– Чесно? Не дуже. 

– Ти просто не мав ніколи братів чи сестер, – експертно заявив Конні. 

– Так, я теж так думаю. 

Саша нарешті відірвалась від розглядання книжок на полицях, шморгнувши наостанок носом. Складаючи руки на грудях, вона з образою поглянула на Жана.

– А може просто в чиюсь кінську пику не вміщається трохи розуму? 

На мить мені здалось, що від Жана донісся рик. Це здивувало не так сильно, як його спокій за мить після цього. Замість якоїсь шпильки у відповідь, він стримався. 

– Я не хотів тебе образити, гаразд? Просто не подумав… – він втупився очима в підлогу. За цим жестом я вже знав його наступне слово. – Пробач. 

Тепер таким його словам не надавали великого значення. Саша просто продовжила колупатись в книжках, а Конні повернувся до відкривання кожної шухлядки по черзі. Лише я наважився обережно посміхнутись. З кожним разом його вибачення дедалі легші та менш гострі… 

Моя посмішка також була навіяна улюбленими спогадами із братом. Ми теж із ним крали яблука в сусідів, ходили разом на ярмарки, де він купував мені щось потай від батьків. Брат теж завжди був на моєму боці, завжди заступався за мене, брав відповідальність на себе. І я теж сумував за цим… Сашу мені було щиро шкода, бо я розумів її почуття. Я обовʼязково поступився б їй своїм місцем біля Єви, якби це виправило ситуацію, якби це повернуло б їхню спільну приємну рутину, але не думаю, що це так спрацює. Лишалось тільки сподіватись, що для них усе ще зміниться на краще. Зрештою, Єва тепер вільна, тож шанси доволі великі…